Аналіз виборів 2006 р. і 2007 р. показує, що пропорційна система виборів сприяла пропорційному представництву у Верховній Раді України основних політичних уподобань громадян, політичному структуруванню суспільства та зростанню ролі політичних партій. Проте держава, яка почала змінювати свою виборчу систему на пропорційну, повинна після її найпримітивнішого зразка закритого типу зробити наступний крок – перейти до відкритих списків. Саме така система існує в консолідованих демократіях Швеції, Фінляндії, Швейцарії, Бельгії та державах, котрі відносно нещодавно були комуністичними, – Латвії, Польщі, Чехії, Естонії. Те, що низка східноєвропейських держав змогла відносно безболісно перейти до відкритої пропорційної виборчої системи, найкраща відповідь тим експертам, які стверджують, що для України відкриті списки надто складні й неприйнятні. Відкриті списки якнайкраще забезпечують народовладдя і не призводять до штучного звуження виборчих прав громадян. Окрім того, вони є прямим ворогом корупції. Проте депутати дуже бояться відкритих списків через партійну конкуренцію, яка обов’язково виникне. Акцент робиться на тому, що кандидат намагається здобути більшу підтримку виборців, ніж колега за своїм же списком. Тому він скоріше “воює” не з чужим списком, а зі своїми однопартійцями, які є в його ж списку.

Щодо розміру багатомандатного округу, то можна навести приклад виборів членів до парламенту Болгарії. Так, 200 членів цього законодавчого органу держави обираються за пропорційною системою у 31 багатомандатному виборчому окрузі. Кількість мандатів у кожному з цих округів, залежно від кількості виборців в окрузі, коливається від 4 до 13. При цьому політична партія або коаліція партій, що зареєстровані Центральним виборчим комітетом Болгарії як суб’єкти виборчого процесу, можуть пропонувати в кожному виборчому окрузі список кандидатів, який не повинен перевищувати подвійну кількість мандатів у цьому окрузі. Разом із тим, для кожного округу це має бути окремий список, в якому прізвища не повторюються у списках для інших виборчих округів. У такому разі виборець справді почувається повноцінним суб’єктом активного виборчого права (права обирати). Для виборів до парламенту України також варто зробити кілька багатомандатних округів, які б збігалися з адміністративно-територіальним поділом держави (24 області, територія Автономної Республіки Крим та міста Київ і Севастополь). Поділ на адміністративні одиниці зможе відповідати умові пропорційного представництва, оскільки на попередніх виборах електорат продемонстрував регіональну підтримку конкуруючих партій. Практика розподілу мандатів в окрузі полягає в діленні кількості виборців, зареєстрованих у виборчому окрузі, на кількість зареєстрованих у країні виборців і множенні отриманої частки на загальну кількість мандатів. Якщо, наприклад, у Рівненській області зареєстровано приблизно 681 тис. осіб, що мають пряме виборче право, а в усій Україні – приблизно 37 мільйонів виборців, то кількість мандатів на цей виборчий округ становитиме 4.

Запропоновану систему списків можна умовно поділити на дві частини і назвати напівжорстким списком (450 народних депутатів розподілити так: максимум 225 кандидатів від партії можуть бути обраними за чітким, установленим партією порядком, без можливого впливу виборця, а 225 мандатів – поділені між регіонами і є вільними для обрання виборців). Така форма списку дасть змогу уникнути того, що загальнонаціональні лідери потребуватимуть підтримки лише конкретного виборчого округу.

З’ясуємо, що означають 225 вільних мандатів. Кожен багатомандатний округ мав би від 4 до 20 виборчих мандатів (залежно від кількості населення). Кандидатів зазначають лише для того, щоб виборець на свій власний розсуд зробив вибір. Відповідно партія ознайомлює виборців зі своїм списком кандидатів, який не схожий на список для іншого округу і невеликий (відповідає кількості вільних мандатів). Система, за якої розподіл мандатів між кандидатами від партій здійснюється не в порядку черговості, визначеної списком, а залежно від того, скільки голосів на свою підтримку отримав кожний кандидат від партії, називається пропорційною виборчою системою із преференційним голосуванням. Така система голосуваня поширена в Бельгії, Греції, Естонії, Латвії, Люксембурзі, на Кіпрі, в Нідерландах, Польщі, Словенії, Фінляндії, Швеції. Виборці при цьому не позбавлені можливості зустрітися із кандидатами (це є фізично можливим) партійних списків. Сама партія буде зацікавлена вносити у список регіональних лідерів, що знають проблеми регіону, користуються авторитетом у населення. Це дасть можливість децентралізувати роботу партії у країні. Крім того, важливим є те, що партії мають бути загальнонаціональними і вносити у списки своїх кандидатів у кожному окрузі. Це дає змогу уникнути регіональних партій, які беруть участь у виборах лише в одному певному окрузі (за таких умов порушується принцип пропорційності).

Щодо “жорсткої” частини списку кандидатів, то партії (блоки), що беруть участь у виборах, повинні помістити своїх представників у перших числах, і вони є незмінними в кожному багатомандатному виборчому окрузі. Так, голосуючи, виборець надає перевагу конкретній політичній силі та загальнонаціональним лідерам і одночасно сам може обирати регіональних представників певної політичної сили до парламенту України. Така система розподілу мандатів, коли “вирівнювальні” мандати компенсують диспропорційність системи в невеликих округах, на вищому – загальнодержавному рівні застосовується в Австрії, Греції, Данії, Словенії, Швеції. Вона потребує підвищення рівня політичної освіченості електорату для того, щоб виборець точно знав механізм голосування, кількість голосів, яку потрібно віддати за представників партії у списку, і зміг зважити й оцінити важливість свого вибору. Враховуючи, що запропонована система є складнішою для виборців, потрібно проводити навчання серед населення через заклади освіти, ЗМІ, політичні партії; проводити акції, семінари, тренінги для населення типу “Я готовий зробити свій вибір на виборах”.

Підрахунок голосів зазвичай технічно ускладнюється. Спочатку визначають кількість голосів, відданих за кожну партію, яка брала участь у голосуванні в одному багатомандатному окрузі. Потім відсіюють політичні сили, які не подолали передвиборного бар’єру. Наступний крок – визначення виборчої квоти, яка дорівнює тій кількості голосів, яку має набрати політична партія (блок), щоб отримати один мандат. Ця виборча квота потрібна для кандидатів у народні депутати жорсткого списку (відповідно до суми відданих голосів у кожному окрузі). Після розподілу 225 мандатів між партійними лідерами із жорсткого списку починають підрахунок голосів і визначають квоту для іншої частини списку, де кандидатів обирає сам виборець. Відповідно до наданих мандатів для партії (блоку) окремого округу обчислюють максимальну кількість голосів кандидатів у самому списку.

Звичайно, така система виборів потребує значного фінансового та організаційного забезпечення під час просвітницької роботи серед виборців та підрахунку голосів, відданих як за кандидатів із “жорстокої” частини списку, так і голосів із “вільного” списку, за кожного кандидата в депутати від кожної політичної сили. Проте це найкраще відображає бачення виборця, хто конкретно із вказаної ним політичної партії має представляти його інтереси в парламенті. Якщо порівняти фінансові витрати на вибори, то запропонована система порівняно з чинною системою потребує більше видатків з держбюджету та фінансової підтримки інших суб’єктів виборчого процесу. Та чи варто економити на виборах? Адже додаткові витрати на просвітницьку роботу, підготовку виборчих бюлетенів, організацію виборчих округів та підрахунок голосів запропонованої системи становитимуть значно меншу суму за витрати на проведення виборів.

На місцевому рівні застосування пропорційної системи взагалі невиправдане за сучасних умов. Асоціація міст України стверджує, що обрання місцевих рад відповідно до нового законодавства не дасть змоги сформувати дієздатну й ефективну систему муніципального управління, мотивуючи це тим, що виникне дуалізм в організації місцевого управління. Це стосується ускладнень під час формування виконавчих комітетів міських рад внаслідок можливого політичного протистояння міського голови й більшості міської ради, обраної за пропорційною системою, так і у взаємовідносинах між радою та її виконавчими органами. Можлива ситуація, коли більшість депутатських мандатів у складі міської ради отримає одна політична сила, а на посаду міського голови буде обрано представника іншої партії чи безпартійного. У такому разі можливі конфлікти і протистояння між радою та її головою лише заважатимуть ефективній роботі системи органів місцевого самоврядування. Одним із способів запобіганння такій ситуації, який застосовується у світовій практиці, є закріплення положення, відповідно до якого право висування кандидатів мають лише політичні партії. Тільки тоді буде ймовірність того, що на посаду сільського, селищного, міського голови обиратимуть кандидата від політичної партії (блоку), яка отримає більшість у місцевій раді. У разі проведення виборів до місцевих рад за пропорційною системою є небезпека погіршення якісного складу депутатського корпусу, оскільки першочергового значення на виборах набувають не професійні та особисті якості кандидата, а його партійна належність. У такий спосіб може відбутися деперсоніфікація місцевих виборів. Подолання цього явища можливе тоді, коли регіональні осередки партій залучатимуть до своїх рядів професіоналів, людей, що добре обізнані з проблемами соціально-економічного розвитку територій. На місцевому рівні менш важлива партійна ідеологія, авторитет партії на загальнонаціональному рівні, а більш важливий якісний склад самої партії.

За нерозвиненої партійної системи на місцях нині оптимальною виборчою системою є або відкриті списки, або мажоритарна система відносної більшості. Якщо при формуванні парламенту України будуть використовувати напівжорсткий список, де важливу роль відіграють партії, особливо їх регіональні осередки, то вони тим самим зможуть забезпечити і представництво до місцевих рад за умов відкри­того списку, де виборці віддають преференції кандидатам у депутати.