Майбутнє кожної держави значною мірою залежить від того, наскільки успішно вона зможе накреслити свої цілі, усвідомити свої інтереси та наскільки вірно поєднуватимуться інтереси самої держави з інтересами її громадян, а також наскільки громадяни й еліта зможуть порозумітися і якою мірою зможуть консолідуватися навколо ідеї державотворення.

На рівень, стан, тенденції і перспективи розвитку політичної свідомості, та і в цілому політичної ситуації в Україні, суттєво впливає ментальність народу. Ментальність – як і багато інших ознак, притаманних народу, – важко вичленити, виміряти, обгрунтувати. «Ментальність така ж невловима, як і об’єктивна. Вона існує і визначає. Її не може не бути. Це та сама даність, потреба в якій не усвідомлюється, оскільки реалізовується щосекунди. Ментальність – одночасно і повітря психічного буття, і спосіб існування в цій атмосфері».

Усвідомлені елементи менталітету тісно пов’язані зі сферою несвідомого, яка розуміється відносно до етносів, націй як колективне безсвідоме. У найзагальнішому її вигляді ментальність може бути визначена як певна, характерна для конкретної культури, специфіка психічного життя репрезентуючих цю культуру людей, – психологічний архетип, «темперамент» тієї чи іншої людської спільноти, детермінований економічними та політичними умовами життя в історичному аспекті.

Ментальність відбиває сутність колективної свідомості. Ідея на рівні ментальності – це не продукт чийогось індивідуального світобачення, а радше емоційний грунт, на якому виникають ідеї і символи. Пізнавальна цінність ментальності як психологічного субстрату якраз і полягає у тому, що вона являє собою відображення історичного процесу у суспільній психології – нехай і не завжди адекватне, здебільшого трансформоване пізнішими ідеологічними нашаруваннями, подекуди навіть спотворене.

З погляду політології ментальність означає певний рівень індивідуальної і суспільної свідомості, а також пов’язаний з нею спектр життєвих позицій, культури і моделей поведінки, які претендують на незалежність від офіційно визначених ідеологічних установок і політичних орієнтацій; спільний для членів суспільно-політичної групи чи організації своєрідний політико-психологічний тезаурус, який дозволяє однозначно сприймати існуючу соціально-політичну реальність, оцінювати її й діяти у ній згідно з певними усталеними у суспільстві нормами і зразками поведінки, адекватно сприймаючи й розуміючи при цьому один одного.

Для українського етносу суттєвим моментом у становленні менталітету стали яскраво виражені автохтонність і формування способу життя у відповідності з місцевим ландшафтом. У ході досліджень українськими вченими було виділено чотири системотворчі ознаки ментальності українського народу:

  1. Інтровертивність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, що виявляється у зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу.
  2. Кордоцентричність, що проявляється у сентименталізмі, чутливості, любові до природи, яскраво відображених у пісенному фольклорі.
  3. Анархічний індивідуалізм, партикулярне прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, дисциплінованості й організованості.
  4. Перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом. Уявлення про успіх, благо, про можливості людської особистості в українській думці не розвинуті, примітивні, якоюсь мірою інфантильні. «Українці – природні буддисти. Вони… знаходять вихід не в катарсисі, а в каталепсії. Стороння спостережливість та індиферентність – це реакція безсильної перед світом і перед собою людини», зазначає М.Розумний. Однак, незважаючи на нерозвиненість уявлень про особистість, конфлікт особистого і суспільного вирішувався українцем завжди на користь особистого. Несформованість свого «ми», своєї соціокультурної аури призводить до історичних колізій, перегинів, різко полярних суджень про історію, про людство, про державність. Тут, з одного боку, мова може йти про політичні складові менталітету, а з другого – про вплив ментальності на політичну свідомість суспільства.

Егоцентричне спрямування уваги на внутрішній світ заважає також визнанню авторитетів. Українці визнають авторитет скоріше під впливом настрою, раптового захоплення, ніж в результаті холодного аналізу заслуг людини. Ці риси українського електорату відмітив і директор Школи виборчих технологій (м. Москва) Д.Алексєєв: «Українець не любить почуватись у програші, тому голосувати за того, хто явно не виграє, він не буде. Це дуже відрізняє його від росіянина, котрий жаліє слабких і полюбляє чинити «назло».

Утім, є й інший погляд на вищезазначені якості українського менталітету. Український дослідник Є.Онацький емоційність та чуттєвість вважає не негативними, а позитивними і певною мірою захисними (від раціоналістичного руйнування душі) рисами української вдачі, прикметою «нашої національної вищості». «Без сумніву, ми повинні зберегти й належно плекати здорову емоційність, бо розвиватися й рости можна тільки на грунті того, що вже маємо. Але треба звернути увагу й на розвиток нашого інтелекту й волі, щоб осягнути всебічний розвиток нашої особистости. Мусимо йти до цього шляхом повільного виховання, але в усякому разі не відкиданням нашої емоційности, не висушуванням нашого серця, не нищенням нашої людяности – теоріями, що походять з уже виродженого світу, де запанувала мертва логіка, бо мертве не може дати життя».

Можливо таке переосмислення української емоційності стане однією з умов подолання комплексу меншовартості в національно-політичній свідомості, який значною мірою грунтується на пріоритеті раціонального над ірраціональним та негативному ставленні до власного, внутрішнього, іманентного, емоційно забарвленого світу. Цей комплекс сформувався під впливом історичних реалій і проявляє себе як на рівні політичної еліти (постійне порівняння успіхів, досягнень, невдач, тих чи інших політичних рішень з відповідними у «старшого брата»), так і масової свідомості (в настроях запрограмованості повторення російських політичних сценаріїв в політичному житті України; в переконаннях частини українського соціуму у неможливості побудови незалежної української держави, аж до прагнення повернути СРСР). На позитивні впливи інтровертизму українського народу вказує і Д.Алексєєв, змальовуючи психосоціальний портрет середньостатистичного українця напередодні президентських виборів 1999 року: «Свідомість українця двоїста… Здавалося б ці суперечності призведуть до соціальної шизофренії, але це не так. На відміну від росіян, орієнтованих на екстравертність, українців відрізняє здорова інтровертність. Це одна з яскравих рис українців як виборців».

Переважна більшість український дослідників, аналізуючи український характер і вдачу, виходили з визначального впливу географічного і геополітичного розташування України, особливостей клімату та господарського життя. Зв’язком українця з землею пояснюється домінування емоційного над раціональним. Більше того, В.Липинський вважав родючу землю і сприятливий клімат не лише благом, а й фактором, що спричинює українську недержавність. Адже такі умови швидко призводили до «дегенерації громадських інстинктів», розвивали лінощі і нездатність до постійного, тривалого і методичного зусилля.

Відсутність єдності, злагоди в суспільстві в сучасній історії України проявилася в протистоянні законодавчої та виконавчої гілок влади, більшості і меншості в парламенті, в елементах певного протистояння західного і східного регіонів країни. Звичайно, ці фактори значною мірою заважають Україні вийти з тяжкого економічного, соціально-політичного стану, успішно проводити реформування всіх сфер життя українського суспільства.

В той же час стійкі самоврядні потенції української ментальності, традиційний природний демократизм українського народу, психологічне несприйняття ним деспотичного характеру центральної влади за умови створення сприятливих можливостей для його самореалізації можуть прислужитися в суспільно-політичній, державотворчій практиці.

Дослідження, висвітлення і осмислення особливостей української ментальності пов’язане з нагальною потребою досягти певної відповідності державотворчих процесів та «образу» держави особливостям вдачі, внутрішнім прагненням і потенційним можливостям українського народу. Політична еліта, пропонуючи реформи, повинна усвідомлювати, на які політичні, соціальні, економічні і культурні фактори вона може розраховувати, модернізуючи суспільство. Адже існує небезпека переступити поріг максимально допустимого потоку інновацій, коли суспільство через самобутність своєї культури просто не в змозі осягнути, переосмислити і включити в свій світогляд новаторські ідеї, оскільки вони викликають дискомфорт у переважної більшості населення. Глибоке знання базових рис української вдачі має сприяти (разом з іншими чинниками) осмисленню напрямків творення і розвитку вітчизняного державотворчого процесу з урахуванням світової практики й самобутності історичного досвіду українського народу.