За господарським ладом виділяють наступні головні типи культури: культура мисливців і збирачів, культура городників; культура скотарів; культура хліборобів; промислова (індустріальна) культура. У підставі такої класифікації лежить спосіб добування засобів існування. Подібні типи культури, у основі яких лежить господарський уклад, одержали в літературі назву господарсько-культурного типу.

Господарсько-культурний тип – це історично сформований комплекс особливостей господарства й культури, характерних для народів, що живуть у певних природно-географічних умовах, при певному рівні їх соціально-економічного розвитку.

Один з господарсько-культурних типів, наприклад первісних мисливців і збирачів, може поділятися на низку підтипів: культура мисливців прильодовикової смуги, тропічних мисливців і збирачів, збирачів приморських узбереж. Крім підтипів, виділяють напрямки господарсько-культурного ладу: мотичні хлібороби й лісові мисливці, поливні хлібороби й скотарі-напівкочівники, поливні хлібороби тропічних долин і суходільні хлібороби сусідніх нагір’їв тощо.

Завдяки тому, що технічний прогрес постійно рухався вперед і відповідно до нього розвивалися засоби виробництва, класифікація типів господарської культури носить еволюційний характер.

Найдавніший тип господарської культури – полювання й збирання. Первісне суспільство складалося з локальних родинних груп (триб). За часом воно було найтривалішим – існувало сотні тисяч років.

Ранній період називають періодом людського стада. Йому на зміну прийшли скотарство (пастухування) і городництво (найпростіше). Скотарство засноване на прирученні (одомашнюванні) диких тварин. Скотарі вели кочовий спосіб життя, а мисливці й збирачі – бродячий. З полювання поступово виросло скотарство, коли люди переконалися, що приручати тварин економічно ефективніше, ніж убивати. Зі збирання виросло городництво, а з нього – землеробство. Таким чином, городництво – перехідна форма від видобування готових продуктів (диких рослин) до систематичного й інтенсивного зрощування окультурених злаків. Невеликі городи згодом поступилися місцем великим полям, примітивні дерев’яні мотики – дерев’яному, а пізніше залізному плугу.

Із землеробством зв’язують зародження держави, міст, класів, писемності – необхідних ознак цивілізації. Вони стали можливими завдяки переходу від кочового до осілого способу життя.

Уже раннє землеробство дозволяло робити продуктів більше, чим було потрібно для підтримки життя в Шумері 3000 рік до н.е. чоловікові на місяць видавали 36 кг зерна, а жінці – 18. Виходячи із цих норм, російський археолог В.М. Масою розрахував, що для прогодування середнього по чисельності (150-180 людей) шумерського селища треба 44 т зерна. Щоб його виростити, двоє дорослих від кожної сім’ї навіть із примітивними кам’яними знаряддями повинні трудитися всього один місяць у році. Необхідне на рік усьому селищу зерно можна було зібрати всього за 10 днів.

Продуктивність праці при зрошуванім землеробстві у Месопотамії в 3000 році до н.е. була вдвічі вищою, ніж у Шумері. Якщо хліборобові досить було 30 днів для забезпечення себе продуктами харчування на рік, то решту часу можна було витрачати на будівництво храмів і палаців.

У первісну епоху існувало так зване просте суспільство (термін антропологів, що позначає один рівень керування, відсутність економічної нерівності й соціальної диференціації), у якім жили мисливці й збирачі, а потім ранні хлібороби й скотарі. Дотепер у різних регіонах неосяжної планети дослідники виявляють живі осколки старовини – примітивні племена бродячих мисливців і збирачів.

У науці прийнято виділяти два типи (два етапи розвитку) простих суспільств: локальні групи й первісні громади.

Другий етап – громада – у свою чергу поділяється на два періоди: а) родова громада, б) сусідська громада.

Локальні групи являють собою невеликі об’єднання (від 20 до 60 людей) примітивних збирачів і мисливців, зв’язаних кревним спорідненням, ведучих бродячий спосіб життя.

Полювання й збирання ставляться до так званого хижацького, або споживацького господарювання: людина зриває рослини, нічого не саджаючи замість, убиває тварин, не відновлюючи їх поголів’я за рахунок штучного розведення.

На зміну бродячим мисливцям і збирачам поступово прийшли осілі городники й хлібороби, що жили громадами. Городи влаштовувалися просто: частина лісу викорчовувалася, пні спалювали, а примітивними палками-копалками рили ямки й саджали в них бульби диких овочів, які згодом перетворювалися в культурні. Городництво антропологи йменують іноді фермерством, а збирання – фуражуванням.

Громада – це поєднання людей, спочатку чи тільки зв’язаних між собою узами кревного споріднення, а надалі також взаємними шлюбами, кооперацією праці, взаємовиручкою, спільною охороною території. Аж до XX століття у Росії існували подібні громади, які називалися поземельними.

Хоча чисельність первісних людей не перевищувала 5-6 млн., але наслідок того, що сировинна база однієї групи була дуже великий і ставала ще більшою в міру виснаження природних ресурсів, вільного простору на Землі ставало усе менше й менше. Планета виявилася перенаселеною. Виникла потреба в переході до нового, більш прогресивному способу господарювання. Від збирання суспільство перейшло спочатку до городництва, а потім до землеробства.

До цього часу технічний прогрес пішов далеко вперед. Ускладнилися знаряддя праці, зросла їхня продуктивність. Отже, одна людина могла прогодувати більше число людей, чом колись.

Приручення тварин і зародження пастухування дали людству нове джерело енергії – тяглова худоба. На зміну палкам-копалкам прийшов плуг, запряжений волами. Різко піднялася продуктивність праці. Щоб прогодувати одну людину полюванням і збиранням, потрібно 2 кв. км площі, а при землеробстві досить усього 100 кв. м землі. Продуктивність землі виросла в 20 тис. разів.

Перехід до землеробства тривав дуже довго. Набагато довше, ніж перехід до машинної техніки. Фахівці підрахували, що він тривав 3 тис. років. Стільки тривала перша світова революція – неолітична.

Розвиток землеробства дозволив використовувати частину врожаю для годівлі худоби. Але чим більше було худоби у хазяїна, тим частіше доводилося використовувати пашу й пересуватися в пошуках пасовищ. Поступово частина племен, особливо там, де із пасовищами було погано, почала спеціалізуватися на скотарстві.

Росло населення, створювалися міста. Міста зародилися як центри, що де спеціалізувалися на ремеслах одні верстви населення продавали свою продукцію іншим верствам населення, що спеціалізувалися на сільськім господарстві, торгівлі або керуванні.

Аграрне суспільство – це безліч міст і приміських зон, об’єднаних економічним обміном. Хоча у аграрнім суспільстві з’явилася безліч міст (власне кажучи, при ньому вони тільки й з’являються), основна маса населення проживала в селах.

Індустріальне суспільство народилося в XVIII столітті. Воно – дитя двох революцій – економічної й політичної. Під економічною мається на увазі велика індустріальна революція (її батьківщина Англія). А під політичної – Велика французька революція (1789-1794).

За три століття культура європейського суспільства змінилася невпізнанно. На зміну феодалізму прийшов капіталізм. Флагманом індустріалізації виступила Англія. Вона була батьківщиною машинного виробництва, вільного підприємництва й нового типу законодавства.

Завдяки успіхам медицини, поліпшенню санітарних умов життя і якості харчування різко скорочується смертність. Середня тривалість життя росте. Збільшується й чисельність населення. Люди із усе більшим бажанням мігрують із села в місто – у пошуках більш комфортного життя, культурно різноманітного дозвілля, кращих можливостей отримати освіту.