Слід наголосити, що у науковому обігу на сьогодні вживаються різні словосполучення для позначення феномена „електоральної культури”: „культура політичних виборів”, „культура виборців”, „культура виборчого процесу” та ін. Всі ці відтінки категорії „електоральна культура” мають свою змістовну специфіку. Наприклад, „культура виборчого процесу” передбачає широке трактування, охоплення всіх учасників даного процесу (включаючи не тільки громадян, що голосують, але й активних суб’єктів виборчого процесу: партій, блоків, їхніх лідерів, спостерігачів, членів виборчих комісій тощо). Поняття „електоральна культура” налаштовує на обмеження кола її носіїв лише виборцями, які голосують. Поняття „культура політичних виборів” за своїм змістом начебто є тотожною поняттю „культура виборчого процесу”. Проте якщо вдуматися в справжню суть названих категорій, то стає наочною їхня принципова ідентичність, адже в кінцевому результаті всі учасники електорального процесу виступають в ролі виборців.

Скажімо, кандидати в президенти теж приходять на виборчі дільниці і голосують, легко здогадатись, за кого. Акт голосування об’єднує й інших учасників електоральної кампанії. Тому цілком виправданим є вживати названі поняття – словосполучення як синоніми. Дослідження електоральної культури або культури політичних виборів були започатковані у США.

Американський політолог П.Лазарсфельд здійснив одне з перших розгорнутих досліджень факторів, що впливають на електоральний вибір громадян. В центрі його уваги була проблема впливу засобів масової інформації (насамперед, радіо та телебачення) на електоральну поведінку американців. У підсумку були виявлені цікаві закономірності сприйняття населенням ЗМІ. П.Лазарсфельд відкрив закон селективності сприйняття виборцями засобів масової комунікації. Його суть в тому, що середній виборець приділяє увагу тільки тим інформаційним матеріалам, які відповідають його первісним політичним поглядам. Також було встановлено, що люди, які є членами однієї соціальної групи, голосують майже завжди ідентично. Крім того, П.Лазарсфельд відкрив закон „лідерів думок”. Його зміст полягає в тому, що масовий виборець сприймає політичну інформацію набагато краще, якщо вона розповсюджується не просто конкретними ЗМІ, а її джерелом виступає популярна особистість – т.зв. „лідер думок”. Тож саме „лідери думок” стають вельми привабливими для політичних акторів ретрансляторами необхідної політичної пропаганди, причому як прямої, так і непрямої. На базі закону „лідерів думок” виникає ціла концепція „двоетапної комунікації”, першоавторство якої належить П.Лазарсфельду та його однодумцям Б.Берельсону, Г.Годе та Е.Кацу.

Проте є підстави стверджувати, що не слід перебільшувати масштаб дії цієї концепції. Більшість висококваліфікованих дослідників одноголосно вважають, що межа короткотермінової маніпулятивної мобілізації електорату під час виборної кампанії становить 10-20% громадян з правом голосу. Як тут не згадати відомий вислів американського президента А.Лінкольна про те, що можна достатньо довго дурити небагатьох людей, можна недовго дурити багатьох, але не можна завжди дурити всіх. Звичайно, це зауваження має сенс лише за умов демократичного режиму. Звідси випливає висновок, що лише демократія з конкурентними виборами може дати розгорнуті уявлення про особливості політичної (електоральної) культури громадян.

У транзитивних суспільствах кожні нові вибори задають чи корегують вектор розвитку цих суспільств, тому зазвичай мають для них „доленосне” значення. Ще раз варто наголосити, що в соціумах з розвинутою демократією громадяни мають широке коло можливостей брати участь в політичному житті своєї країни або бодай впливати на ухвалення важливих політичних рішень. В транзитивних суспільствах реальні можливості громадян стосовно докладання політичних зусиль обмежуються в основному електоральними функціями. Це обумовлює зростаючу питому вагу електоральної культури взагалі в структурі політичної культури націй, що переживають період трансформації, адже вона починає виступати як найважливіший показовий елемент їхньої політичної культури як такої. Звідси плодотворним є виділення в окрему самостійну категорію поняття „електоральна культура”.

Національна електоральна культура є глобальним регулятором поведінки суб’єктів виборчого процесу в тій чи іншій країні. Їй притаманні такі параметри: типове ставлення населення до влади, виборів як процедури народного волевиявлення, рівень довіри владним інституціям, специфіка національного виборчого законодавства, ідеологічні орієнтації, мотивація та голосування, ставлення до опонентів, електоральна активність, характер домінуючих виборчих технологій, типові засоби політичної боротьби в ході проведення виборчих кампаній тощо. Все це визначається не тільки поточною ситуацією, а й політичними традиціями конкретного народу. Рівень консолідованості та централізованості електоральної культури є значно нижчим у суспільстві з патронатно-клієнталістськими відносинами.

На наш погляд, електоральна культура (культура політичних виборів) – це сукупність типових, відносно сталих знань, уявлень, настанов, переконань, цінностей, символів, орієнтацій, навичок, зразків поведінки, які проявляються у виборчому процесі та транслюються від генерації до генерації певної нації, але мають істотний трансформаційний потенціал та проступають в діяльності суб’єктів електорального процесу та у функціонуванні демократичних інститутів.

Електоральна культура виявляється у сприйнятті та ставленні до виборчого законодавства, партій, кандидатів, виборчих комісій, у самоідентифікації себе як прихильника тієї чи іншої партії, політичної сили, у реалізації свого права на голос. Іншими словами, електоральна культура – це відносно стійка система знань, оцінок і норм електоральної поведінки й електоральних відносин, виборчого процесу в цілому, колективна пам’ять людей про виборчі процеси. Можна сказати, що електоральна культура – це своєрідна „активна” частина політичної культури, особливість якої полягає ще й у її динаміці та ритмі (яскраво це проявляється в посткомуністичних країнах, зокрема в Україні та Росії, де виборчі кампанії починаються тільки за рік-півтора до дня голосування, у той час як на Заході зазвичай проводять кампанію від одного дня голосування до іншого відповідно до виразу „Наступна кампанія розпочинається наступного дня після оголошення результатів попередньої”). Тож електоральна культура тривалий час перебуває в латентному виді і проявляється та актуалізується тільки в періоди виборчих кампаній. Електоральна культура несе зміну цих елементів, адже вона і є їхнім джерелом. Прикметно, що сучасні виборчі кампанії часто бувають важкопрогнозованими. У ході їхнього здійснення за допомогою ЗМІ конструюється нова символічна реальність. Як відомо, електоральна кампанія складається з декількох обов’язкових етапів незалежно від її рівня та місця проведення. Ці етапи демонструє така схема.

З одного боку, перший, п’ятий та дев’ятий етапи електоральної кампанії є, певними індикаторами національної електоральної культури, а з іншого, – є процесуальними періодами, характерні особливості яких спричинені оригінальними якостями виборчої культури тієї чи іншої нації, тобто їх розвиток детермінується національним політико-культурним фактором. Це саме стосується й десятого етапу, особливо в його негативному варіанті, коли через різноманітні негаразди призначаються повторні вибори.

Національне виборче законодавство формується під впливом певних традицій здійснення демократичної процедури тим чи іншим народом. Воно буквально „виростає” з народної історичної традиції, хоча, разом з тим, є підсумком політичної кон’юнктури, результатом досягнення компромісу між сегментами політичної еліти щодо „правил електоральної гри”.