Виникнення палестинської проблеми.

Близький Схід протягом тривалого часу є «гарячою точкою» планети, до якої прикута увага світового співтовариства. Близь­косхідний конфлікт має два важливі аспекти. По-перше, це палестинська проблема і право арабського народу Палестини на самовизначення і створення незалежної держави; по-друге – взаємовідносини Ізраїлю з арабськими країнами регіону.

Між арабським і єврейським народами склалися дуже напружені відносини, які переростали в збройні сутички. Англія, щоб зняти з себе відповідальність за ситуацію, яка виникла в результаті її політики в Палестині, передала це питання на розгляд ООН.

Конфлікт палестинських арабів з євреями почав розгорятися під час урядузвння Г. Семюеля. У лютому 1920 р. відбулися перші збройні сутички. 4 квітня 1920 р. у Старому місті Єрусалима стався єврейський погром. В.З. Жаботинський та М.А. Хадж аль-Хусейні, які підбурювали обидві сторони до насилля, були ув’язнені британцями, але невдовзі вийшли на волю за амністією. 1 травня 1921 р. у Яффському порту знову відбулися сутички між арабами і новоприбулими євреями. Під час цих зіткнень загинуло 48 арабів і 47 євреїв. Серед арабського населення почав поширюватися наголос про те, що Великобританія збирається перетворити Палестину на повністю заселену євреями територію. Щоб заспокоїти арабське населення Палестини, в червні 1922 р. міністр колоній У. Черчілль виступив з меморандумом, у якому пояснив позицію британського уряду щодо майбутнього Палестини, зауваживши, зокрема, що про створення єврейської держави не йдеться, а інтенсивність подальшої єврейської еміграції визначатиметься “економічною ємністю країни”.

Порівняно спокійним був чотирилітній період правління Палестиною британського комісара лорда Герберта Плумера (1925—1928), котрий не надавав жодній зі сторін якихось переваг. Єврейська імміграція зменшилася, а це, своєю чергою, заспокоїло арабів. Одразу ж після від’їзду Г. Плумера з Палестини, почався наступний виток конфлікту. Суперечка почалася навколо Стіни Плачу — залишків легендарного храму Соломона, що водночас є частиною мусульманського храмового комплексу Харам аль-Шаріф, де міститься третя після Мекки та Медини святиня мусульманського світу — мечеть Аль-Акса. Напередодні відзначення єврейського свята Йом Кіппур, що припадало на 24 вересня 1928 p., євреї спорудили біля Стіни Плачу спеціальне загородження, яке мало відділити під час молитви євреїв від єврейок. Араби висловили протест, оскільки традиційно біля залишків Соломонового храму жодні будівельні роботи не велися. Оскільки євреї відмовилися зняти загородження, араби почали їм докучати проводячи поблизу шумні будівельні роботи або ж влаштовуючи на території Харам аль-Шаріфу гучні святкування, що перешкоджало євреям молитися. 16 серпня 1929 р. група молодих ортодоксальних студентів-євреїв провела біля Стіни Плачу демонстрацію, яка закінчилася бійкою із арабами. 23 серпня в Єрусалимі розпочалися масові заворушення. Під час вуличних зіткнень у Єрусалимі та наступних єврейських погромів було вбито 133 євреї та 87 арабів. Понад 500 осіб з обох сторін конфлікту поранено. Застосувавши війська, британці придушили антиєврейські виступи.

Для розслідування подій серпня — вересня 1929 р. створено дві незалежні слідчі комісії. Утворена палатою депутатів комісія Уолтера Шоу навела в своєму звіті цифрові дані про невідповідність єврейської імміграції економічним можливостям країни. Виходячи з цього, комісія рекомендувала пригальмувати потік єврейських переселенців до Палестини. Щодо арабів комісія наголосила на деструктивній позиції, яку зайняло в конфлікті мусульманське духовенство, а також на недостаньому характері зусиль муфтія Єрусалима М.А. Хаджа аль-Хусейні, скерованих на запобігання антиєврейським ексцесам та агітації. Друга комісія Хоупа-Сімпсона також рекомендувала накласти заборону на подальшу купівлю євреями землі та встановити квоту на в’їзд до Палестини емігрантів-євреїв.

У жовтні 1930 р. британський уряд виступив із “Білою книгою” — офіційною заявою про британську політику в Палестині. У цьому документі підтверджувалися головні висновки обох парламентських комісій та декларувався намір надалі значно більше уваги приділяти вимогам арабського населення. Лондон проголошував «рівноцінність» своїх обов’язків перед арабами та євреями. Урядові заяви викликали критику сіоністських кіл, для заспокоєння яких у лютому 1931 р. британський прем’єр надіслав до президента ВСО X. Вейцмана лист з підтвердженням зобов’язань Великобританії щодо сприяння єврейській імміграції та створення єврейських поселень.

Напружені стосунки між євреями та арабами виявлялися у взаємному економічному бойкоті. Тим часом світова економічна криза різко збільшила кількість бажаючих переїхати до Палестини, а британський уряд, своєю чергою, на початку 30-х pp. збільшив щорічні квоти для єврейських емігрантів. Ще більше потік переселенців посилився після приходу до влади Адольфа Гітлера в Німеччині. Якщо у 1930—1934 pp. до Палестини в’їхало близько 90 тис. осіб, то лише в одному 1935 р. — 62 тис. Разом з тим у другій половині 30-х pp. різко посилилася нелегальна імміграція. За єврейськими даними, до початку Другої світової війни до Палестини нелегально в’їхало 15,6 тис. осіб. У структурі Єврейського агентства було створено спеціальний відділ безпеки, що безпосередньо опікувався таємною імміграцією. Для потреб нелегальної імміграції “Хагана” створила розвідувальну службу “Шерут Єдіот” (Інформаційний відділ) — зародок майбутньої служби безпеки.

Усупереч деклараціям британського уряду про наміри обмежувати купівлю євреями арабських земель, продовжував зростати земельний фонд “ішува” (єврейської громади). Однак навіть за такого інтенсивного освоєння Палестини близько 20% єврейських земель залишалися необробленими. Скуповування євреями земель в Палестині мало не лише економічні, але соціальні наслідки для мусульманської громади Палестини. У результаті продажу землі було підірвано впливи традиційної арабської еліти, що переважно складалася із заможних землевласників. Почалося руйнування традиційної для країни соціальної системи.

Щорічно зростали єврейські інвестиції в економіку країни. Якщо у 1930 р. вони складали 2 млн., то у 1937 — вже 11 млн. фунтів стерлінгів. Швидкими Е темпами розбудовувався тель-авівський порт, оскільки єврейські лідери не бажали бути залежними від транспортних поставок через Яффу, що була переважно арабським містом.

Призначений у кінці 1931 р. новий британський комісар Артур Вочоп (1931— 1937) намагався налагодити діалог між євреями та арабами, але не досяг помітних успіхів. У жовтні 1933 р. Арабський виконавчий комітет, звинувативши мандатну адміністрацію в таємному сприянні євреям, організував антибританські виступи. У Єрусалимі та Яффі сталися сутички з поліцією, в результаті яких, загинуло 25 арабів та 1 британський поліцейський. Британці провели низку арештів та показових судових процесів. У свою чергу, єврейські екстремісти вбили кількох лідерів єврейського руху, які допускали можливість порозуміння з арабами.

У кінці 1935 р. британський уряд запропонував створити законодавчий орган з пропорційно квотованим представництвом усіх національних та етнорелігійних груп Палестини. Запропонована система передбачала створення ради з 28 чоловік, 5 серед яких були б британськими службовцями, 11 депутатів призначалося і 12 обиралося шляхом загального голосування. Серед 23 неслужбовців мали бути представлені: 11 мусульман, 7 євреїв, 3 християни і 2 особи із фінансово-промислових кіл. Євреї відкинули запропонований проект, а араби на нього погодилися. Під тиском сіоністських кіл британський парламент у березні 1936 р. відкликав свою пропозицію.

У відповідь на ці події в Палестині розпочалися найсильніші впродовж міжвоєнного періоду антианглійські та антиєврейські заворушення. Перші поодинокі вбивства британців та євреїв почалися у Яффі, а згодом поширилися на цілу територію країни. Араби нищили єврейські поля та сади. Протягом перших шести місяців заворушень було знищено 1600 га посівів та кілька тисяч плодових дерев.

Арабське населення міст розпочало загальний страйк, який значною мірою паралізував діяльність комунальних служб, торгівлі й транспорту. Страйк тривав і 173 дні. У сільській місцевості відбувалися напади на єврейські поселення. Почат­ково керував рухом єрусалимський муфтій М.А. Хадж аль-Хусейні, але досить швидко виступи вийшли з-під його контролю. Лишень перекинувши до Палестини додаткові військові підрозділи, британці змогли в кінці 1936 р. опанувати ситуацію, хоча окремі виступи відбувалися й пізніше. Загалом протягом 1936—1939 pp. відбулося майже 10 тис. збройних інцидентів, 1,3 тис. з яких було спрямовано проти британців. У ході заворушень сили правопорядку вбили 2,8 тис. арабів і ще близько тисячі ув’язнили.

У листопаді 1936 р для вивчення причин конфлікту та розробки рекомендацій щодо шляхів подолання арабо-єврейського протистояння британський уряд створив слідчу комісію на чолі з лордом Уїльямом Пілом. Водночас арабські уряди Трансйорданії, Іраку та Саудівської Аравії закликали палестинських арабів до витримки і поміркованості. Головною думкою опублікованої у липні 1937 р. доповіді комісії У. Піла була констатація “нежиттєздатності мандату в його існуючій формі”. Комісія рекомендувала розділити Палестину, створивши на її території арабську та єврейську держави, котрі б були пов’язані з Великобританією двосторонніми угодами. Велика зона центральної Палестини, визначена як район світового культурного надбання (включно з Єрусалимом і Бейт-Лахмом (Виф­леемом), Назаретом, Тиверіадським озером з коридором до Яффи), мала залишитися під прямим контролем Великобританії. Лондон взяв на себе зобов’я­зання підтримати обидві новопосталі країни під час процедури їх майбутнього вступу до Ліги націй.

Британські пропозиції викликали бурхливі відгуки як у самій Палестині, так і далеко за її межами. У серпні 1937 p. XX конгрес сіоністів у Цюріху 300 голосами проти 158 підтримав ідею поділу Палестини, мотивуючи своє рішення тим, що вперше на міжнародному рівні прозвучало питання створення незалежної єврейської держави. Конгрес різко заперечив негативні оцінки наслідків єврейської колонізації комісією У. Піла та висловився за значне розширення території майбутньої єврейської держави.

Проект був беззастережно підтриманий правителем Трансйорданії Абдаллахом та деякими іншими арабськими силами за межами Палестини. Арабське населення Палестини відмовилося від запропонованого поділу країни. Ситуація досягла критичної точки після вбивства арабами високопоставленого чиновника британської адміністрації та застосованих репресій. Британці розпустили Верховний комітет арабських країн і вислали частину найактивніших діячів палестинського руху на Сейшельські острови. Причетний до замаху муфтій змушений був виїхати до Бейрута, звідки через Ірак згодом перебрався до Берліна.

Загальноарабська позиція щодо палестинського питання була вироблена на всеарабській конференції у Блуд ані біля Дамаску, яка почалася 8 вересня 1937 р. Конференція одноголосно прийняла резолюцію, що виключала будь-яку форму поділу Палестини, вимагаючи водночас скасування декларації Бальфура, якою Лондон обіцяв створити на Близькому Сході “єврейський осередок”. Арабські лідери пропонували створити у Палестині лише арабську державу, декларуючи намір гарантувати права єврейської меншини країни. На тлі цих подій комісар А. Вочоп подав у відставку. У кінці 1937 р. його змінив Гарольд Мак-Майкл (1937—1944).

Після оприлюднення доповіді У. Піла палестинські євреї почали швидкими темпами розбудовувати підвалини майбутньої держави вже майже легальними методами. Продовжувалося спорудження тель-авівського порту, в стратегічно важливих районах долини р. Йордан та Верхньої Галілеї інтенсивно закладалися нові єврейські поселення. На 1934 р. у Палестині було 208 єврейських поселень, у 1936 р. засновано 6, у 1937 — 17, а у 1938 — 18 нових поселень.

Тим часом, незважаючи на окремі терористичні акти та антианглійські виступи, арабський рух загалом йшов на спад. Причини цього полягали у відсутності єдиного керівництва та авторитетної особи харизматичного лідера, посиленні британської військової присутності й ефективній діяльності колоніальних спецслужб, що працювали в тісному контакті з єврейською “Хаганою”.

У кінці 1938 р. Великобританія вислала до Палестини технічну комісію, яка мала виробити конкретні рекомендації щодо реалізації пропозицій У. Піла. Комісія прийшла до висновку, що негайний поділ країни є неможливим зі стратегічних та економічних міркувань. Для вирішення палестинського питання новий міністр колоній Малком Макдональд скликав у лютому 1938 р. в Лондоні спеціальну конференцію, на яку, крім представників палестинських євреїв та арабів, були запрошені делегації Єгипту, Іраку, Саудівської Аравії, Ємену та Трансйорданії. Уже з перших днів роботи конференція зайшла у безвихідь через діаметрально протилежні вихідні позиції її арабських та єврейських учасників.

У ситуації, що склалася, британський уряд без подальших консультацій зі сторонами палестинського протистояння, випустив у травні 1939 р. другу “Білу книгу”, що визначала державну політику на Близькому Сході. У ній, зокрема, було сказано, що “Уряд Його Королівської Величності не може зараз чітко визначити, яких саме конституційних форм набере уряд Палестини”, однак “метою британського уряду є створення незалежної Палестинської держави. Це буде держава, у якій два народи Палестини — араби та євреї — поділять владу в уряді таким чином, щоб забезпечити головні інтереси кожної з груп”. Передбачалося, що повну незалежність Палестина отримає після 10-річного терміну, визначеного для періоду поступового залучення арабських та єврейських представників до управління країною. Упродовж перших 5 років перехідного терміну допускалася еміграція 75 тис. євреїв, що довело б кількість єврейських поселенців до третини загального числа мешканців країни. Разом з тим встановлювалися обмеження на купівлю євреями земель у певних місцевостях або цілковита заборона земельних трансакцій на інших територіях.Через 5 років країна мала прийняти перехідну конституцію.

Зафіксовані в “Білій книзі” нові підходи до вирішення палестинського питання засвідчували намагання Великобританії забезпечити стабільність на Близькому Сході з огляду на реальну загрозу світової війни. Араби прийняли запропонований проект, але євреї його відкинули. На заваді передачі проекту на затвердження до Ліги націй став початок Другої світової війни.

Палестинська проблема обговорювалась на надзвичайній сесії Генеральної Асамблеї ООН у квітні-травні 1947 р. і на другій сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні-листопаді 1947 р. Вона не мала простих рішень і зачіпала інтереси багатьох сторін. В результаті тривалих дебатів 29 листопада 1947 р. була прийнята резолюція ООН № 181 про припинення дії англійського мандату і поділ Палестини на дві держави – єврейську і арабську; Відповідно до резолюції, арабську державу планувалось створити на площі 11,1 тис. кв. км (42,8% території), єврейській державі відводилось 14,1 тис. кв. км (56,5% території). Єрусалим та його околиці виділялись у спеціальну зону під міжнародним контролем. Резолюція передбачала тісні зв’язки між новими державами, які включали економічний і митний союз, спільність валют, єдину транспортну та іригаційну систему. Арабська і єврейська держави мали бути створені до жовтня 1948 р. за обов’язкової участі спеціальної комісії ООН. Резолюція ООН мала конструктивний характер і задовольняла законне право1 арабського і єврейського народів Палестини на самовизначення, дозволяла кожному з них створити свою державу і погасити напруження в регіоні. За неї проголосували 33 держави, 13 були проти, 10 (разом з Англію) утримались. Арабські країни і палестинські національні організації виступали категорично проти створення єврейської держави в Палестині і готові були запобігти цьому, застосувавши силу.

14 травня 1948 р. закінчився англійський мандат на управління Палестиною. В цей же день відбулося офіційне проголошення держави Ізраїль.

Виникнення палестинської проблеми.

Близький Схід протягом тривалого часу є «гарячою точкою» планети, до якої прикута увага світового співтовариства. Близь­косхідний конфлікт має два важливі аспекти. По-перше, це палестинська проблема і право арабського народу Палестини на самовизначення і створення незалежної держави; по-друге – взаємовідносини Ізраїлю з арабськими країнами регіону.

Між арабським і єврейським народами склалися дуже напружені відносини, які переростали в збройні сутички. Англія, щоб зняти з себе відповідальність за ситуацію, яка виникла в результаті її політики в Палестині, передала це питання на розгляд ООН.

Конфлікт палестинських арабів з євреями почав розгорятися під час урядузвння Г. Семюеля. У лютому 1920 р. відбулися перші збройні сутички. 4 квітня 1920 р. у Старому місті Єрусалима стався єврейський погром. В.З. Жаботинський та М.А. Хадж аль-Хусейні, які підбурювали обидві сторони до насилля, були ув’язнені британцями, але невдовзі вийшли на волю за амністією. 1 травня 1921 р. у Яффському порту знову відбулися сутички між арабами і новоприбулими євреями. Під час цих зіткнень загинуло 48 арабів і 47 євреїв. Серед арабського населення почав поширюватися наголос про те, що Великобританія збирається перетворити Палестину на повністю заселену євреями територію. Щоб заспокоїти арабське населення Палестини, в червні 1922 р. міністр колоній У. Черчілль виступив з меморандумом, у якому пояснив позицію британського уряду щодо майбутнього Палестини, зауваживши, зокрема, що про створення єврейської держави не йдеться, а інтенсивність подальшої єврейської еміграції визначатиметься “економічною ємністю країни”.

Порівняно спокійним був чотирилітній період правління Палестиною британського комісара лорда Герберта Плумера (1925—1928), котрий не надавав жодній зі сторін якихось переваг. Єврейська імміграція зменшилася, а це, своєю чергою, заспокоїло арабів. Одразу ж після від’їзду Г. Плумера з Палестини, почався наступний виток конфлікту. Суперечка почалася навколо Стіни Плачу — залишків легендарного храму Соломона, що водночас є частиною мусульманського храмового комплексу Харам аль-Шаріф, де міститься третя після Мекки та Медини святиня мусульманського світу — мечеть Аль-Акса. Напередодні відзначення єврейського свята Йом Кіппур, що припадало на 24 вересня 1928 p., євреї спорудили біля Стіни Плачу спеціальне загородження, яке мало відділити під час молитви євреїв від єврейок. Араби висловили протест, оскільки традиційно біля залишків Соломонового храму жодні будівельні роботи не велися. Оскільки євреї відмовилися зняти загородження, араби почали їм докучати проводячи поблизу шумні будівельні роботи або ж влаштовуючи на території Харам аль-Шаріфу гучні святкування, що перешкоджало євреям молитися. 16 серпня 1929 р. група молодих ортодоксальних студентів-євреїв провела біля Стіни Плачу демонстрацію, яка закінчилася бійкою із арабами. 23 серпня в Єрусалимі розпочалися масові заворушення. Під час вуличних зіткнень у Єрусалимі та наступних єврейських погромів було вбито 133 євреї та 87 арабів. Понад 500 осіб з обох сторін конфлікту поранено. Застосувавши війська, британці придушили антиєврейські виступи.

Для розслідування подій серпня — вересня 1929 р. створено дві незалежні слідчі комісії. Утворена палатою депутатів комісія Уолтера Шоу навела в своєму звіті цифрові дані про невідповідність єврейської імміграції економічним можливостям країни. Виходячи з цього, комісія рекомендувала пригальмувати потік єврейських переселенців до Палестини. Щодо арабів комісія наголосила на деструктивній позиції, яку зайняло в конфлікті мусульманське духовенство, а також на недостаньому характері зусиль муфтія Єрусалима М.А. Хаджа аль-Хусейні, скерованих на запобігання антиєврейським ексцесам та агітації. Друга комісія Хоупа-Сімпсона також рекомендувала накласти заборону на подальшу купівлю євреями землі та встановити квоту на в’їзд до Палестини емігрантів-євреїв.

У жовтні 1930 р. британський уряд виступив із “Білою книгою” — офіційною заявою про британську політику в Палестині. У цьому документі підтверджувалися головні висновки обох парламентських комісій та декларувався намір надалі значно більше уваги приділяти вимогам арабського населення. Лондон проголошував «рівноцінність» своїх обов’язків перед арабами та євреями. Урядові заяви викликали критику сіоністських кіл, для заспокоєння яких у лютому 1931 р. британський прем’єр надіслав до президента ВСО X. Вейцмана лист з підтвердженням зобов’язань Великобританії щодо сприяння єврейській імміграції та створення єврейських поселень.

Напружені стосунки між євреями та арабами виявлялися у взаємному економічному бойкоті. Тим часом світова економічна криза різко збільшила кількість бажаючих переїхати до Палестини, а британський уряд, своєю чергою, на початку 30-х pp. збільшив щорічні квоти для єврейських емігрантів. Ще більше потік переселенців посилився після приходу до влади Адольфа Гітлера в Німеччині. Якщо у 1930—1934 pp. до Палестини в’їхало близько 90 тис. осіб, то лише в одному 1935 р. — 62 тис. Разом з тим у другій половині 30-х pp. різко посилилася нелегальна імміграція. За єврейськими даними, до початку Другої світової війни до Палестини нелегально в’їхало 15,6 тис. осіб. У структурі Єврейського агентства було створено спеціальний відділ безпеки, що безпосередньо опікувався таємною імміграцією. Для потреб нелегальної імміграції “Хагана” створила розвідувальну службу “Шерут Єдіот” (Інформаційний відділ) — зародок майбутньої служби безпеки.

Усупереч деклараціям британського уряду про наміри обмежувати купівлю євреями арабських земель, продовжував зростати земельний фонд “ішува” (єврейської громади). Однак навіть за такого інтенсивного освоєння Палестини близько 20% єврейських земель залишалися необробленими. Скуповування євреями земель в Палестині мало не лише економічні, але соціальні наслідки для мусульманської громади Палестини. У результаті продажу землі було підірвано впливи традиційної арабської еліти, що переважно складалася із заможних землевласників. Почалося руйнування традиційної для країни соціальної системи.

Щорічно зростали єврейські інвестиції в економіку країни. Якщо у 1930 р. вони складали 2 млн., то у 1937 — вже 11 млн. фунтів стерлінгів. Швидкими Е темпами розбудовувався тель-авівський порт, оскільки єврейські лідери не бажали бути залежними від транспортних поставок через Яффу, що була переважно арабським містом.

Призначений у кінці 1931 р. новий британський комісар Артур Вочоп (1931— 1937) намагався налагодити діалог між євреями та арабами, але не досяг помітних успіхів. У жовтні 1933 р. Арабський виконавчий комітет, звинувативши мандатну адміністрацію в таємному сприянні євреям, організував антибританські виступи. У Єрусалимі та Яффі сталися сутички з поліцією, в результаті яких, загинуло 25 арабів та 1 британський поліцейський. Британці провели низку арештів та показових судових процесів. У свою чергу, єврейські екстремісти вбили кількох лідерів єврейського руху, які допускали можливість порозуміння з арабами.

У кінці 1935 р. британський уряд запропонував створити законодавчий орган з пропорційно квотованим представництвом усіх національних та етнорелігійних груп Палестини. Запропонована система передбачала створення ради з 28 чоловік, 5 серед яких були б британськими службовцями, 11 депутатів призначалося і 12 обиралося шляхом загального голосування. Серед 23 неслужбовців мали бути представлені: 11 мусульман, 7 євреїв, 3 християни і 2 особи із фінансово-промислових кіл. Євреї відкинули запропонований проект, а араби на нього погодилися. Під тиском сіоністських кіл британський парламент у березні 1936 р. відкликав свою пропозицію.

У відповідь на ці події в Палестині розпочалися найсильніші впродовж міжвоєнного періоду антианглійські та антиєврейські заворушення. Перші поодинокі вбивства британців та євреїв почалися у Яффі, а згодом поширилися на цілу територію країни. Араби нищили єврейські поля та сади. Протягом перших шести місяців заворушень було знищено 1600 га посівів та кілька тисяч плодових дерев.

Арабське населення міст розпочало загальний страйк, який значною мірою паралізував діяльність комунальних служб, торгівлі й транспорту. Страйк тривав і 173 дні. У сільській місцевості відбувалися напади на єврейські поселення. Почат­ково керував рухом єрусалимський муфтій М.А. Хадж аль-Хусейні, але досить швидко виступи вийшли з-під його контролю. Лишень перекинувши до Палестини додаткові військові підрозділи, британці змогли в кінці 1936 р. опанувати ситуацію, хоча окремі виступи відбувалися й пізніше. Загалом протягом 1936—1939 pp. відбулося майже 10 тис. збройних інцидентів, 1,3 тис. з яких було спрямовано проти британців. У ході заворушень сили правопорядку вбили 2,8 тис. арабів і ще близько тисячі ув’язнили.

У листопаді 1936 р для вивчення причин конфлікту та розробки рекомендацій щодо шляхів подолання арабо-єврейського протистояння британський уряд створив слідчу комісію на чолі з лордом Уїльямом Пілом. Водночас арабські уряди Трансйорданії, Іраку та Саудівської Аравії закликали палестинських арабів до витримки і поміркованості. Головною думкою опублікованої у липні 1937 р. доповіді комісії У. Піла була констатація “нежиттєздатності мандату в його існуючій формі”. Комісія рекомендувала розділити Палестину, створивши на її території арабську та єврейську держави, котрі б були пов’язані з Великобританією двосторонніми угодами. Велика зона центральної Палестини, визначена як район світового культурного надбання (включно з Єрусалимом і Бейт-Лахмом (Виф­леемом), Назаретом, Тиверіадським озером з коридором до Яффи), мала залишитися під прямим контролем Великобританії. Лондон взяв на себе зобов’я­зання підтримати обидві новопосталі країни під час процедури їх майбутнього вступу до Ліги націй.

Британські пропозиції викликали бурхливі відгуки як у самій Палестині, так і далеко за її межами. У серпні 1937 p. XX конгрес сіоністів у Цюріху 300 голосами проти 158 підтримав ідею поділу Палестини, мотивуючи своє рішення тим, що вперше на міжнародному рівні прозвучало питання створення незалежної єврейської держави. Конгрес різко заперечив негативні оцінки наслідків єврейської колонізації комісією У. Піла та висловився за значне розширення території майбутньої єврейської держави.

Проект був беззастережно підтриманий правителем Трансйорданії Абдаллахом та деякими іншими арабськими силами за межами Палестини. Арабське населення Палестини відмовилося від запропонованого поділу країни. Ситуація досягла критичної точки після вбивства арабами високопоставленого чиновника британської адміністрації та застосованих репресій. Британці розпустили Верховний комітет арабських країн і вислали частину найактивніших діячів палестинського руху на Сейшельські острови. Причетний до замаху муфтій змушений був виїхати до Бейрута, звідки через Ірак згодом перебрався до Берліна.

Загальноарабська позиція щодо палестинського питання була вироблена на всеарабській конференції у Блуд ані біля Дамаску, яка почалася 8 вересня 1937 р. Конференція одноголосно прийняла резолюцію, що виключала будь-яку форму поділу Палестини, вимагаючи водночас скасування декларації Бальфура, якою Лондон обіцяв створити на Близькому Сході “єврейський осередок”. Арабські лідери пропонували створити у Палестині лише арабську державу, декларуючи намір гарантувати права єврейської меншини країни. На тлі цих подій комісар А. Вочоп подав у відставку. У кінці 1937 р. його змінив Гарольд Мак-Майкл (1937—1944).

Після оприлюднення доповіді У. Піла палестинські євреї почали швидкими темпами розбудовувати підвалини майбутньої держави вже майже легальними методами. Продовжувалося спорудження тель-авівського порту, в стратегічно важливих районах долини р. Йордан та Верхньої Галілеї інтенсивно закладалися нові єврейські поселення. На 1934 р. у Палестині було 208 єврейських поселень, у 1936 р. засновано 6, у 1937 — 17, а у 1938 — 18 нових поселень.

Тим часом, незважаючи на окремі терористичні акти та антианглійські виступи, арабський рух загалом йшов на спад. Причини цього полягали у відсутності єдиного керівництва та авторитетної особи харизматичного лідера, посиленні британської військової присутності й ефективній діяльності колоніальних спецслужб, що працювали в тісному контакті з єврейською “Хаганою”.

У кінці 1938 р. Великобританія вислала до Палестини технічну комісію, яка мала виробити конкретні рекомендації щодо реалізації пропозицій У. Піла. Комісія прийшла до висновку, що негайний поділ країни є неможливим зі стратегічних та економічних міркувань. Для вирішення палестинського питання новий міністр колоній Малком Макдональд скликав у лютому 1938 р. в Лондоні спеціальну конференцію, на яку, крім представників палестинських євреїв та арабів, були запрошені делегації Єгипту, Іраку, Саудівської Аравії, Ємену та Трансйорданії. Уже з перших днів роботи конференція зайшла у безвихідь через діаметрально протилежні вихідні позиції її арабських та єврейських учасників.

У ситуації, що склалася, британський уряд без подальших консультацій зі сторонами палестинського протистояння, випустив у травні 1939 р. другу “Білу книгу”, що визначала державну політику на Близькому Сході. У ній, зокрема, було сказано, що “Уряд Його Королівської Величності не може зараз чітко визначити, яких саме конституційних форм набере уряд Палестини”, однак “метою британського уряду є створення незалежної Палестинської держави. Це буде держава, у якій два народи Палестини — араби та євреї — поділять владу в уряді таким чином, щоб забезпечити головні інтереси кожної з груп”. Передбачалося, що повну незалежність Палестина отримає після 10-річного терміну, визначеного для періоду поступового залучення арабських та єврейських представників до управління країною. Упродовж перших 5 років перехідного терміну допускалася еміграція 75 тис. євреїв, що довело б кількість єврейських поселенців до третини загального числа мешканців країни. Разом з тим встановлювалися обмеження на купівлю євреями земель у певних місцевостях або цілковита заборона земельних трансакцій на інших територіях.Через 5 років країна мала прийняти перехідну конституцію.

Зафіксовані в “Білій книзі” нові підходи до вирішення палестинського питання засвідчували намагання Великобританії забезпечити стабільність на Близькому Сході з огляду на реальну загрозу світової війни. Араби прийняли запропонований проект, але євреї його відкинули. На заваді передачі проекту на затвердження до Ліги націй став початок Другої світової війни.

Палестинська проблема обговорювалась на надзвичайній сесії Генеральної Асамблеї ООН у квітні-травні 1947 р. і на другій сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні-листопаді 1947 р. Вона не мала простих рішень і зачіпала інтереси багатьох сторін. В результаті тривалих дебатів 29 листопада 1947 р. була прийнята резолюція ООН № 181 про припинення дії англійського мандату і поділ Палестини на дві держави – єврейську і арабську; Відповідно до резолюції, арабську державу планувалось створити на площі 11,1 тис. кв. км (42,8% території), єврейській державі відводилось 14,1 тис. кв. км (56,5% території). Єрусалим та його околиці виділялись у спеціальну зону під міжнародним контролем. Резолюція передбачала тісні зв’язки між новими державами, які включали економічний і митний союз, спільність валют, єдину транспортну та іригаційну систему. Арабська і єврейська держави мали бути створені до жовтня 1948 р. за обов’язкової участі спеціальної комісії ООН. Резолюція ООН мала конструктивний характер і задовольняла законне право1 арабського і єврейського народів Палестини на самовизначення, дозволяла кожному з них створити свою державу і погасити напруження в регіоні. За неї проголосували 33 держави, 13 були проти, 10 (разом з Англію) утримались. Арабські країни і палестинські національні організації виступали категорично проти створення єврейської держави в Палестині і готові були запобігти цьому, застосувавши силу.

14 травня 1948 р. закінчився англійський мандат на управління Палестиною. В цей же день відбулося офіційне проголошення держави Ізраїль.