Своєрідність кожної науки, як відомо, визначається її власним предметом вивчення і методи дослідження цього. З початку становлення етнології як науки й по час наскрізний темою її досліджень є генезис етнічних культур і міжетнічних відносин. Спочатку виходячи з вкрай обмеженою і розрізненої інформації про ранніх періодах існування вчені будували (і продовжує будувати зараз) узагальнюючі етнологічні теорії. І хоча раніше їх автори претендували (і претендують) на точну реконструкцію історичної реальності, результати побудови годі було ототожнювати про те, «було насправді». Частіше всього ці теоретичні конструкції можна розцінювати як концептуальні моделі, які у кращому разі є спрощені ідеалізовані схеми, службовці точкою відліку для упорядкування емпіричного матеріала.

Зіставлення що така теоретичних моделей дозволяє: зробити висновок, що першим предметом етнології як науки стали народи, рівень культурного розвитку яких було значно нижчі від, ніж в європейців. Такий методологічний підхід у визначенні предмета етнології пов’язана з тим, що наприкінці в XIX ст. внаслідок процесів модернізації майже всі європейських народів зуміли створити якісно новим типом цивілізації. Унаслідок бурхливого технічного розвитку та впевненості у безмежності людського прогресу європейці почали вважати, що лише історичне місце культурно відсталих народів має не поруч із цивілізованими європейськими народами, а давно минули них. Ці народи для цивілізованих європейців певною мірою «живими предками», які заслуговують вивчення і підпорядкування своїм інтересам. Європейці зафіксували ця різниця між народами та його культурами у самому назві «відсталих» народів, позначивши їх словом «primitive», що дослівно можна перекласти, як «первые».

Нову назву одержало стала вельми поширеною в швидко що розвивається етнології, оскільки вдало вписувалося у нової судової системи класифікації культур, що грунтується на критерії досягнутого рівня технологічного розвитку. Виходячи з такої класифікації, примітивні народи та його культури стали головними об’єктами що формується етнології. Про це самим переконливим чином свідчать роботи основоположників етнології XIX в. —Льюїса Генрі Моргана («Давнє суспільство»), Едуарда Тайлора («Первісна культура»). Ранні роботи основоположників німецької етнології Теодора Вайца і Адольфа Бастиана також присвячені з описів які мали минулого «первісних народів», яким протиставлялися мали свою історію «культурні народи». До них, природно, ставилися народи Європи, творили історію шляхом інтенсивного підкорення природи, тоді як примітивні народи були безпорадними перед оточуючим їх світом через своєї лінощах, інертності, необузданности.

Історичні події та процеси XX ст. привели учених звернулися до переконання, що будь-який народ має право самостійне життя, на самобутню культуру, право бути рівним в співтоваристві народів. Серед етнологів панівним стало переконання про відсутність «відсталих» і «передових» народів — все народи рівноправні. Культури народів можуть бути оцінені лише функціонально — по відношення до своїй єдності, тобто. з позицій того, наскільки ефективно вони упорядковують, направляють, наповнюють змістом існування тієї чи іншої народа.

Цей принципово новий методологічний підхід останні десятиліття знову змусив учених звернутися до питання предметі етнології. Численні діаспори мігрантів і біженців у Європі Північної Америці, які утворилися внаслідок різноманітних конфліктів, істотно змінили етнічний склад багатьох розвинених держав, оскільки призвели до утворення стійких етнічних меншин серед корінних етносів. Інтеграційні процеси країн Західної Європи також породжують проблеми етнічного характеру. У тому числі найактуальніші сьогодні суміщення типів поведінки різних народів, взаємодія суспільства та співіснування різних типів культур, взаємна адаптація психологічних особливостей в умовах стійких міжкультурних контактів, розвиток етнічного свідомості в нетрадиційних умовах, особливості економічної поведінки представників будь-якого етносу на другий господарської культури і т.д.

Нові історичні обставини і громадських проблеми знову значно розширили предметну область етнології. До традиційним етнологічним областям знання додаються нові, що дозволяє ученим виділяти всередині етнології щодо самостійні сфери, і напрями. Так було в західноєвропейської етнології чітко оформилися й успішно розвиваються господарська (економічна) етнологія, соціальна етнологія, правова етнологія, політична етнологія, релігійна етнологія. Процес диференціації этнологических досліджень іще далекий від завершення, й у найближчі через два десятиліття можна очікувати появи нових напрямів в етнологічній науці.

Отже, предмет етнології постійно розширюється, який дає можливості дати чітке визначення цієї науки. Тож у вітчизняній та зарубіжної етнології немає якогось узвичаєного визначення етнології, а існує досить багато визначень, заснованих на виключно різних методологічних підходах, які підкреслюють, на думку їхніх авторів, найважливіші риси етнологічної науки.

На тлі численних наукових дефініцій етносу, частково узагальнюючи їх, пропонуємо таку редакцію: етносом прийнято називати історичні спільності людей, що мають спільну мову, виразно диференційовану від інших традиційну культуру; власний менталітет, володіють усвідомленням єдності свого походження і культурної відмінності від інших спільностей, тобто етнічною самосвідомістю, що виражається у самоназві (автоетнонімі). Більшість етносів усвідомлюють власне походження і проживання з певною територією розселення.

Отже, термін “етнос” стосується тієї чи іншої основної етнокультурної одиниці — племені, народності, народу, нації. Для означення спільностей, що історично сформувалися за наслідками етнічної диференціації або ж конвергентних процесів різного змісту (в тому числі політичного) у минулих часах і стали складатися з кількох основних етнокультурних одиниць — етносів, прийнято термін суперетнос, — за таксономічним рівнем щось більше, вище від етносу. Такими, наприклад, є слов’яни, тюрки, германці, балти, романці. При цьому в основі суперетносу містяться етногенетичні зв’язки між етносами, що творять суперетнос.

Виходячи із цієї засади, до суперетносу можемо відносити народи однієї мовної сім’ї, скажімо, індоєвропейської, китайсько-тібетської, хаміто-семітської та ін. Існують, однак, прихильники трактування терміна “суперетнос” також як певної групи народів (етносів), що в процесі історичного розвитку впродовж коротшого чи тривалішого часу проживали в однакових суспільно-політичних і культурних реаліях, унаслідок чого набули певних спільних культурно-психологічних рис. Лев Гумільов, наприклад, до суперетносу відносив елліністичний світ, що витворився внаслідок грецького впливу на далекі між собою в етногенетичному плані народи через імперію Олександра Великого; католицьку Європу, яка близько тисячі років перебуває у сфері духовного впливу західного римського трактування християнської релігії; мусульманський світ, населення котрого під впливом своєї церкви пройняте глибокою вірою у заповіді ісламу, що межує з фанатизмом і забезпечує солідарність часто дуже далеких в етногенетичному сенсі народів. Дотримуючись логіки Л. Гумільова, до суперетносу можна було б відносити і так званий пострадянський простір.

Дуже вживаним в етнології, як і в етнічній історії, є термін “субетнос” (лат. sub — частка, що вказує на підпорядкованість, щось менше від загального), який означає етнокультурну спільність нижчу, меншу від таксономічного рівня “етнос”. Прийнято вирізняти субетноси різного таксономічного рівня. З-поміж них — етнічна група всередині етносу, етнографічна група, локальна група.

Етнічна група дуже вирізняється діалектом, рисами культури на тлі всього етносу, але залишається його складовою частиною. В російському етносі такими етнічними групами є донські козаки, камчадали, можливо, помори. У складі українського народу субетносів рівня етнічної групи немає, хоч близькі до цього лемки, в мові яких, на відміну від загальнонаціональної української, наголос у словах фіксований на передостанньому складі, що становить дуже сутнісну особливість.

Етнографічна група народу-етносу на тлі останнього вирізняється чималою кількістю особливих рис діалекту, матеріальної та духовної культур. На думку одних дослідників, у складі українського народу існує три етнографічні групи: гуцули, бойки і лемки; на думку інших — чотири. До названих трьох відносять ще і поліщуків. Володимир Горленко, відомий сучасний етнограф, додає ще литвинів — мешканців українського лівобережного Полісся, власне північних Чернігівщини і Сумщини. Вся інша українська етнічна маса в етнокультурному сенсі дуже скристалізована, і на її тлі можна спостерігати хіба що відносно незначні локальні відмінності, зумовлені відмінними історичними та географічними обставинами проживання на Волині, Поділлі, Покутті, в історичній Україні (Середньому Подніпров’ї), на Слобожанщині, в Приазов’ї та Причорномор’ї, на Опіллі, Підгір’ї та ін. Незважаючи на те, що саме корінне населення названих районів через незначні відмінності між собою не вирізняється аж так, щоби його частини становили етнографічні групи, їх просто називають локальними групами українців, райони їх проживання — Волинь, Поділля, Покуття, Опілля, Середнє Подніпров’я, Слобожанщина, Приазов’я, Нижнє Подніпров’я, Побужжя, Підгір’я, Надсяння все-таки прийнято називати етнографічними.

Зауважимо, що термін “етнічна” група стосується не лише частки певного народу на території його розселення, що дуже виділяється етнокультурними особливостями. Його також вживають на окреслення частки народу, яка у зв’язку з історичними обставинами опинилася і більш-менш компактно проживає в іншій країні, іншій державі, поза етнічною територією власного етносу.

В радянській етнографічній літературі термін “етнічна група” іноді застосовувався до невеликих корінних етносів Сибіру, Кавказу, Півночі, як, наприклад, негідальців (за переписом 1970 р.) — 537 осіб, юкагірів — 615, нганасанів — 953, орочів — 1089, іжорців — 781, тофів — 620, алеутів — 441, рутульців, агулів та ін.

Основним терміном для означення сучасних великих державно-політичних та етнічних спільностей є “нація”. Вважається, що в історичній, філософській, політологічній та іншій літературі сформульовано сотні дефініцій нації. Все залежить від того, який компонент подає в основу визначення нації автор: етнос, державну приналежність, політичну свідомість, рівень економічного розвитку, традицію національно-визвольної боротьби та ін. Не претендуючи на оптимальність визначення, гадаємо, що може бути прийнятною дефініція терміна “нація”, відповідно до змісту, який в нього вкладають саме на початку XXI ст., а не на початку чи навіть усередині XX ст. у такому формулюванні: націями називають розвинуті в економічному і культурному відношенні народи, які вирізняються з-поміж інших мовою і традиційною культурою, країною проживання, організацією державно-політичного життя, національною свідомістю й особливостями менталітету.

Проте і сучасні нації дуже відмінні між собою, насамперед, залежно від історії їх формування, співвідношення головних компонентів, що становлять основу їх соціальних структур, рівня культурної і мовної консолідації. Достатньо лише поверхового зіставлення таких соціально-політичних організмів, як нації американська, індійська, італійська та багатьох інших, — і на поверхню випливає їх разюча нетотожність.

В італійській нації 98% становлять етнічні італійці, предки яких у межах етнічної території проживали тисячі років. Етнічний склад американської нації, можливо, навіть не підлягає систематизації, бо в ньому — нащадки ще недавніх англійців, численних етносів Африки, Європи, Мексики, Центральної та Південної Америки та ін. Незважаючи на це, тут все ж бодай на державно-політичному поверсі відбулася мовна уніфікація нації на основі англійської в її американському діалекті. Що ж стосується індійської нації (про існування якої, принаймні, однозначно засвідчують державні документи), то її соціальну мозаїчність визначають не лише численні етноси різної мовної віднесеності, в тому числі до віддалених між собою мовних сімей, а також касти, більшою мірою, ніж деінде, різні релігії тощо.

Беручи до уваги великі відмінності в етносоціальній структурі розвинутих в економічному і культурному сенсі сучасних націй, етнополітична література виділяє такі терміни, як “державно-політична нація” й “етнічна нація”.

Державно-політичні нації сформувалися головно під впливом історико-політичних, географо-територіальних, правових та освітньо-культурних чинників, які впродовж відносно тривалого часу, скажімо, сотень літ, однаково діяли на населення певної території. Зауважимо, що подібне бачення сучасної нації мало місце в українській політологічній думці ще в першій половині XX ст. Відомий український історик державницького напряму польського походження, за політичними симпатіями монархіст-гетьманець В’ячеслав Липинський 1926 р. у великій праці “Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму” писав: “Нація для нас — це всі мешканці даної землі і всі громадяни даної держави, а не “пролетаріат”, не мова, віра, плем’я”.

Зазвичай державно-політичні нації в сучасному світі сформовані на багатоетнічній основі. До таких без застереження відносять нації американську США, бразильську, індійську, індонезійську. Тенденції, властиві формуванню державно-політичних націй, очевидно, в наш час захоплюють багато інших країн, де проживають різні етноси, в тому числі Україну, Росію, Іспанію (тут власне етнічні іспанці становлять 75% населення, а решта 25% — баски, галісійці, каталонці), Великобританію, в якій 80% англійців, але мешкають також шотландці, ірландці, уельсці. Таких країн багато. Їхніх націй у політологічній літературі не відносять до державно-політичних, а сприймають як етнічні з огляду на значну перевагу в них корінних титульних націй. Інші ж мешканці тут становлять так звані етнічні меншини. Їх також називають національними меншинами. Процес інтеграції цих меншин у націю титульного етносу дуже суперечливий і складний. З огляду на це, у багатьох демократичних державах урядові чинники обирають не тактику їх поглинання титульною нацією, тобто асиміляцію, а гармонійні відносини груп національних меншин із титульною нацією, сприяння розвитку їх мови, традицій, художньої творчості, віри, зв’язку з народом батьківщини походження, передбачають при цьому лише їх громадянсько-політичну інтеграцію в державно-політичну націю, основу якої становить етнічна нація титульного етносу.

Найголовніша соціальна причина загострення відносин між етнічними групами багатонаціональних держав полягає зазвичай у разючій відмінності в соціальній структурі та зайнятості населення різної етнічної віднесеності. На жаль, це властиве й Україні не лише в минулому, а й дотепер: всередині одних груп переважають елітні соціальні верстви, всередині інших — експлуатовані, упосліджені; серед одних — артисти, лікарі, вчені, менеджери й інші “пани”, серед інших — штукатури, пастухи, рільники, прибиральники та інші “слуги”.

До першорядних термінів предмета етнічної історії належить термін “етногенез” (грец. etnos — народ і genesis — походження). Одразу ж зауважимо, що в цей термін різні автори вкладають неоднаковий зміст. Одні інтерпретують його в дослівному розумінні — походження етносу, народу і прикладають до часу виокремлення етнічної спільності з-поміж іншої та розвитку тієї виокремленої спільності до етапу її виразного виділення як окремої етнокультурної одиниці; інші ототожнюють етногенез з поняттям етнічна історія, що розглядає етнос від часу його зародження і до його розпаду. Ми дотримуємося першого розуміння терміна “етногенез”, розглядаючи його як такий, що може ототожнюватись лише з раннім етапом етнічної історії.

Дуже близьке до етногенезу поняття етнічні процеси. Воно відображає зміст трансформації, що відбувається з етносом упродовж його історії. Оскільки зміст тієї трансформації (етнічних процесів) у різних історичних та географічних умовах має відмінні тенденції та напрями, то залежно від того, в якому напрямі відбувається трансформація етносу, в етнічних процесах виділяють такі:

  • диференційні, коли під дією, наприклад, географічного фактора чи внутрішньополітичної боротьби або релігійного чинника окремий відносно єдиний етнос розпадається, диференціюється на два чи більше етноси (скажімо, у свій час слов’янство розпалося на окремі народи, так само романці, іранці, балти, германці та ін., а з тюрків виділилися турки, татари, туркмени, узбеки, казахи, кумики, якути, гагаузи…);
  • конвергентні, коли так само під дією названих факторів, зокрема військово-політичних, культурних, релігійних, відбувається злиття кількох етносів у один.

Конвергенція у свою чергу — неоднозначний процес. У певних умовах тривалого культурного контактування вона може мати природний характер, коли представники різних етносів, особливо близькоспоріднених у мовному та культурному сенсі, інтегруються і витворюють новий спільний етнос. “Добровільні” конвергентні процеси більше були властивими для ранніх періодів історії, коли етноси-племена змінювали етноси-народи. Дехто на означення поняття “конвергенція” вживає термін “фузія”. В більшості випадків конвергенція відбувається під впливом асиміляції сильнішим етносом слабшого, чисельнішим — меншого, панівним — підкореного. Зазвичай асиміляція найчастіше буває насильницькою або замасковано насильницькою, хоч ідеологи можуть називати її природною, ніби стихійною, що відбувається сама собою. Про природну асиміляцію дуже багато говорили і писали в Радянському Союзі, де вона охоплювала не лише невеликі етноси, наприклад, водь, іжору, карелів, а й українців, білорусів.

На означення процесу, коли від одного народу “відривається” його менша частина і виокремлюється в етнос, прийнято термін “парціація”. У XX ст. це відбулося на Балканах, де від болгарів “парціювалися” македонці.

Загальновідомий процес дисперсії (лат. dispersio — розсіяння) етносів, з яких за наслідками еміграції чи з інших причин далеко від батьківщини свого походження розселяються представники тієї чи іншої національності (етносу) і творять її діаспору (грец. diaspore — розсіяння).

Безумовно, до основних термінів предмета етнічної історії відносимо етнонім — народоназву. В етнологічній науці за кожним етнонімом виокремлюються особливі риси того чи іншого народу. Кажемо “німець” — і за цією назвою уявляємо представника великого народу, що мешкає в центрі Європи, який дав світові великих мислителів, художників слова і пензля, який розпочав Першу і Другу світові війни, за командою Гітлера повірив у свою расову вищість і прилучився до фізичного нищення інших народів. За назвою “єврей” уявляємо представника народу, що живе вірою у свою богообраність, розселеного по всьому світу, що був підданий страшному геноциду на окупованих фашистською Німеччиною територіях у роки Другої світової, а після війни спромігся створити національну державу Ізраїль на землі давньої історичної прабатьківщини. До цих уявлень додаються знання про українських містечкових євреїв, що до Другої світової війни густо населяли міста і містечка України. Назва “татарин” асоціюється в українців з багатовіковою боротьбою проти ординських нападів, трагічною долею тих, хто потрапляв у ясир, з уявою татарина на коні, який поклоняється Аллаху і п’є кумис. Особливим є бачення в українців самих себе, характеру й етнічних рис поляків, чехів, циган, росіян, білорусів, вірмен та ін.

За походженням існує два роди етнонімів: автоетноніми й аллоетноніми, або екзоетноніми.

Перші — це самоназви, другі — назви, що дали тим чи іншим народам сусіди. Отже, є народи, які виступають у сучасній науці під двома назвами, наприклад, німці: їх аллоетнонім слов’янського походження “німці”, але вони мають і власний автоетнонім “Deutschen”; греки: їх аллоетнонім “греки”, автоетнонім “елліни”; фіни — аллоетнонім, а самі себе вони називають “суомі” (автоетнонім). У російській, польській, чимало і в українській історичній і суспільствознавчій літературі було і досі залишається багато прихильників трактувати етнонім “Україна” як аллоетнонім, а звідси — так само і етнонім “українці”. Мовляв, Україна — край, що в історичні часи був на “kraju Polski”, або ж землею на окраїні Росії. В Посольському Приказі придумали навіть спеціальний епітет до тих земель — “украинные земли”, який з переконливою очевидністю мав пояснювати походження назви “Україна”, хоч за законами російської мови периферійні землі мали б називатися “окраинными”.

Відомий російський етнограф Ю. Бромлей десь у 60-х роках XX ст. впровадив у етнологічну науку термін “етнікос” на означення етнокультурних спільностей нижчого, ніж етнос, таксономічного рівня, також “ЕСО” — етносоціальний організм на означення соціальної структури одного і того самого етносу на різних етапах його історичного життя.

Нові терміни і дефініції творяться постійно, майже в кожній новій праці зі сфери етнічної історії, етнології, національних відносин.