Не менш складною є проблема типології етнічних спільнот, яка здійснює градацію та відображає присутність і комбінації етнічних ознак на різних етапах їхньої еволюції. Сучасна наука також не виробила єдиного погляду на цю проблему. Зарубіжні вчені здебільшого вирізняють такі типи етнічних спільнот, як клан і плем’я, що відповідають традиційним (докласовим) суспільствам, а також націю і народ, що прийшли їм на зміну в розвинутих (індустріальних) суспільствах. У вітчизняній літературі продовжує домінувати існуюча ще за радянських часів типологія етнічних спільнот, побудована на марксистському вченні про суспільно-економічні формації. Таким чином, первіснообщинній формації відповідає такий тип етнічного утворення, як плем’я (іноді вказують і рід), феодальній та рабовласницькій — народність, а капіталістичній — нація. Крім того, існують різні погляди і тлумачення самих цих категорій, що потребує окремого з’ясування їхніх дефініцій.

Рід, клан. У широкому розумінні ці поняття часто вживаються як синонімічні для означення первіснообщинних груп, члени яких вважають себе кровними родичами, а також об’єднані певними господарськими й суспільними зв’язками. Проте з позицій науковості етнологія та соціологія не вважають їх тотожними.

Словом “клан” (ірлавд. — нащадки, діти) у кельтських народів, зокрема у шотландців й ірландців, називалася родова община. Його запровадження в наукову та суспільну думку пов’язується з іменем Л. Моргана, який, вивчаючи клани індіанських племен Північної Америки, дослідив їхній розвиток в інших традиційних суспільствах. Услід за ним більшість етнологів розглядає клани як родові союзи, основою для етнічної ідентифікації яких є тотемізм. На відміну від роду, що є суспільністю родичів з чіткою генеалогічною лінію, у кланових групах вона твердо не простежується, тому ці групи ведуть своє походження від умовного, часто міфічного, пращура.

Родом називається група кровних родичів, що ведуть походження від спільного пращура по батьківський чи материнській лініях та часто отримують від нього свою назву (етнонім). Утвердження роду як основної соціокультурної клітини відбулося за доби палеоліту і знаменувало доволі тривалий період розвитку людства. Відтак, родові зв’язки стали головним чинником існування та регулювання інших суспільних стосунків, які скріплювалися культурно-релігійним культом, спільним тотемом тощо. На основі розкладу родових патріархальних відносин формувалася община.

Визначальним етнотворчим фактором у кланових (родових) об’єднаннях є сімейно-шлюбні стосунки, основною формою яких є ендогамія, яку загалом слід розглядати як необхідну умову й ознаку виникнення і збереження етнічної спільноти. Під ендогамією (гр. endon — всередину, gamos — шлюб) розуміють шлюбні стосунки виключно всередині певного етнічного утворення. В етнології вирізняють такі її види: 1) нормативну, що регулюється звичаями; 2) фактичну, що виникла фактично через переважання однорідних шлюбів у певному середовищі; 3) релігійну (найсуворішу), яка обмежує укладання шлюбів за конфесійною ознакою. Всі типи етнічних спільнот, починаючи від кланів і племен та закінчуючи сучасними народами-етносами, розвивалися та забезпечували свою життєдіяльність завдяки ендогамії. Ендогамна сім’я стала важливим чинником збереження етнокультурних традицій, передаючи з покоління в покоління відповідні стереотипи поведінки та способу життя. Це, з одного боку, сприяло відмежуванню одного етносу від другого, а, з іншого, спричиняло виникнення етносів – ізолянтів.

Ендогамія відіграє роль важливого стабілізуючого і структуруючого елемента етносу, який зберігається за умови, якщо 90% його представників укладають між собою гомогенні (однорідні, моноетнічні) шлюби. Якщо у внутрішніх ендогамних стосунках збільшується “шпарина” у вигляді поліетнічних шлюбів із членами інших етнічних груп, то це веде до “розблокування” внутрішньої біологічної структури етносу, а відтак і до його розпаду.

Роль цієї “шпаринки” може відігравати екзогамія (гр. ехо -ззовні, gamos — шлюб), під якою, загалом, розуміють заборону сімейно-шлюбних стосунків всередині етнічної суспільності, тобто вона передбачає сексуальні стосунки лише між представниками різних народів. Екзогамія також виконує важливі етнотворчі функції. Її виникнення у давніх суспільствах вірогідно зумовлювалося намаганням запобігти негативним наслідкам кровозмішування. Не виключено, що надалі цей звичай підтримувався з метою зміцнення та розширення соціальних і міжетнічних контактів, а також для запобігання можливим конфліктам, що траплялися на грунті сексуальних зносин які таким чином, виносилися, за межі родоплемінних колективів. Ендогамні звичаї, часто у прихованому вигляді, зберігаються і серед сучасних спільнот. Наприклад, у багатьох мусульманських народів засуджуються шлюби всередині селища (общини), а в китайців заборонені сімейно-шлюбні стосунки між чоловіком і жінкою, що мають однакові прізвища.

Плем’я є наступним вищим типом етносоціальної організації, яка об’єднує кілька родів (кланів). Розширення етнотворчого комплексу на рівні племінних об’єднань проявляється в тому, що, поряд зі збереженням ендогамності та культурно-релігійних (тотемних) особливостей, вони починають виокремлюватися вже за своїми мовно-діалектичними і традиційно-звичаєвими ознаками. Ще однією важливою рисою племінного об’єднання є існування спільного формально-політичного управлінського інституту, який може існувати у формі вождівства, ради старійшин тощо.

В етнології поширена думка, що плем’я – це перший, власне етнічний тип етнічної суспільності, що об’єднує людей на основі таких стабільних ознак, як кровна спорідненість, спільна історичия доля, територія, культура, мова, самосвідомість та самоназва. За такого підходу плем’я виправдано ототожнюють з протоетносом, тобто суспільностями, які безпосередньо передують виникненню народів-етносів. Водночас в науці та суспільній думці існують різні дефініції і трактування цього поняття. У романських мовах термін “плем’я” (”tribe”) застосовується лише стосовно первіснообщинних об’єднань, а в англомовній літературі він узагалі виходить з ужитку як такни, що нібито принижує людську гідність. В сучасному світі племена, у їх класичному розумінні, зустрічаються доволі рідко, хоча ця назва є прийнятливою стосовно спільнот, що існують у важкодоступних частинах земної кулі, зберігаючи риси родоплемінного устрою. Унаслідок зростання соціальної однорідності індустріальних суспільств слово “народ” у сучасному науковому та суспільному лексиконі майже злилося з поняттями “етнос” і “етнічна спільнота”, а часто воно застосовується як тотожне термінові “нація” тощо. Зважаючи на таку термінологічну невизначеність, поняття “народ” слід розглядати в широкому історичному контексті з урахуванням багатьох факторів, що визначають його суть. До речі, більшість сучасних українських дослідників його походження виводять від слів “рід”, “родина”, “народити”.

У давнину, починаючи з античного періоду, слово “народ” вживалося стосовно тієї частини населення, що добувала свій хліб фізичною працею. Отже, воно, передусім, ототожнювалося з селянством. Ця традиція зміцнилася в добу романтизму, в першій половині XIX ст., коли на тлі піднесення фольклорних досліджень саме в селянстві побачили головного носія етнічних традицій, тому поняття “народний” та “етнічний”, “національний” уживалися як синонімічні. Запропонований у 1846 р. англійським ученим Уільямом Томсом термін “фольклор” увібрав у себе різні елементи народної творчості (пісні, легенди, прислів’я, магічні заклинання тощо), що відображало самобутність певного народу, засвідчуючи його глибокі історичні коріння та окремішність серед інших спільнот.

У XX ст. слово “народ” набрало універсального характеру. Його стали вживати стосовно етнічних груп та різних соціальних об’єднань; ним позначаються стабільні й тимчасові, організовані й стихійні людські скупчення, групи чи зібрання, працюючі маси населення тощо. Отже, у названих та інших випадках полісемантичний термін “народ” вживається для позначення різних етносоціальних об’єднань, які також можна позначати такими поняттями, як “етнічна спільнота”, “натовп”, “трудящі”, тощо.

У такому значенні слово “народ” зустрічається в сучасному суспільно-політичному лексиконі та в науковій і навчально-методичній літературі. Проте його довільне застосування в етнологічній науці, що безпосередньо займається вивченням етнічних процесів і явищ, може спричинити неадекватне розуміння їхньої суті. У зарубіжній і вітчизняній соціологічній термінології та в переважаючих підходах етнологічної науки поняття “народ” застосовується для означення всього населення певної країни, незалежно від етнічного походження (самоідентифікації) її громадян. Таким чином, назва держави автоматично стає самоназвою всіх її мешканців, що мають громадянство. У такому випадку, наприклад, словосполучення “американський народ”, “індійський народ” стають тотожними поняттям “населення (або народи) США”, “населення (народи-етноси) Індії”, до яких належать усі цих країн громадяни незалежно від їхньої етнічної приналежності. Таке тлумачення поняття “народ” втрачає свій зміст у випадку, коли громадяни певної поліетнічної держави опиняються за її межами, бо тоді вони починають називати себе за іменами своїх етносів, наприклад, переселенці з колишньої Югославії іменували себе не “югославами”, а “словенцями”, “сербами”, “хорватами”, “македонцями”.

Щоб якось запобігти термінологічній штутанині, окремі вчені пропонують надати поняттю “народ” не етнонаціонального, а соціально-класового змісту. Зокрема, італійський учений А. Чирезе пропонує його застосовувати при визначенні “рівнів культури” різних соціальних прошарків населення та окремих індивідів. В українській суспільній думці утверджується етносоціальний підхід, згідно з яким поняття “народ” охоплює всі класи, суспільні верстви та прошарки, що мешкають на території української держави. До українського народу, таким чином, входять не лише етнічні українці, а й представники всіх інших, що проживають на території України, етнічних груп (меншин).

Отже, народ – це категорія історична, що являє собою постійно створюване історичне ціле. Усвідомлення феномена свого народу – це особливий стан пережинання “народності” (національності), що означає самовіднесення себе до певної системи соціоісторичних відносин та самопротиставлення на основі цього іншим народам.

Втім, зазначимо, що поняття “народ” ніяк не можна ототожнювати з “нацією”. Але, зважаючи на західну та вітчизняну наукові традиції щодо трактування понять “етнос” і “народ”, ці слова використовуються як синоніми.

Народність. Поняття “народ” мас соціальний і геополітичний характер, тому в зарубіжній соціології та етнології воно вживається як синонім слова “народність”. Окремого відповідника поняттю “народність” в іноземному науковому лексиконі фактично не існує. Проте в пострадянській літературі цей термін залишається одним із найживучіших “термінологічних атавізмів”, який найбільш активно застосовується при вивченні етнічних процесів X — XIX ст. Виходячи з формаційного членування історичного процесу, з другої половини 1940-х pp. радянські історики та етнографи стали визначати народність як рівень етноіеторичпої зрілості, що відповідає першому етапу класового суспільства (починаючи з рабовласницького). Відтак, і сьогодні народністю називають особливий тип етносоціальної спільноти, що виникла на основі злиття племінних об’єднань, передує нації та має такі риси, як спільність мови, території, економічних і культурних зв’язків, а також єдину самоназву. Отже, згідно з таким підходом, категорія “народ” повинна означати державну, а “народність” — етнічну приналежність населення.

Ще одним, “найвищим”, типом етнічних спільнот вважається нація, але цей феномен настільки важливий, складний та суперечливий, що потребує окремого розгляду.

Вірогідно, що запропоновані дефініції різних типів етнічних спільнот не є абсолютно досконалими, тож закономірно, що учені різних напрямів продовжують теоретичну розробку цієї проблеми. Проте викладена етнічна тинологізація дає важлий ключ для глибокого і адекватного розуміння широкого комплексу питань, що вивчає етнологія.