Політика сталінського керівництва СРСР часів його боротьби за «соціалістичну перспективу» країн Східної Європи вирізнялася цинічним диктатом та підступністю дій. Найяскравіше це виявилося в штучно спровокованому Й. Сталіним конфлікті в Комінфорчбюро між ВКД (б) та компартією Югославії. Саме тоді було продемонстровано відсутність у відносинах між «братніми партіями» будь-яких принципів рівноправності, повне ігнорування національних інтересів та історично-культурної специфіки народів у щойно створеному «соціалістичному таборі».

Початок першої серйозної політичної кризи комуністичного блоку мав форму гострої особистої суперечки між Й. Сталіним та Й. Тіто. Але подальший розвиток подій призвів до трагічних наслідків.

Поштовхом до конфлікту послужили події, які навіть не торкалися безпосередньо Югославії. Перебуваючи восени 1947 р. з візитом у Румунії, під час якого був підписаний двосторонній договір, лідер болгарських комуністів Г. Димнтров на прес-конференції заявив, що постановка питання про утворення федерації між східноєвропейськими країнами е «несвоєчасною». Але водночас він додав: «Коли питання дозріє, а це, безумовно, буде, наші народи, країни народної демократії — Румунія, Болгарія, Югославія, Албанія, Чехословаччина, Польща, Угорщина та Греція — розв’яжуть його. Їм належить вирішити, що це буде — федерація або конфедерація, коли і як вона буде створена… Те, що роблять наші народи, значною мірою спростить вирішення цього питання в майбутньому».

Виклавши власну програму розвитку Східної Європи, Г. Димитров підкреслив необхідність налагодити тісне економічне співробітництво між країнами «народної демократії», провести координацію їхніх планів розвитку, здійснити між ними торговельну кооперацію на інтернаціональному рівні, створити також митну унію. «Це дуже складне питання— зауважив він. Але митна унія необхідна для розвитку наших країн. Тому ми свідомо й сміливо будемо готуватися до створеная митної унії з союзними країнами, і вона буде створена».

Г. Димитров усвідомлював як надзвичайну важливість викладеного проекту, так і проблематичність створення федерації таких різних народів. Подібна ідея вже висувалася в програмі Комінтерну (1928 р.), але торкалася лише Балкан. Відроджена вона була наприкінці війни лідерами БРП і КПЮ. але реалізація її застопорилася через концептуальні розбіжності партнерів. Болгари пропонували укласти рівноправний союз між двома країнами; югослави вважали, що Болгарія має стати однією з республік югославської федерації на таких самих умовах, як Сербія, Чорногорія, а в майбутньому й Албанія. Залишилася невизначеною також перспектива конфедерації між Польщею і Чехословаччиною.

Загалом у проекті Г. Димитрова не містилося якихось положень, котрі б суперечили кремлівським настановам, але він висунув його без попередніх консультацій з радянським керівництвом. Вождю «всіх народів» ініціативність Г. Димитрова, як і дипломатична активність Й. Тіто, не подобалась, і він розцінив це як зародки міжнародної опозиції. Газета «Правда» від 28 січня 1948 р. піддала ущипливій критиці декларації болгарського керівництва: країнам Східної Європи, мовляв, потрібні не проблематичні та надумані федерації, не митні унії, а лише згуртування навколо Комінформу.

Так розпочався антиюгославський «похід» Й. Сталіна. Розгортанню конфлікту й відлученню Югославії від «соціалістичного табору» сприяла атмосфера ворожнечі, яка наростала в розколотій Європі (обвинувачення проти Й. Тіто збіглися за часом із початком проведення сепаратної грошової реформи в західних зонах окупації Німеччини й блокадою Берліна).

У свою чергу, з ініціативи США була розв’язана шалена антикомуністична кампанія. Все, що робили комуністи, проголошувалося підступами диявола. Праві сили, ослаблені після розгрому фашизму, знову перейшли в наступ в усіх країнах Західної Європи. В цих умовах компартії бачили в СРСР єдиного гаранта міжнародної стабільності, що й підштовхнуло їх до схвалення створення Комінформбюро, а потім і до засудження Й. Тіто В ситуації, що склалася, треба було робити вибір з альтернативи — для «третьої сили» місця тоді не залишалося. Масований і глобальний характер ідеологічного наступу США значно полегшив реалізацію намірів Й. Сталіна щодо перетворення «соціалістичного табору» на єдиний моноліт за радянським зразком.

Упродовж кількох тижнів сталінські вказівки стали Євангелієм для всіх лідерів країн «народної демократії». Парадокс ситуації полягав у тому, що керівництво КПЮ було схильне цілком прийняти ці принципи, оскільки вважало, що Югославія просунулася по шляху соціалізму далі, ніж усі інші країни. Саме в цей період у Югославії реалізувалися жорсткі заходи щодо дрібних виробників на селі й у місті. Але боротьба Й. Сталіна з Й. Тіто мала суто політичний характер: він намагався досягти уніфікації державних систем у Східній Європі.

Радянсько-югославські відносин загострилися після переговорів у Москві (лютий 1948 р.) ніж керівництвом СРСР, Болгарії та Югославії, Й. Сталін зажадав терміново розпочати об’єднання обох балканських країн у єдину федеративну державу. Посилаючися на підсумки югославсько-болгарських переговорів (серпень 1947 р.), на яких було констатовано передчасність такого кроку, делегація ФНРЮ виступила проти утворення федерації.

1 березня 1948 р. на засіданні керівництва КПЮ були висловлено невдоволення ставленням Й. Сталіна до ЦК компартій Югославії та Болгарії. Про це зразу ж дізналися в Кремлі. 18 березня Москва відкликала в Югославії всіх радянських фахівців та радників. Й. Тіто в листі радянському керівництву піддав критиці цей крок. У своїй відповіді від 27 березня Й. Сталін і В. Молотов засудили всю внутрішню й зовнішню політику ФНРЮ, керівництво КПЮ безпідставно звинувачувалося в антирадянськнх настроях, проведенні політики розчинення партії в Народному фронті, підтримці буржуазних елементів у країні. Стверджувалося також, що заступник міністра закордонних справ В. Велебії — англійський шпигун. Усі ці факти, робився висновок у листі, «викликають невдоволення Радянського уряду і ЦК ВКП (б) і призводять до погіршення відносин між СРСР та Югославією». Копії листа були розіслані всім членам Комінформбюро.

Квітневий (1948 р.) пленум ЦК КПЮ відхилив обвинувачення, що містилися у цьому листі, і сформулював своє ставлення до конфлікту. У своїй відповіді П. Тіто підкреслив, що радянські оцінки грунтуються на неточній інформації та наклепах. Пункт за пунктом спростовувалися всі обвннувачення, дискусійні проблеми пропонувалося вирішити шляхом переговорів у Бєлграді. Але Й. Сталін у черговому листі від 4 травня наполягав на розгляді цього питання на нараді Комінформбюро. Югославське керівництво відмовилося брати участь у нараді, пояснюючи це тим, що питання про КПЮ вже вирішене наперед.

Нарада Комінформбюро в Бухаресті (27-28 червня) прийняла резолюцію «Про становище в КПЮ», яка повторювала сталінські звинувачення: антирадянські настрої югославського керівництва перешкоджають зростанню класової боротьби в країні: це є опортуністичною помилкою. Югославське керівництво різко критикувалося за усунення від проведення колективізації, а другий закон про націоналізацію названо авантюрою. Неспрнйняття критики з боку ЦК ВКП(б) оголошувалося найтяжчим злочином. Нарада схвалила дії ВКП (б), яка взяла на себе ініціативу викриття «ганебною націоналістичної політики ЦК КПЮ». V з’їзд КПЮ, який відбувся в липні, визнав критику з боку Комінформбюро цілком безпідставною.

Восени 1948 р. в країнах Східної Європи була інспірована широка антиюгославська кампанія. Радянсько-югославський протокол про товарообмін на 1949 р. передбачав восьмикратне скорочення обміну товару. У повідомленнях радянської преси це пояснювалося «недружньою політикою» югославського уряду, яка внеможливнла подальше економічне співробітництво. Так само обгрунтовувалося рішення не запрошувати Югославію на економічну нараду щодо створення РЕВ.

Уряд Югославії висловив протест проти порушення радянською стороною Договору про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу, про що свідчив дозвіл иа ведення в СРСР ворожої щодо ФНРЮ діяльності «революційних югославських емігрантів». Але і в самій Югославії було багато Прихильників комінформівської резолюції. На червневому (1951 р.) пленумі ЦК КПЮ, який розглядав питання «Про подальше зміцнення правосуддя і законності», повідомлялося, що резолюцію підтримали 55,3 тис. членів партії, 8,4 тис. з них було заарештовано. На одному з островів на півночі Адріатики для їх утримання створили концентраційний табір.

Додаткову напруженість у міждержавні відносини внесли дії спецслужб ФНРЮ, які почали заарештовувати радянських громадин (у країні мешкали колишні білоемігранти) за шпигунство на користь СРСР. У радянській ноті від 18 серпня 1949 р. з цього приводу зазначалося, що у випадку продовження югославськими властями практики незаконних арештів радянських громадян уряд СРСР буде змушений удатися до радикальних засобів, необхідних для захисту прав та інтересів радянських громадян у Югославії. Ноту сприйняли у ФНРЮ як ультиматум. Півмільйонна Югославська народна армія (ЮНА) була приведена до повної бойової готовності. У свою чергу, уряд СРСР 28 вересня односторонньо денонсував Договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу. Слідом за СРСР такий крок зробили й інші країни «соціалістичного табору».

Нарада Комінформбюро в Будапешті (листопад 1949 р.) прийняла резолюцію під назвою «КПЮ в руках убивць і шпигунів». Як і попередні, вона будувалася на вигаданих і провокаційних обвинуваченнях на адресу керівників КПЮ. Так, у ній зазначалося, що «кліка Тіто» за останній період еволюціонувала «від буржуазного націоналізму до фашизму й прямої зради національних інтересів Югославії», що цей перехід «не випадковий і вчинений за вказівкою англо-американських імперіалістів».

Тим часом в Югославії продовжувалося будівництво соціалізму за радянським зразком. Прийнятий у квітні 1948 р. другий закон про націоналізацію остаточно ліквідував приватний сектор у промисловості, на транспорті та в оптовій торгівлі. Згідно з рішенням січневого (1949 р.) пленуму ЦК КПЮ розпочалася масова колективізація сільського господарства, яку було вирішено завершити вже в 1951 р. Зміцнювалася централізована адміністративна система управління та планування. Здається, керівництво КПЮ намагалося на ділі довести безпідставність резолюції Комінформбюро.

Але вже наприкінці 1949 р. намітився відхід Югославії від копіювання радянського досвіду, а в наступні роки в країні почали запроваджуватися нові форми й методи господарювання. Було проведено децентралізацію управління економікою, надано більшу господарську самостійність підприємствам, припинено колективізацію, розпочався розпуск сільськогосподарських кооперативів.