Вступ
І. Оновні функції спілкування та особливості їх реалізації у роботі керівника.
Висновки

Вступ

Психологія формувалась упродовж століть і бурхливо розвивається в сучасних умовах науково-технічного поступу в нерозривному взаємозв”язку з іншими галузями наукового знання і суспільної практики. Психологія як наука становить систему пов”язаних між собою та з іншими науками галузей. В першу чергу це соціальна, історична, економічна, етнічна, юридична, політична психологія, психолінгвістика та психологія мистецтва.

Сучасна психологія являє собою досить розгалужену систему наукових дисциплін, які знаходяться на різних ступенях формування, пов”язані з різними галузями практики.

І. Основні функції спілкування та особливості їх реалізації у роботі керівника

Спілкування — складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що по­роджується потребами у спільній діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої людини, вироблення єдиної стратегії взаємодії; взає­модія суб”єктів, спрямована на зміни у стані, поведінці та особистісно-смислових особливостях партнера.

Зміст та засоби спілкування визначаються соціальними функціями осіб, що спілкуються, їх статусом у структурі сус­пільних стосунків, належністю до тієї чи іншої спільності. Людське суспільство немислиме без спілкування, яке виступає як засіб «цементування» індивідів та як засіб розвитку самих індивідів. Саме звідси випливає існування спілкування як ре­альності суспільних стосунків. Мабуть, саме це дало можли­вість А. Сент-Екзюпері намалювати поетичний образ спілку­вання як «єдиної справжньої розкоші, що є у людини».

Враховуючи складність спілкування як соціально-психо­логічного процесу визначимо його основні функції: комуні­кативна, перцептивна, інтерактивна.

Комунікативна функція — це обмін інформацією між особами, що спілкуються. Перцептивна функція означає процес сприймання один одного партнерами по спілкуван­ню та встановлення на цій основі взаєморозуміння. Інтерак­тивна функція полягає в організації взаємодії між партнера­ми, тобто в обміні не тільки знаннями, ідеями, а й діями, вчинками.

Відповідно, спілкування не можна вважати суто інформа­ційним процесом, який, наприклад, має місце при взаємодії людини з машиною (комунікатор — реципієнт). Спілкування людей — це, насамперед, процес взаємної активності: інфор­мація не тільки передається, а й формується, уточнюється, розвивається, при цьому передбачається, що у відповідь на послану інформацію буде одержано нову. По-друге, партнери впливають один на одного з тією чи іншою метою, виника­ють певні стосунки. По-третє, обмін інформацією можливий лише за умови, що суб”єкти розуміють один одного, тобто од­наково сприймають значення слів, що промовляються. Не ви­падково Л. Виготський відзначав, що «думка ніколи не дорів­нює прямому значенню слова».

Складність спілкування визначає різноманітність його видів. Класифікацію його можна проводити за різними озна­ками. Наприклад, за суб”єктам діяльності виділяють: міжособистісне — при безпосередніх контактах двох чи більше осіб; міжгрупове — контакти з іншою первісною групою чи окре­мим її представником; соціальне — суб”єктом виступає вели­ка група, спільність людей чи суспільство в цілому. Залежно від засобів, що використовуються, спілкування може бути: ма­теріальним — за допомогою трудових дій, окремих операцій, результатів діяльності, що виконують додаткову комунікатив­ну функцію; знаковим — за допомогою знакових систем (на­приклад, мови, азбуки Морзе, азбуки Брайля для глухонімих); позазнаковим або смисловим — за допомогою жестів, міміки, пантоміміки тощо. За ознакою наявності посередників між комунікантами спілкування буває опосередкованим та без­посереднім. Безпосереднє («віч-на-віч») історично виникло раніше, спочатку за допомогою міміки та жестикуляції, пізні­ше розвинулась мова; опосередковане — стало можливим у зв”язку з появою писемності і технічних засобів зв”язку.

У сучасних умовах провідним є мовне спілкування або вер­бальна комунікація, що реалізується за допомогою мовлення. Відомий спеціаліст, що вивчав особливості спілкування між людьми, Л. Виготський писав: «Спілкування, не опосередковане мовою чи якоюсь іншою системою знаків або засобів, як воно спостерігається серед тварин, робить можливим спілкування лише найбільш примітивного типу та в найбільш обмежених розмірах . Щоб передати якесь переживання чи зміст свідомості іншій людині, немає іншого шляху, окрім віднесення цього змісту до певного класу, до певної групи явищ, а це потребує узагальнення. Таким чином, вищі, властиві людині форми пси­хологічного спілкування можливі лише завдяки тому, що люди­на за допомогою мислення узагальнено відображає дійсність».

Мова та мовлення людини виконують кілька функцій. По-перше, вони є знаряддям мислення та інтелектуальної ді­яльності, забезпечуючи орієнтування в умовах завдання, ви­роблення та виконання плану дій, порівняння одержаного ре­зультату з наміченою метою. Специфіка інтелектуальної діяль­ності людини дуже виразно змальована К. Марксом в його відомих словах про вищість найгіршого архітектора над най­кращою бджолою.

Друга функція — оволодіння суспільно-історичним досві­дом людства, окремого народу, нації, спільності. Щоб здійснювати інтелектуальну діяльність, людина повинна володіти певною сукупністю знань, що вже накопичені попередніми поколіннями. Знання стають надбанням окремого індивіда за допомогою мови. У ній також відображаються та закріплю­ються поняття і реалії, здобуті історичним досвідом даного народу, які існують завдяки специфічним умовам його трудо­вого, суспільного, культурного життя.

І, нарешті, мова — знаряддя пізнання. Ми можемо здобу­вати нові (не для окремої людини, як у першому випадку) для людства знання, відомості про оточуючу нас дійсність, у ціло­му ряді випадків лише за допомогою теоретичних викладок, не звертаючись безпосередньо до практичної (трудової, екс­периментальної) діяльності.

Серед переліку робіт, які щодня виконує менеджер, робота з інформацією займає 50-90%. Це і опрацювання документів, і заплановані та незаплановані зустрічі, і телефонні розмови, і участь у нарадах та засіданнях тощо. Вся ці дії пов”язані з комунікаціями. Комунікація – це процес передавання інформації від однієї особи до іншої (інших). Комунікаціями (спілкуванням) пронизана вся система управління організацією. Метою комунікації є розуміння, осмислення переданої інформації.

Проте комунікація не обмежується простим передаванням інформації. Вона має здійснюватися таким чином, щоб надіслана інформація впливала на поведінку того, кому вона адресована, мотивувала його до певних дій. А це можливо у тому випадку, коли обидві сторони впевнені у тому, що рішення і відповідні дії на основі даної інформації змінять ситуацію на краще. Для цього інформація має бути достовірною, своєчасною, повною і релевантною (прямо чи опосередковано стосуватися об”єкта управління).

Вимоги до інформації неоднакові на різних стадіях процесу управління. Так, при постановці цілей значення має обсяг інформації, наукова і технічна її новизна, повнота. При оцінці ситуації – структура інформації, що дає можливість використати системний підхід для аналізу ситуації. При розробці управлінських рішень – її своєчасність, повнота, можливість автоматизованої обробки тощо.

Комунікації можуть відбуватися різними методами – письмово, усно, за допомогою невербальних сигналів (жестів, міміки тощо) та за допомогою різних каналів – бесіда віч-на-віч, по телефону, виступ на конференції, повідомлення листом чи електронними засобами зв’язку тощо. Кожен із методів та каналів має свої переваги і недоліки, що і обумовлює сфери їх використання.

Висновки

Таким чином, найчастіше уявою називають процес створення людиною на основі її попереднього досвіду образів об”єктів, яких вона безпосередньо не сприймала і не сприймає. Або: уява – це необхідний елемент творчої діяльності людини, що виражається в побудові образів продуктів праці, а також забезпечує створення програм поведінки в тих випадках, коли проблемна ситуація характеризується невизначеністю. Перше з визначень є чіткішим та лаконічнішим.

Уява, як і сприймання, пам”ять, мислення – пізнавальний процес. Специфіка уяви полягає в переробці минулого досвіду, що зберігається у вигляді уявлень і понять. Тому вона нерозривно пов”язана з процесами пам”яті, тобто, перетворює те, що міститься в пам”яті.

Уява тісно пов”язана і з процесом сприймання. Включаючись у сприймання, вона збагачує нові образи, робить їх більш продуктивними. Щоб зрозуміти момент, зображений художником на полотні, необхідно уявити минуле життя персонажів, їх стан і почуття.

Коли говорять про здібності людини, то мають на увазі його можливості в тій чи іншій діяльності. Ці можливості приводять як до значних успіхів в оволодінні діяльністю, так і до високих показників праці.

За інших рівних умов (рівень підготовленості, знання, навички, уміння, витрачена час, розумові і фізичні зусилля) здібна людина одержує максимальні результати в порівнянні з менш здібними людьми.

Високі досягнення здатної людини є результатом відповідності комплексу його нервово-психічних властивостей вимогам діяльності. Здібність можна визначити як синтез властивостей людської особистості, що відповідає вимогам діяльності і забезпечує високих досягнень у ній. Здібності — це індивідуально-психологічні особливості особистості, які є умовами успішного здійснення даної діяльності і розходження, що виявляють, у динамці оволодіння необхідними для неї знаннями, уміннями і навичками.

Спілкування — складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що по­роджується потребами у спільній діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої людини, вироблення єдиної стратегії взаємодії; взає­модія суб”єктів, спрямована на зміни у стані, поведінці та особистісно-смислових особливостях партнера.

Список використаної літератури:

1. Выготский Л.С. Воображение и его развитие в детском возрасте // Собр. соч. Т.2.- М., 1982.
2. Дьяченко О.М. Воображение дошкольника. – 1986. – №5. – Серия “Педагогический факультет”.
3. Загальна психологія / Під ред. Максименка С.Д. – К., 2000.
4. Загальна психологія / За редакцією В.В. Богословського, А.Г. Ковальова, А.А. Степанова – М: Освіта, 1981.
5. Загальна психологія / за редакцією Петровского А.В. – М: Освіта, 1986.
6. Здібності і схильності / за редакцією Голубєвої Е.А. – М.: Педагогіка, 1989.
7. Козаків В.Г., Кондратьева Л.Л. Психологія – М: Вища школа, 1989.
8. Пізнавальні процеси і здібності в навчанні / за редакцією Шадрикова В.Д. – М.: Освіта, 1990.