Релiкти звичаєвого права у громадському побутi.

Стосовно ХІХ ст. “спільна власність” – це стереотип народної правосвідомості, який селяни намагалися (і часто їм це вдавалося) реалізувати на практиці. З погляду формально правового, йдеться про спільні форми використання різних типів власності. За народними уявленнями, сам факт користування угіддями протягом певного часового періоду витворює певні права користувача цією землею. Саме тому це явище народно-економічної культури можна назвати спільною “вжитковою” власністю.

Уявлення про спільну вжиткову власність засновані на принципі, що угіддями, які не потребують спеціальної культиваційної обробки, мають право користуватися всі, незалежно від соціального статусу й походження. Щоправда, всяка “спільність” мала певні територіальні обмеження (особливо це стосується ХІХ ст.) : “всі” значить – не увесь світ, а тільки “свої”, тобто ті, хто живе в тому чи іншому населеному пункті або місцевості. Звичайно, це “ідеальний” варіант народної правосвідомості, що коригувався правовою ситуацією. Проте протягом усього ХІХ ст. такі уявлення фігурують в різних джерелах.

Характерною ознакою, за якою визначалася “спільність” того чи іншого угіддя, є, так би мовити, “збиральницький”, “промисловий” або чисто “споживацький” характер його використання, без активного залучення людської праці. Тож уявлення про спільну власність у народній економічній та правовій культурі українців передусім реалізувалися щодо угідь. Це пов’язується з господарською (економічною) доцільністю їх колективного використання.

Для української народної економічної традиції основною формою землеволодіння було подвірне. У “двір” входила земля садибна й орна. Що стосується неорної землі – пасовиськ, луків, плавнів, вигонів лісу тощо, а також водойм – то тут, з погляду господарської доцільності, при малому й середньому земельних наділах завжди вигідніше було користуватися більшою ділянкою спільно, гуртом, аніж меншою ділянкою окремо, що не виключало наявності лугових, сінокісних, лісових ділянок у власності сім’ї (у подвірному володінні).

Для того, щоб розібратися в народно_правових уявленнях про спільну власність, що побутували у ХІХ ст., спершу варто звернутися до першої історичної форми спільної вжиткової власності – “вольниці”. “Вольниця” – історична форма спільного користування землею, характерна для перших етапів народної колонізації. За народними уявленнями, це спільна власність “нічийного” характеру, “нічийна” власність. До “вольниць” можна віднести “уходи” в литовсько-руську добу, коли козаки виходили в “дике поле”. До речі, в документах ХVІІ-ХVІІІ ст. термін “степ” виступає нерідко синонімом слова “вольниця”. “Вольницею” називалися місця, де дозволялося орати, сіяти, косити, “де кому заспособно”. Тривалий час, поки лісові угіддя були майже необмеженими, селяни вільно користувалися й лісами.

Отже, “вольниця”, спільна власність “нічийного характеру”, характерна для ранніх колонізаційних періодів, коли ще не було здійснено межувань і реєстрації всіх земель за різними власниками. У джерелах ХVІІ-ХVІІІ ст. з територій, де були такі вольниці, часто є уточнення: землі вільні, нерозмежовані (“і ніякого на тім степу ні від кого обмежування раніше не бувало…”), які нікому формально не належали (степ “цей вільний і фортецям не належить”).

Період існування “вольниці” був досить нетривалим, він залежав від того, наскільки мобільними виявлялися відповідні органи у фіксації цієї землі в поземельних кадастрах, межових книгах тощо. Нетривалість “вольниці” була пов’язана ще й з тим, що самі українські селяни нерідко намагалися якнайшвидше перевести спільне користування у “свою” (подвірну) власність, однак “нічийна” форма спільної власності “вольниця” об’єктивно існувала.

Отже, хоча явище “вольниць” було нетривким, тим цікавіші згадки про “вольниці” в кінці ХІХ ст., щоправда, у ті час цей термін скоріше вживався за інерцією. Так, у “Матеріалах для оцінки земельних угідь Конотопського повіту Чернігівської губернії” значиться “громадське болото – вольниця”. “Вольниці” подекуди збереглися на кінець ХІХ ст. в Сосницькому і Мглинському повітах. За переказами придністровського населення, казенні поселяни користувалися землею нероздільно цілими групами і тільки генеральне межування мало провести межі, однак таке спільне користування продовжувалося і пізніше. О. Шимонов, пишучи про землеволодіння старозаїмочників Слобожанщини, наводить такий приклад: невелика ділянка землі на окраїні Охтирської сотні називається “государщиною”, що в кінці ХІХ ст. перебувала у спільному користуванні селян, не входила в жодну з “рук” і становила немовби релікт колишньої “вольниці”. Подібні свідчення про землі під назвою “государщина” можна знайти і щодо Чернігівської губернії.

У всіх наведених прикладах щодо ХІХ ст., звичайно, мова йде не про справжню “вольницю” з її орієнтацією на “нічийність”, а про інші види землеволодіння, передусім громадське, яке традиційно продовжували називати старим народно-колонізаційним терміном. Однак незважаючи на короткочасність існування “вольниці”, як форма народно-правових уявлень вона пережила себе.

Друга історична форма спільної власності – гуртова. Явище гуртової власності передбачає, що певною земельною ділянкою (або іншою нерухомістю чи рухомим майном) спільно володіє певна група власників на різних (пайових, дольових, довільних тощо) засадах. У ХVІ_ХVІІІ ст. форми землеволодіння були дуже різноманітні, а до того ж не мали визначеної термінології. Нерідко однотипні явища називалися по_різному, і навпаки – різнорідні відносини (як на сучасний погляд) мали одну назву. Тому власність (володіння) окремих гуртів, спілок, товариств можна кваліфікувати як гуртову.

Одна з таких форм гуртової власності – а саме сябринна – перебувала під пильним поглядом не одного дослідника. Це легальна форма спільного користування товариством селян угіддями й орними землями. Таке товариство називалося “сяберство”, члени його були “сябрами”, а власність – “сябринною”. Ареал її побутування – Полісся. Однак, якщо абстрагуватися від локальної назви, то ця форма не є специфічно північноукраїнською і не являє собою звичаєво-правову екзотику чи унікум. Можна легко пересвідчитися, що ті економічні явища і відносини (до речі, дуже неоднорідні), які трактувалися під назвою “сябринна” власність, цілком вписуються в стандартну схему загальноукраїнських звичаєво-правових та економічних відносин.

Діяльність громад у Галичині регулювалася законами про громади і справи громадські, що входили в комплекс адміністраційних законів. За Статутом ґмінним (“Galicyjska ustawa gminna”), громада мала право вільного управління громадською власністю (wolny zarzad majtkiem gminnym”). Гміна мала два типи власності: 1) власність громадських закладів – будівля громадської управи, школа, церква, корчма, шпихліри, млини тощо (“majetek zak ladowy gminny”) і 2) майно (“добро”) громадське (“dobro gminne”).

Параграф 11 Статуту ґмінного точніше роз’яснює, що таке майно. Відповідно до нього право власності й користування окремих членів ґміни, усього населеного пункту чи групи мешканців є непорушним. Право і спосіб користування громадською власністю, за параграфом 68 Сататуту ґмінного, має здійснюватися згідно “dotychczasowego niezaorzeczonego zwyczaju”; “що до того, кому і в якім розмірі прислугує участь в пожитках добра громадського, належить притримуватися дотеперішнього незаперечного звичаю”; “добром громадським є така річ, котру або всі члени громади або деякі з них мають право на свій пожиток уживати, на підставі дотеперішнього сталого звичаю в громаді, і котрою Рада громадська не може вільно розпоряджатися”. Останнє твердження є дуже показовим, оскільки фіксує релікти саме спільної вжиткової власності: навіть виборному органу – громадській раді – не надавалося право розпорядження громадським майном. У разі, якщо звичаю громадського користування не існувало, тоді ґмінна (громадська) рада мала звернутися до відповідних юридичних органів і ухвалити постанову, за якою регулюватиметься це право у майбутньому, причому громадським радам надавалося право встановлювати оплату за користування громадською власністю. Дохід повинен був залишатися під наглядом керівних осіб ґміни в громадській касі.

Щодо тих, хто мав право користування, громадське майно поділялося на суспільне (“dobro publiczne”), яким дозволялося користуватися безплатно всім, незалежно від формальної приналежності до громади (площі, дороги громадські, криниці, газове освітлення, водотяги), і майно громадське (“dobro gminne”) у вузькому значенні слова – пасовиська, ліси, ґрунти орні, лозові чагарники тощо, якими мали право користуватися тільки члени громади.

Як на практиці здійснювалися задекларовані в законі права громад щодо громадської власності, як ці законоположення та рекомендації втілювалися, чи “працював” закон, чи звичай витісняв право, – ці та інші питання висвітлені в матеріалах перевірки діяльності громад за 20 років (1867-1887). Загалом, комісія, що здійснювала перевірку зробила висновок – принцип “раціонального господарювання” українськими сільськими громадами не сприймався. Причина цього – стабільне народно-правове уявлення про спільну власність та бідність селян. Тож комісія констатувала: майно ґмінне не приносить жодного доходу. Наприклад, у Сяноцькому повіті все відбувалося за звичаєм: члени громади користувалися майном громади безплатно, покриваючи тільки податки і борг за “еквіваленти” лісів і лісову сторожу (лісництво). В Ярославському повіті громадська власність була “bardzo nieracyonalnie zagospoda rowana”, у Мостиській, власність також “уживали” відповідно до давнього звичаю (wedlug odwiecznego zwyczaju). Те саме було в Кам’янко_Струмилівському повіті, Збаражі. Отже, повсюдно у використанні громадського майна панував звичай.

Що стосується іншого регіону – Буковини, зокрема, щодо форм землеволодіння і землекористування, то І. Франко писав, опираючись на дослідження німецького науковця П. Гаймштетта, що в окремих районах Буковини в 1819 р. побутувало общинне землеволодіння з регулярними переділами, які здійснював війт.

У середовищі залежних (поміщицьких, дідичних) селян Правобережної та Лівобережної України у дореформений період громадської власності як такої майже не існувало, було лише спільне (з поміщиком) користування угіддями, що формально належали останньому.

Після реформи 1861 р., з утвореннями “обществ” колишнім поміщицьким селянам могли бути відведені угіддя для громадського користування (окремо від поміщиків) із записом в уставних грамотах. Однак ще досить стійким був стереотип “спільної власності”, що виявлявся в судових сутичках поміж селянами та поміщиками. Явище “громадської власності” тут приживалося небезболісно.

Що стосується державних селян, то тут і до реформи офіційно існували громади. В. Тарновський так охарактеризував ситуацію з громадським майном у козацькій громаді: “Все, що належить козацькій громаді, називається громадським, так і говориться: громадський ставок, криниця, гребля, худоба, громадський пастух”. Як бачимо з наведеного переліку, до нього включено: суто громадські об’єкти спільного користування (ставок, криниця); індивідуальну (сімейну) власність (худоба), яку випасають спільно, і людину, котра випасає цю худобу. Все це свідчить про полісемантичність слова “громадський” та про неприпустимість уживання замість нього терміна “общинний”. Був у громаді і свій хлібний магазин, який діяв у роки неврожаїв та голоду.

Повертаючись до теми громадської власності на землю, а точніше, громадського землеволодіння і землекористування в межах Російської імперії, можна сказати, що незалежно від категорії, під яку підпадали селяни (козаки, колишні монастирські, військові поселяни тощо), “громадськими” вважали такі землі:

1) “незручна” земля (під дорогами, мостами тощо);

2) земля, надана громадам під пасовиська, ліс, ставок тощо;

3) резервна земля (“пустирі”, “пустки”, “пустища”), яку тримали для нових членів громади і могли також використовувати під тимчасові пасовиська;

4) земля, що перебувала під громадськими будовами чи установами (управа, хлібні магазини, громадська корчма) або іншими об’єктами спільного користування.

Після реформ 1861 р. (для поміщицьких селян) і 1866 р. (для державних селян) ситуація лишилася приблизно такою ж, хоча окремі дослідники відзначають обмеження громадської ініціативи та формалізацію діяльності громад (тепер уже “обществ”). Крім того, законодавча база щодо власності “обществ” не була уніфікованою і навіть у межах одного закону траплялися суперечності.

На відміну від громад “обществ” з общинним способом землеволодіння, де курувалися справи, пов’язані з общинним користуванням землею: переділ, накладка і скидка тягол, поділ общинних земель на окремі ділянки тощо, в громадах “обществах” з подвірним володінням діяльність, пов’язана з громадським майном, обмежувалася тільки завідуванням громадськими угіддями і вакантними ділянками. Для громад обох типів землеволодіння спільними були такі функції, як розгляд справ щодо прийому та звільнення членів “общества”, їх участі в користуванні громадським майном, вибір уповноважених для ведення справ із земельних спорів. У селах на общинному праві справи про сімейні поділи розглядалися громадою, а в селах з подвірним землеволодіння селяни зверталися до судових органів.

У народній правосвідомості під назвою “громадське” досить швидко закріпилися невжиткові землі (дороги, прогони) тощо, мости, будівлі сільської школи, магазину, сільської управи, а також земля (подвір’я) біля них; тобто передусім власність, якою “завідувала” сільська управа. Це вже не “своя” власність і не “спільна”, хоч і називається “громадською”.

Законодавство ж намагалося примусово установити відповідальність громад, як органів самоуправління, дбати про громадське майно. Так, Малоросійське (Лівобережне) положення статтею 100 визначало, що дороги, проїжджі провулки та прогони для худоби повинні були залишатися вільними для загального користування і тому селяни не мали права їх орати, засаджувати, а також забудовувати; селяни не мали права без згоди поміщика орати, засаджувати або розкопувати вигони, що перебували у спільному й нероздільному їх користуванні; не мали права забудовувати чи обробляти випуски та інші частини громадського наділу, що перебували у спільному користуванні.

Релiкти звичаєвого права у громадському побутi.

Стосовно ХІХ ст. “спільна власність” – це стереотип народної правосвідомості, який селяни намагалися (і часто їм це вдавалося) реалізувати на практиці. З погляду формально правового, йдеться про спільні форми використання різних типів власності. За народними уявленнями, сам факт користування угіддями протягом певного часового періоду витворює певні права користувача цією землею. Саме тому це явище народно-економічної культури можна назвати спільною “вжитковою” власністю.

Уявлення про спільну вжиткову власність засновані на принципі, що угіддями, які не потребують спеціальної культиваційної обробки, мають право користуватися всі, незалежно від соціального статусу й походження. Щоправда, всяка “спільність” мала певні територіальні обмеження (особливо це стосується ХІХ ст.) : “всі” значить – не увесь світ, а тільки “свої”, тобто ті, хто живе в тому чи іншому населеному пункті або місцевості. Звичайно, це “ідеальний” варіант народної правосвідомості, що коригувався правовою ситуацією. Проте протягом усього ХІХ ст. такі уявлення фігурують в різних джерелах.

Характерною ознакою, за якою визначалася “спільність” того чи іншого угіддя, є, так би мовити, “збиральницький”, “промисловий” або чисто “споживацький” характер його використання, без активного залучення людської праці. Тож уявлення про спільну власність у народній економічній та правовій культурі українців передусім реалізувалися щодо угідь. Це пов’язується з господарською (економічною) доцільністю їх колективного використання.

Для української народної економічної традиції основною формою землеволодіння було подвірне. У “двір” входила земля садибна й орна. Що стосується неорної землі – пасовиськ, луків, плавнів, вигонів лісу тощо, а також водойм – то тут, з погляду господарської доцільності, при малому й середньому земельних наділах завжди вигідніше було користуватися більшою ділянкою спільно, гуртом, аніж меншою ділянкою окремо, що не виключало наявності лугових, сінокісних, лісових ділянок у власності сім’ї (у подвірному володінні).

Для того, щоб розібратися в народно_правових уявленнях про спільну власність, що побутували у ХІХ ст., спершу варто звернутися до першої історичної форми спільної вжиткової власності – “вольниці”. “Вольниця” – історична форма спільного користування землею, характерна для перших етапів народної колонізації. За народними уявленнями, це спільна власність “нічийного” характеру, “нічийна” власність. До “вольниць” можна віднести “уходи” в литовсько-руську добу, коли козаки виходили в “дике поле”. До речі, в документах ХVІІ-ХVІІІ ст. термін “степ” виступає нерідко синонімом слова “вольниця”. “Вольницею” називалися місця, де дозволялося орати, сіяти, косити, “де кому заспособно”. Тривалий час, поки лісові угіддя були майже необмеженими, селяни вільно користувалися й лісами.

Отже, “вольниця”, спільна власність “нічийного характеру”, характерна для ранніх колонізаційних періодів, коли ще не було здійснено межувань і реєстрації всіх земель за різними власниками. У джерелах ХVІІ-ХVІІІ ст. з територій, де були такі вольниці, часто є уточнення: землі вільні, нерозмежовані (“і ніякого на тім степу ні від кого обмежування раніше не бувало…”), які нікому формально не належали (степ “цей вільний і фортецям не належить”).

Період існування “вольниці” був досить нетривалим, він залежав від того, наскільки мобільними виявлялися відповідні органи у фіксації цієї землі в поземельних кадастрах, межових книгах тощо. Нетривалість “вольниці” була пов’язана ще й з тим, що самі українські селяни нерідко намагалися якнайшвидше перевести спільне користування у “свою” (подвірну) власність, однак “нічийна” форма спільної власності “вольниця” об’єктивно існувала.

Отже, хоча явище “вольниць” було нетривким, тим цікавіші згадки про “вольниці” в кінці ХІХ ст., щоправда, у ті час цей термін скоріше вживався за інерцією. Так, у “Матеріалах для оцінки земельних угідь Конотопського повіту Чернігівської губернії” значиться “громадське болото – вольниця”. “Вольниці” подекуди збереглися на кінець ХІХ ст. в Сосницькому і Мглинському повітах. За переказами придністровського населення, казенні поселяни користувалися землею нероздільно цілими групами і тільки генеральне межування мало провести межі, однак таке спільне користування продовжувалося і пізніше. О. Шимонов, пишучи про землеволодіння старозаїмочників Слобожанщини, наводить такий приклад: невелика ділянка землі на окраїні Охтирської сотні називається “государщиною”, що в кінці ХІХ ст. перебувала у спільному користуванні селян, не входила в жодну з “рук” і становила немовби релікт колишньої “вольниці”. Подібні свідчення про землі під назвою “государщина” можна знайти і щодо Чернігівської губернії.

У всіх наведених прикладах щодо ХІХ ст., звичайно, мова йде не про справжню “вольницю” з її орієнтацією на “нічийність”, а про інші види землеволодіння, передусім громадське, яке традиційно продовжували називати старим народно-колонізаційним терміном. Однак незважаючи на короткочасність існування “вольниці”, як форма народно-правових уявлень вона пережила себе.

Друга історична форма спільної власності – гуртова. Явище гуртової власності передбачає, що певною земельною ділянкою (або іншою нерухомістю чи рухомим майном) спільно володіє певна група власників на різних (пайових, дольових, довільних тощо) засадах. У ХVІ_ХVІІІ ст. форми землеволодіння були дуже різноманітні, а до того ж не мали визначеної термінології. Нерідко однотипні явища називалися по_різному, і навпаки – різнорідні відносини (як на сучасний погляд) мали одну назву. Тому власність (володіння) окремих гуртів, спілок, товариств можна кваліфікувати як гуртову.

Одна з таких форм гуртової власності – а саме сябринна – перебувала під пильним поглядом не одного дослідника. Це легальна форма спільного користування товариством селян угіддями й орними землями. Таке товариство називалося “сяберство”, члени його були “сябрами”, а власність – “сябринною”. Ареал її побутування – Полісся. Однак, якщо абстрагуватися від локальної назви, то ця форма не є специфічно північноукраїнською і не являє собою звичаєво-правову екзотику чи унікум. Можна легко пересвідчитися, що ті економічні явища і відносини (до речі, дуже неоднорідні), які трактувалися під назвою “сябринна” власність, цілком вписуються в стандартну схему загальноукраїнських звичаєво-правових та економічних відносин.

Діяльність громад у Галичині регулювалася законами про громади і справи громадські, що входили в комплекс адміністраційних законів. За Статутом ґмінним (“Galicyjska ustawa gminna”), громада мала право вільного управління громадською власністю (wolny zarzad majtkiem gminnym”). Гміна мала два типи власності: 1) власність громадських закладів – будівля громадської управи, школа, церква, корчма, шпихліри, млини тощо (“majetek zak ladowy gminny”) і 2) майно (“добро”) громадське (“dobro gminne”).

Параграф 11 Статуту ґмінного точніше роз’яснює, що таке майно. Відповідно до нього право власності й користування окремих членів ґміни, усього населеного пункту чи групи мешканців є непорушним. Право і спосіб користування громадською власністю, за параграфом 68 Сататуту ґмінного, має здійснюватися згідно “dotychczasowego niezaorzeczonego zwyczaju”; “що до того, кому і в якім розмірі прислугує участь в пожитках добра громадського, належить притримуватися дотеперішнього незаперечного звичаю”; “добром громадським є така річ, котру або всі члени громади або деякі з них мають право на свій пожиток уживати, на підставі дотеперішнього сталого звичаю в громаді, і котрою Рада громадська не може вільно розпоряджатися”. Останнє твердження є дуже показовим, оскільки фіксує релікти саме спільної вжиткової власності: навіть виборному органу – громадській раді – не надавалося право розпорядження громадським майном. У разі, якщо звичаю громадського користування не існувало, тоді ґмінна (громадська) рада мала звернутися до відповідних юридичних органів і ухвалити постанову, за якою регулюватиметься це право у майбутньому, причому громадським радам надавалося право встановлювати оплату за користування громадською власністю. Дохід повинен був залишатися під наглядом керівних осіб ґміни в громадській касі.

Щодо тих, хто мав право користування, громадське майно поділялося на суспільне (“dobro publiczne”), яким дозволялося користуватися безплатно всім, незалежно від формальної приналежності до громади (площі, дороги громадські, криниці, газове освітлення, водотяги), і майно громадське (“dobro gminne”) у вузькому значенні слова – пасовиська, ліси, ґрунти орні, лозові чагарники тощо, якими мали право користуватися тільки члени громади.

Як на практиці здійснювалися задекларовані в законі права громад щодо громадської власності, як ці законоположення та рекомендації втілювалися, чи “працював” закон, чи звичай витісняв право, – ці та інші питання висвітлені в матеріалах перевірки діяльності громад за 20 років (1867-1887). Загалом, комісія, що здійснювала перевірку зробила висновок – принцип “раціонального господарювання” українськими сільськими громадами не сприймався. Причина цього – стабільне народно-правове уявлення про спільну власність та бідність селян. Тож комісія констатувала: майно ґмінне не приносить жодного доходу. Наприклад, у Сяноцькому повіті все відбувалося за звичаєм: члени громади користувалися майном громади безплатно, покриваючи тільки податки і борг за “еквіваленти” лісів і лісову сторожу (лісництво). В Ярославському повіті громадська власність була “bardzo nieracyonalnie zagospoda rowana”, у Мостиській, власність також “уживали” відповідно до давнього звичаю (wedlug odwiecznego zwyczaju). Те саме було в Кам’янко_Струмилівському повіті, Збаражі. Отже, повсюдно у використанні громадського майна панував звичай.

Що стосується іншого регіону – Буковини, зокрема, щодо форм землеволодіння і землекористування, то І. Франко писав, опираючись на дослідження німецького науковця П. Гаймштетта, що в окремих районах Буковини в 1819 р. побутувало общинне землеволодіння з регулярними переділами, які здійснював війт.

У середовищі залежних (поміщицьких, дідичних) селян Правобережної та Лівобережної України у дореформений період громадської власності як такої майже не існувало, було лише спільне (з поміщиком) користування угіддями, що формально належали останньому.

Після реформи 1861 р., з утвореннями “обществ” колишнім поміщицьким селянам могли бути відведені угіддя для громадського користування (окремо від поміщиків) із записом в уставних грамотах. Однак ще досить стійким був стереотип “спільної власності”, що виявлявся в судових сутичках поміж селянами та поміщиками. Явище “громадської власності” тут приживалося небезболісно.

Що стосується державних селян, то тут і до реформи офіційно існували громади. В. Тарновський так охарактеризував ситуацію з громадським майном у козацькій громаді: “Все, що належить козацькій громаді, називається громадським, так і говориться: громадський ставок, криниця, гребля, худоба, громадський пастух”. Як бачимо з наведеного переліку, до нього включено: суто громадські об’єкти спільного користування (ставок, криниця); індивідуальну (сімейну) власність (худоба), яку випасають спільно, і людину, котра випасає цю худобу. Все це свідчить про полісемантичність слова “громадський” та про неприпустимість уживання замість нього терміна “общинний”. Був у громаді і свій хлібний магазин, який діяв у роки неврожаїв та голоду.

Повертаючись до теми громадської власності на землю, а точніше, громадського землеволодіння і землекористування в межах Російської імперії, можна сказати, що незалежно від категорії, під яку підпадали селяни (козаки, колишні монастирські, військові поселяни тощо), “громадськими” вважали такі землі:

1) “незручна” земля (під дорогами, мостами тощо);

2) земля, надана громадам під пасовиська, ліс, ставок тощо;

3) резервна земля (“пустирі”, “пустки”, “пустища”), яку тримали для нових членів громади і могли також використовувати під тимчасові пасовиська;

4) земля, що перебувала під громадськими будовами чи установами (управа, хлібні магазини, громадська корчма) або іншими об’єктами спільного користування.

Після реформ 1861 р. (для поміщицьких селян) і 1866 р. (для державних селян) ситуація лишилася приблизно такою ж, хоча окремі дослідники відзначають обмеження громадської ініціативи та формалізацію діяльності громад (тепер уже “обществ”). Крім того, законодавча база щодо власності “обществ” не була уніфікованою і навіть у межах одного закону траплялися суперечності.

На відміну від громад “обществ” з общинним способом землеволодіння, де курувалися справи, пов’язані з общинним користуванням землею: переділ, накладка і скидка тягол, поділ общинних земель на окремі ділянки тощо, в громадах “обществах” з подвірним володінням діяльність, пов’язана з громадським майном, обмежувалася тільки завідуванням громадськими угіддями і вакантними ділянками. Для громад обох типів землеволодіння спільними були такі функції, як розгляд справ щодо прийому та звільнення членів “общества”, їх участі в користуванні громадським майном, вибір уповноважених для ведення справ із земельних спорів. У селах на общинному праві справи про сімейні поділи розглядалися громадою, а в селах з подвірним землеволодіння селяни зверталися до судових органів.

У народній правосвідомості під назвою “громадське” досить швидко закріпилися невжиткові землі (дороги, прогони) тощо, мости, будівлі сільської школи, магазину, сільської управи, а також земля (подвір’я) біля них; тобто передусім власність, якою “завідувала” сільська управа. Це вже не “своя” власність і не “спільна”, хоч і називається “громадською”.

Законодавство ж намагалося примусово установити відповідальність громад, як органів самоуправління, дбати про громадське майно. Так, Малоросійське (Лівобережне) положення статтею 100 визначало, що дороги, проїжджі провулки та прогони для худоби повинні були залишатися вільними для загального користування і тому селяни не мали права їх орати, засаджувати, а також забудовувати; селяни не мали права без згоди поміщика орати, засаджувати або розкопувати вигони, що перебували у спільному й нероздільному їх користуванні; не мали права забудовувати чи обробляти випуски та інші частини громадського наділу, що перебували у спільному користуванні.