Активізація емпіричних досліджень негативно відбилась на теоретичній соціології. Адже цей процес був пов’язаний із відхиленням або відходом від відповідей на гострі питання широкомасштабного соціального звучання. У повоєнному розвитку суспільства таких питань народжувалось більш ніж достатньо. Настав час, копи проблеми методології та теорії повинні були зайняти гідне місце. Велику ропь у цьому зіграла творча спадщина видатних американських соціологів Т. Парсонса, Р. Мертона, П. Сорокіна.

До середини 50-х років соціологи (особливо в США) накопичили значний емпіричний матеріал, здійснивши чималу кількість різнорідних за масштабом, тематикою емпіричних соціологічних досліджень, котрі, однак, не виходили за рамки окремих регіонів країни і торкалися пише деяких проблем суспільного життя. Але чим більше з’являлося таких теорій, тим гостріше усвідомлювалася необхідність розробки систематичної теорії науки, яка сама є найбільш важливим показником ії зрілості.

За вирішення такого завдання взявся один із провідних соціологів США (Гарвардський університет) Топкотт Парсонс (1802-1979). У цій майже не систематизованій на той час царині суспільних знань вчений помітив стратегію побудови загальної соціологічної теорії. Парсонс прагнув вивести науку з тупикового, на його думку, становища. Одним із принципових орієнтирів соціологічного теоретизування Парсонса було те положення, що соціологія у своєму розвитку повинна “приходити” до теорії, але вона має також і “починати” з неї. До своїх структурно-теоретичних розробок Парсонс підходив з різних позицій. Перш за все він критично ставився щодо так званого “повзучого емпіризму” в соціологічній науці. При побудові соціологічної теорії Парсонс дотримується позиції “аналітичного реалізму”, що вимагає розробки понятійного апарату, абстрагованого від складної та різноманітної емпіричної дійсності. Це, у свою чергу, дозволило “охоплювати” найістотніші та найважливіші риси соціальної дійсності. Розробка аналітичних понять була першочерговою для Парсонса порівняно із розробкою теоретичних суджень. Визнаючи свій власний шлях у розвитку обраної теми, він використовував положення європейських соціологів: М. Вебера (вивчення соціальних організацій та інститутів), Е. Дюркгейма (аналіз стабільності соціальної системи, що складена з функціонально-диференційованих ролей), 3. Фройда (аналіз людини як динамічної структурно-функціонапьної системи), взаємопоєднавши їх у функціональний підхід.

Характерною ознакою функціоналізму є системне бачення суспільства. Це означає, що будь-яке суспільне утворення розглядається як упорядкована сукупність диференційованих та взаємоузгоджених частин. Кожна із таких частин має в структурі цілого своє чітко визначене місце і особливе призначення. Завдяки цьому кожна частина (елемент, підсистема) здатна виконувати свою спеціалізовану, тільки їй властиву роль (функцію) у процесі самозбереження, самовідтворення системи. Сучасну версію функціонального підходу репрезентує структурний функціоналізм Т. Парсонса та Р. Мертона, тому із багаточиспенних концепцій, сформованих Парсонсом, найбільш заслуговує на увагу теорія соціальної дії та структурно-функціонапьний аналіз. У методологічному відношення вони пов’язані одне з одним.

Виходячи із методологічних засад попередників, він поглиблює системний розгляд суспільства детальним аналізом його соціальної структури. З позицій структурного функціоналізму, суспільство – це не сукупність індивідів, груп, класів, інших усуспільнень, а особливий спосіб їхнього існування. Розглядаючи цей спосіб існування, спід вирізняти в ньому такі його елементи, які б в безперервному процесі людських взаємодій зберігали відносну сталість свого буття, утворюючи своєрідний “кістяк”, каркас соціальної системи. Це і є структура цього конкретного суспільного утворення. Структурні елементи – це певні позиції, які індивіди посідають у певній системі, а функції – їх діяльність стосовно спеціалізації в межах певної системи. Кожна соціальна система зорієнтована на самозбереження та самовідтворення. Це означає, що вона повинна пристосовуватися до постійних змін, що відбуваються в навколишньому середовищі, створюючи відповідні адаптивні механізми.

За Парсонсом, будь-яка соціальна дія вимагає наявності “діючої особи”, “конкретної ситуації”, “умов дії” та “нормативних факторів”. Сама дія, котрій Парсонс надавав ключове значення, виступає як самоорганізуюча система, що характеризується наявністю символічних механізмів регуляції (мова, цінності), нормативністю (залежність дії від прийнятих у суспільстві норм та цінностей), волюнтаристичністю (незалежність від умов середовища).

Центральне місце в теорії Парсонса займає поняття “система дії” – як взаємопов’язаність різних рівнів соціальної реальності (соціальної системи, культури, особистості, організму). Щоб кожна система нормально функціонувала, необхідне “дотримання” нею основних умов: підтримка ціннісного взірця її, інтеграція, ціпедосягнення, адаптація. Це набір функціональних проблем, які повинні вирішуватися в кожній системі. За Парсонсом, будь-яка система має дві осі орієнтації. Перша – внутрішня (так звана життєва), – орієнтація на дії оточуючого середовища або на власні проблеми. Друга – інструментальна – орієнтація, пов’язана з терміновими актуальними “засобами” або з довгочасними потребами та цінностями. Із хрестовидного накладення цих осей виникає наоїр із чотирьох основних функціональних категорій:

  • пристосування до навколишнього середовища (адаптація);
  • формулювання ціпей та мобілізація ресурсів для їх досягнення (ціпепокладання);
  • підтримка внутрішньої єдності і упорядкованості, припинення можливих відхилень (інтеграція);
  • забезпечення внутрішньої стабільності, рівноваги, самототожності системи (латентність, підтримка взірця).

На рівні суспільства, в цілому, функцію адаптації здійснює економіка, функцію ціпепокладання – політика, функцію інтеграції – право і культура, патентну функцію – інститути соціалізації, сім’я, школа, церква і т.ін. Відповідаючи на запитання, “завдяки чому можливе сумісне життя людей, або суспільний порядок?”, Т. Парсонс приходить до висновку, що пов’язують суспільство не економічні відносини, а те, що робить можливим саме існування цих відносин, тобто: спільність цінностей, людей і взаємне дотримання правил соціальної поведінки, “правил гри”. Так Парсонс виходить на одну зі своїх центральних категорій – “соціальна дія”, ії специфіка, на відміну від фізичної та біологічної дії, полягає у символічності (зв’язок з мовою, традицією, цінностями), нормативності (залежність від правил та норм), вопюнтаристичності (залежність від суб’єктивних моментів, “визначень ситуацій”).