Логіка розвитку Югославії після введення робітничого (а потім і громадського) самоврядування диктувала необхідність демократизації відносин у самому СКЮ. Починаюча з VI з’їзду Союзу, на якому були укладені підвалини нової концепції ролі в суспільстві правлячої партії, в керівництві СКЮ визначилася тенденція до зміцнення демократичного компонента й витіснення централізму. I якщо в наступні роки в партійних документах і робилася спроба блокувати процес демократизації СКЮ, то здійснити їх, як правило, майже не вдавалося. Так сталося з модернізованою моделлю функціонування СКЮ, прийнятою після національних заворушень у Югославії в другій половині 60-х — на початку 70-х років, яка була згодом цілком демонтована. В цьому відношенні рішення VI з’їзду СКЮ відносно демократичної концепції діяльності партії становлять явище досить унікальне, хоча втілення в практику стикалося з певними труднощами.

До середини 50-х років лідер СКЮ Й. Тіто та його оточення остаточно визначили головні напрями внутрішнього розвитку країни; десталінізація, демократизація, децентралізація, дебюрократизація, введення в економіку ринкових критеріїв та розвиток зв’язків із країнами Заходу. СКЮ взяв курс на забезпечення ідеологічного та політичного плюралізму в суспільстві. Але умови «холодної війни», на думку Й. Тіто, не давали змоги ввести плюралізм у повному обсязі, тому просування самоврядних реформ стало поступово загальмовуватися.

Демократична концепція ролі партії в суспільстві відобразилася в програмі СКЮ, прийнятій у 1958 р. на VII з’їзді Союзу. В ній підкреслювалося, що з розвитком соціалістичної демократії «провідна роль СКЮ буде в перспективі зникати» у зв’язку з відмиранням суспільних антагонізмів уряду, функцій держави, а також «у міру розвитку нових суспільних відносин». Водночас з’їзд скасував прийняті раніше положення про гласність як основний принцип функціонування партії, про участь усіх трудящих у діяльності СКЮ та здійснення контролю над партійними організаціями. Діючим залишився принцип демократичного централізму, який щоразу тлумачився з різним акцентом: то як більш «демократичний», то як більш «централістичний».

Курс на демократизацію партії здійснювався непослідовно. Так, у документах VII з’їзду підкреслювалася необхідність боротьби зі «зростаючими тенденціями до стихійності та лібералізму» в лавах комуністів. Ідеологом цих «відхилень» став один із лідерів партії М. Джилас, який уже в 1953—1954 рр. виступив з різкою критикою неосталіністських методів керівництва та обгрунтуванням необхідності радикальної трансформації діяльності СКЮ. М. Джиласа було звинувачено в «спробах ліберально-дрібнобуржуазної реставрації партії» та виключено з її лав.

У 50—60-х роках СКЮ нагромадила вагомий досвід спроб створення механізмів, здатних протистояти прихильникам сталінської концепції ролі партії в суспільстві. Намагання провести будь-які радикальні рішення з внутрішньопартійних питань наштовхувалися на опір бюрократичних державних та партійних структур, у результаті щоразу створювалася своєрідна «унія», досягався компроміс між новаторами й консерваторами.

В 60-х роках, коли першорядним для СКЮ стало національне питання, тітовське керівництво стикнулося із загрозою розколу партії на фракції. Вибух національного руху в Хорватії спричинив формування «національно-федералістської» концепції, згідно з якою демократичний централізм мав забезпечити самостійність республіканських партійних організацій, перетворити їх у виключно національні та незалежні не тільки від організацій інших республік, а й від центральних органів партій.

Поширення сепаратизму та ускладнення загальної соціально-економічної ситуації зумовили розгортання чвар по лінії «союзне партійно-державне керівництво — республіканські політичні центри». Лідери республік почали активно домагатися більшої незалежності від союзних партійно-державних структур. Постало питання про новий зміст федералізму, гострі суперечки розгорталися навколо подальшого розвитку міжнаціональних відносин, а також напрямів реформування економічної системи. Найскладніші дилеми виникли в процесі розробки механізму ринкових відносин.

У цих внутрішніх конфліктах П. Тіто спочатку вагався, але потім підтримав сили, які виступали за проведення економічних реформ, що великою мірою визначило їхню перемогу на VIII з’їзді СКЮ в 1964 р. Саме тоді була розроблена обгрунтована платформа радикальної деетатизації економіки, демократизації політики, культури, ідеології та перебудови федерального устрою країни. Все це означало остаточну ліквідацію в Югославії залишків радянської моделі соціалізму.

З цього моменту югославський «самоврядний соціалізм» набув ознак цілком самостійної, специфічної моделі розвитку суспільства. Трудовим колективам надавалося право прийняття всіх рішень із найсуттєвіших проблем виробництва, включаючи розподіл доходів, обрання керівництва та своїх представників до державних органів. Первинною ланкою політичної та економічної системи країни стала «Базова організація об’єднаної праці» (БООП). Здебільшого це був колектив невеликого підприємства, установи чи окремого цеху. Кількість БООП у 80-х роках досягла майже 20 тис. Одну третину їх було створено в промисловості. У свою чергу, БООП об’єднувалися в організації, які представляли, відповідно, господарське об’єднання, фірму або підприємство.

Впровадження югославської моделі суспільного розвитку мало певні позитивні результати. Зросло промислове виробництво, стабільними темпами збільшувалося виробництво сільськогосподарської продукції. Використаний товарно-грошових відносин сприяло підвищенню продуктивності праці та зростанню конкурентоспроможності югославських товарів па ринках Заходу.

В минулому відстала, аграрна Югославія а середині 60-х років перетворилася на індустріально-аграрну країну, а після виконання четвертого п’ятирічного плану (1966— 1970 рр.) СФРЮ досягла рівня середньорозвинутих європейських країн. Промислове виробництво в 1975 р. збільшилося порівняно з довоєнним рівнем у 15 разів.

У сільському господарстві переважну більшість виробничих кооперативів до 1952 р. було реформовано або перетворено в кооперативи загального типу (споживчі або збутові). На частку суспільного сектора, де постали багатогалузеві агропромислові комплекси, припадало близько 16 % усієї орної землі. В приватній власності 2,6 млн селянських господарств перебивало 84 % землі.

Конституційна реформа, здійснення якої розпочалося зразу ж після 1968 р„ коли країна дістала назву Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, завершилася прийняттям у лютому 1974 р. нової конституції. Перша стаття Основного закону проголошувала, що СФРЮ є «союзною державою, держанною співдружністю добровільно об’єднаних народів та їхніх соціалістичних республік», яка основана на «самоврядуванні робітничого класу, всіх трудящих та громадян, рівноправних народів та народностей».

Конституція визначала порядок формування общинних, крайових і республіканських скупщин, які складалися з трьох віч (палат): об’єднаної праці, місцевих об’єдлаяь та суспільно-політичного. Скупщина СФРЮ включала два рівноправних віча (палати): союзне і республік та країв. На спільному засіданні обох палат обиралися президія і голова СФРЮ (по одному представнику від республік та автономних країв). Президент—глава держави — очолював президію СФРЮ. У травні 1974 р., скупщина СФРЮ, враховуючи роль П. Тіто в народно-визвольній війні та революції, в утворенні й розвитку югославської соціалістичної федерації, обрала його президентом країни без обмеження строку мандата.

Тим часом у розвитку країни поступово нагромаджувалися суперечності, які були закладені в самій моделі «самоврядного соціалізму». Недостатня ефективність системи виробничого самоврядування спричинювалася тим, що вона фактично була вбудована в моноцентралістичну систему влади та суспілько-державчого економічного регулювання. Таке поєднання несумісних елементів об’єктивно вело до незбалансоваиості народного господарства та гальмування економічного розвитку країни. Досвід СФРЮ свідчить, що введення елементів самоврядування в структуру адміністративного соціалізму без змін її основних принципів може дати лише короткостроковий позитивний результат.