Відхід керівництва KПЮ від копіювання радянського шляху побудови соціалізму та пошуки більш досконалої та самобутньої моделі суспільного життя значною мірою спричинювалися конфліктом «Сталін—Tiтo». Треба зауважити, що під час розгортання конфлікту про відхід Югославії від радянської моделі соціалізму не йшлося, але вже тоді стало очевидним, що керівництво країни розпочало пошук власного шляху розвитку. Внаслідок цілковитого розриву політичних та економічних зв’язків Югославії з СРСР і його союзниками югославське керівництво опинилося в дуже складному становищі. На порядок денний було поставлено питання вибору моделі розвитку югославського суспільства.

Концепцію «самоврядного соціалізму» обгрунтували та висунули лідери КПЮ К. Кідрич, Е. Кардель та Й. Тіто. Окремі її аспекти розробляли й впроваджували в практику політичних та соціально-економічних перетворень В. Бакарич, С. Вукмалович-Темпо, Л. Колішевський та М. П’яде.

Вперше про «самоврядний соціалізм» країна почула 26 липня 1950 р. в доповіді Й. Тіто в Народній скупщині ФНРЮ у зв’язку з прийняттям «Базового закону прo управління державними підприємствами та вищими господарськими об’єднаннями з боку трудових колективів». Подальший розвиток «теорія самоврядування» дістала на VI з’їзді КПЮ (1952 р.).

Основою моделі «самоврядного соціалізму» стала система самоврядних трудових колективів на підприємствах, які працювали за виробничими планами в умовах господарського розрахунку. На базі планування виробництва самими підприємствами визначалися загальні показники державного плану. На початку 50-х років у країні була створена система місцевого самоврядування.

Згідно із законом 1950 р. на державних підприємствах вводилося безпосереднє самоуправління колективів, але право власності зберігалося за всім суспільством. Управління здійснювалося через робітничі ради, які обиралися зборами колективу підприємства шляхом таємного голосування терміном на два роки. Для виконання поточних завдань робітнича рада обирала комітет управління, до якого входив і директор. За свою діяльність директор звітував перед комітетом, радою та общинною скупщиною.

Була змінена система господарського управління. Ряд функцій союзного уряду з керівництва народним господарством перейшов до республік, окремі права передано районним та міським народним комітетам. Ліквідовано більшість союзних міністерств.

У 1952 р. був прийнятий закон про народні комітети — органи державної влади в общинах, районах, містах, які складалися з двох палат — народного віча та віча виробників. Система виборів у народні комітети забезпечувала широку участь трудящих в управлінні господарськими справами, посилювала їхній контроль за діяльністю місцевих органів влади.

Керівництво країни відмовилося від політики колективізації сільського господарства. Здобувши свободу дій, селяни стали розвивати індивідуальні господарства, створюючи при цьому мережу постачально-збутових кооперативів. Були дозволені вільний продаж, оренда землі, використання у певних межах найманої робочої сили, встановлений максимальний розмір земельних володінь — 15 га.

Політичні та економічні зміни в Югославії закріпив VI з’їзд КПЮ (листопад 1952 р.), на якому партія дістала назву Союз комуністів (СКЮ). З’їзд піддав критиці «диктатуру бюрократичної касти» в СРСР, констатував відхід радянського керівництва від марксизму-ленінізму, затаврував радянський «гегемонізм та експансіонізм». Щодо інших народів, визначив радянський лад як «державний капіталізм із нерівноправними відносинами в суспільстві».

Тоді було проголошено намір СКЮ здійснити радикальну політичну реформу, покликану відокремити партію від держави. Однак реалізувати цей намір не вдалося через шалений опір партійно-державної верхівки. М. Джилас — один із керівників СКЮ — попереджав про нездійсненність реформи: «новий клас» не може добровільно допустити ліквідації своєї монополії на владу.

З’їзд прийняв рішення орієнтувати діяльність СКЮ на боротьбу проти «бюрократичного централізму», замінити директивні методи «методами переконання», підвищити політичну та ідеологічну активність СКЮ. Було висунуто вимогу подолати ситуацію, в якій партія «перетворилася на додаток держапарату.

Новий статут, прийнятий з’їздом, закріпив принципи пріоритету виховної функції СКЮ та добудови його діяльності на основі гласності. Головним організаційним принципом залишався демократичний централізм, але проголошувалися також «внутрішня демократія, критика та самокритика, змагання думок».

З’їзд скасував стару практику обов’язкового затвердження вищими органами СКЮ рішень, прийнятих низовими організаціями. Було також перерозподілено функції СКЮ та Народного фронту (в 1953 р. перейменований у Соціалістичний союз трудового народу Югославії — ССТНЮ). Останній проголошувався головною, основною організацією, в якій через яку необхідно розвивати політичну, а також ідейну активність комуністів».

З 1953 до 1956 р. замість п’ятирічних планів діяли щорічні. Багато функцій централізованої системи планування було передано республіканським та місцевим органам і підприємствам. Центральні планові органи держави визначали лише загальні пропорції розвитку народного господарства.

Розпочався процес нормалізації радянсько-югославських відносин, 6 червня 1953 р. СРСР запропонував Югославії обмінятися послами, обов’язки яких стали виконувати тимчасові повірені в справах. Радянське керівництво визнало за потрібне розв’язати всі суперечності, які призвели до конфлікту між двома країнами. В постанові президії ЦК КПРС від 20 травня 1954 р. зазначалося, що «розрив відносин з Югославією завдав шкоди обом країнам», тому необхідно негайно розпочати переговори для усунення існуючих непорозумінь. У жовтні 1954 р. було відновлено радянсько-югославські торговельні відносини. Візит М. Хрущова в 1955 р. до Югославії та приїзд Й. Тіто до СРСР у 1956 р., укладення двосторонніх міжурядової та міжпартійної декларацій відіграли певну роль у відновленні радянсько-югославських відносин.

Проте негативні наслідки конфлікту, інспірованого Й. Сталіним, цілком подолати так і не вдалося. Комуністичні лідери залишалися в полоні стереотипів конфронтації. Вже в липні 1958 р. М. Хрущов так продовжував тлумачити події 1948 р.: «Тоді були піддані критиці опортуністичні помилки керівництва КПЮ. Неправильною була не наша критика, від якої ми ніколи не відмовлялися, а заклик до зміни керівництва КПЮ, який містився в резолюції». У свою чергу, лідери СКЮ також офіційно не знімали обвинувачень проти КПРС.

Незважаючи на «відлигу», кремлівські керівники, як і раніше, намагалися контролювати політику «братніх соціалістичних країн». Цей контроль посилився з підписанням у травні 1955 р. всіма державами східноєвропейського регіону (крім Югославії) Варшавського договору про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу.