Найвпливовішою школою, що виросла з цього нового напрямку, стала “психологічна” або “етнопсихологічна» школа, очолювана в ті роки Абрамом Кардинер. Її найбільш відомі представники – Ральф Лінтон, Едуард Сепір, Рут Бенедикт, Кора Дю Буа, Ірвінг Халлоуелл.

Інтерес до психології і психіатрії

У тому, що етнографи звернулися до психології за інтерпретацією досліджуваних ними явищ, не було, власне, нічого нового. Так робили і піонери етнографічної науки в XIX ст., починаючи з Бастіана, який, як ми знаємо, бачив у психології ключ до всіх наук про людину. Тейлор, Спенсер, Леббок та інші еволюціоністи постійно посилалися на психіку людини як чинник зародження і розвитку релігійних ідей, міфології, апелюючи головним чином до розумовим функцій стародавніх людей. Прихильники психоаналітичного методу Фрейда виводили всі явища культури з тієї ж людської психіки, але з її підсвідомої сфери. Французька соціологічна школа вперше звернулася до соціальної (а не індивідуальної) психології і навіть (в особі Леві-Брюля) спробувала встановити закони, що управляють соціальною психологією: “колективні уявлення”, “Дологическое мислення”.

Боас та його учні визнавали в принципі велике значення психологічного аспекту культури, і один з них, Гольденвейзер, розглядав психологію як істотну складову частину етнографічної методології, один із трьох її наріжних каменів (“критичність, історичність, психологічність”).

Тільки діффузіоністський напрямок, принаймні, в особі його найбільш послідовних представників, ігнорував психологію і, по суті, ігнорувало людини взагалі як фактор культури, зводячи історію до механічного пересуванню (міграції, дифузії), “культур”, “культурних кіл”, ” культурних комплексів “і т.п.

Таким чином, звернення діячів етнопсихологічної школи до психологічного фактору культури не було само по собі чимось особливо новим. Що ж було новим?

По-перше, повернення до індивідуальної психології та розробка поняття “особистість” як основного компонента, первинної одиниці, що визначає структуру цілого, по-друге, і як наслідок цього, – особливий інтерес до процесу формування “особистості”, тобто до її розвитку, починаючи з раннього дитинства, по-третє, під прямим впливом фрейдистського вчення, – особлива увага до сексуальної сфери і в багатьох випадках надмірне роздування її значення, по-четверте, у деяких етнопсихологів відверта тенденція зводити соціально-економічну структуру будь-якого суспільства до тих ж елементарним психологічним факторам, а звідси – пряма або непряма апологетика капіталістичного суспільного ладу і імперіалістичної політики США.

У порівнянні ж з попереднім етапом розвитку американської етнографічної науки, з періодом панування школи Боаса, новим було головним чином те, що якщо учні Боаса довели до крайності його науковий скептицизм і дійшли до заперечення будь-якої закономірності в галузі етнографії чи в усякому разі до заперечення пізнаваності цієї закономірності, то представники етнопсихологічного напряму, незадоволені такий суто негативістського позицією, спробували знайти саме цю закономірність, звернувшись до психології і психіатрії.

Інша принципова відмінність позиції етнопсихологічна школи від “історичної” полягало в різному розумінні категорій “культури” і “особистості”. Для учнів Боаса “культура” була основним поняттям етнографічної науки і головним предметом дослідження; прихильники ж етнопсихологічна школи виступили з тезою, що “культура” є не більш як абстракція, навіть швидше фікція наукового дослідження. Справжньою ж і первинної реальністю є індивід, особистість, а тому з вивчення особистості, індивіда і слід починати дослідження культури кожного народу.

Ще одна дуже характерна відмінність нової школи від школи Боаса полягало в більш широкому, майже глобальному охопленні етнографічного матеріалу. Учні Боаса, як і він сам, обмежувалися вивченням майже одних тільки американських індіанців, яких вже зате вивчали досконально. Тепер же, особливо у воєнні та перші повоєнні роки, інтерес американських етнографів надзвичайно розширився, охопивши мало не всю планету: Азія, Океанія, Африка. Велика увага приділялася регіонах, які лежали близько до місць боїв. Тут діяли і самі прямі політичні мотиви: військові власті США залучали етнографів до вивчення цих країн, що стали ареною військових дій, фінансували їх роботи, зараховували вчених у штат військової та цивільної адміністрації.

У той же час безсумнівна ідейна спадкоємність психологічного напрямку від “історичного” напрямку Боаса. Багато чого було загальним в обох школах. ‘Один з видатних учнів Боаса – Едуард Сепір висунувся як корифей нової школи. Видна представниця цієї школи Рут Бенедикт була в 1922 – 1923 рр.. асистенткою Боаса. Він сам забезпечив її програмну книгу “Моделі культури” заохочувальним передмовою.

Одним з перших виступив з декларацією програми нового напрямку Едуард Сепир. Саме він у статті, опублікованій в 1932 р., заявив, що саме поняття “культура” є не більше як “статистична фікція”, справжньої ж об’єктивною реальністю є “індивідуум”. У тому ж, 1932 р. Рут Бенедикт надрукувала в “American Anthropologist” велику теоретичну статтю про “Конфігурація культури”, де поставила питання про якісні відмінності між “культурами”, спробувавши навіть застосувати до них ідеї Ніцше про “аполлоновское” і “дионисовский” типах культур (на прикладі головним чином культури індіанців пуебло і їх більш відсталих сусідів), і відмінності ці вона звела до психологічного аспекту.

“… До якої міри контрастні психологічні установки (sets), раз тільки вони інституціоналізоване, можуть надавати певну форму (can shape) получающимся з цього культурам ?…”. Культури, писала вона далі, – це “індивідуальна психологія, відкинута на великий екран, що отримала гігантські пропорції і велику тривалість в часі”.

Втім, у своїй найважливішою теоретичній роботі “Patterns of culture”, що з’явилася двома роками пізніше і отримала дуже широку популярність, Бенедикт не висуває індивідуальну психологію на перше місце. У цій книзі вона всіляко підкреслює корінне своєрідність окремих “культур” (тобто окремих народів), але про взаємини між моделлю культури та “індивідом” вона говорить дуже обережних виразах: на її переконання, одне іншому ніяк не можна протиставляти, бо ” суспільство “(або” культура “,” цивілізація “) і” індивід “завжди і нерозривно між собою пов’язані; дуалізм” індивід – суспільство “вигаданий філософами XIX ст.; насправді ж індивід черпає для себе можливості свого існування та розвитку в навколишньому його суспільстві , і навпаки, в суспільстві немає нічого, крім того, що зроблено індивідами.

Інтерес до психології все більш наростав серед вивчають людську культуру. Морріс Оплер в 1935 р. закликав антропологів звернутися до психоаналітичного методу Фрейда і досліджувати “поведінка індивіда”, щоб досягти необхідної “глибини” в дослідженні культури. Кора Дю Буа у своїй статті 1937 висловила думку, що антрополог неминуче повинен звернутися до психології, як до “спільного знаменника” культури і в той ж е час її “останньої реальності (the ultimate reality)”. Було зроблено і чимало інших заяв того ж роду.

Перехід значної частини етнографів США на психологічні позиції висловився в цілому ряді абсолютно об’єктивних явищ. По-перше, у появі безлічі статей (і кількох книг), самі назви яких вказували на напрям інтересу авторів – інтересу не просто взагалі до психології, а спеціально до психоаналізу і до психіатрії: “Культурна антропологія і психіатрія” (Сепір, 1932), “Внесок психіатрії в розуміння поведінки в суспільстві” (він же, 1937), “Чому культурної психології потрібно психіатр” (він же, 1938), “Психоаналітична трактування культури” (Оплер, 1935), “Антропологічна перспектива і психологічна теорія” (Зелигман , 1933), “Психологія і антропологія” (Халлоуелл, 1942), під тією ж назвою стаття Лінтона (1940) та багато інших.

По-друге, дуже знаменний був факт, що саме в 1930-1940-і роки переважна більшість “антропологів”, тобто етнографів, воліло друкувати свої статті в психологічних, психіатричних, соціологічних журналах; у власних же етнографічних органах, і в головному з них-журналі “American Anthropologist” – публікувалася лише мізерно мала частина статей принципового змісту.

Нарешті, аж ніяк не випадковим було те, що на чолі всього етнопсихологічного напряму став не етнограф, а психіатр Абрам Кардинер. Етнографи з великими науковими іменами скромно друкували свої праці під його редакцією, передавали йому свої матеріали для обробки. Кардинер керував особливим семінаром при Нью-Йоркському психоаналітичному суспільстві. Саме там-то і піддавалися обробці, обговорення, а потім публікації праці етнографів, що долучилися до нового напрямку. У широко узагальненому вигляді ідеї етнопсихологічна школи були викладені у двох працях Кардинер (за участю кількох співавторів): “Індивід і його товариство” і “Психологічні кордону суспільства”. У першому з них робилися теоретичні узагальнення на основі конкретних даних про двох народів говорять: Тана (острів Мадагаскар) і остров’яни Маркізькі архіпелагу (Полінезія), у другому – про трьох етнічних групах: команчі (Північна Америка), остров’яни Алора (Індонезія) та жителі містечка Плейвілл (США).