Етноси — дуже складні соціально-біологічні людські спільноти, для яких характерні певні загальні і часткові специфічні риси. Якщо етноси не мають таких властивостей, вони — фікція. Такі властивості мають бути достатньо стійкими і виразними, щоб відмежовувати один етнос від іншого. На рівні масової свідомості часто надають таке значення зовнішнім фізичним (антропологічним) відмінностям. У повсякденній практиці ними часто користуються і досить вміло визначають етнічну належність людей. Але пов’язувати етноси з антропологічними ознаками можна лише в окремих випадках, зокрема тоді, коли виняткова його ендогамія впродовж тривалого часу зумовлює складання певних етнічних антропологічних ознак. Виняткова більшість етносів має дуже складний етногенез, несе в собі різні антропологічні ознаки (бразилійці, аргентинці, мексиканці, гаїтянці, туареги, фульби, росіяни, кримські татари, турки, болгари, серби, хорвати, українці та ін.), тому такі риси і ознаки не можна вважати етнорозмежувальними.

Найвиразніше етнорозмежувальні властивості проявляються в традиційних господарських і культурно-побутових комплексах та способах життя етносів, тобто в тому, як і якими знаряддями вони працюють, будують житло і виготовляють предмети побуту, шиють одяг і одягаються, яка у них мова, сім’я, внутрішньо-сімейві і родинні взаємини, свята і обряди, вірування і релігія, фольклор і художні традиції тощо. Все це свідчить, що етноси є такими складними цілісними культурними спільнотами, які не лише зберігають етнокультурну інформацію, а й забезпечують її широку передачу з покоління в покоління. До важливих властивостей етносу відносять також спільність території складання та походження кожного з етносів, етнічні стереотипи, самоідентифікацію, самосвідомість і т.ін. Все це пов’язує етноси з етногенезом, тобто з їх соціально-економічною, культурно-побутовою та біологічною історією.

Однією з найважливіших рис етнічних спільнот є наявність мовної єдності. Мова, будучи головним засобом спілкування людей етнічної спільноти, системою збереження, приймання і передавання інформації, водночас відмежовує їх від інших етносів. Вона безпосередньо пов’язана з біологічною природою людини, функціонує шляхом дії механізму другої сигнальної системи. Водночас мова належить до найбільш стійких і добре зовнішньо виражених компонентів культури етносів, найчастіше виступає головною етнодиференціюючою рисою. Всі люди, які належать до одного етносу, як правило, говорять однією мовою (в тому числі її діалектами), яка для них рідна, тобто засвоюється з дитинства в сім’ї, родині та навколишньому етнічному середовищі.

Мова є становим хребтом етнічних культур, вона виконує важливу етнотворчу й етнооб’єднавчу функції. Мова найповніше пов’язана з культурно-побутовими особливостями етносів, бо їх культура, особливо духовна, найповніше виражається рідною мовою. Більше того, мова входить у культуру етносів, зберігає і передає способи їх мислення і психології. Це підтверджується й тим, що виняткова більшість етносів світу говорять своїми рідними мовами: українці — українською, грузини — грузинською, подяки — польською, словаки — словацькою, японці — японською і т.д.

Але це не значить, що на світі стільки мов, скільки етносів. Кілька самостійних етносів можуть розмовляти однією мовою. Наприклад, англійською мовою розмовляють англійці, більшість ірландців, ольстерці, більшість шотландців та ін. Іспанською мовою розмовляють іспанці та кубинці, мексиканці, колумбійці, аргентинці, венесуельці, чилійці, перуанці та інші етноси Латинської Америки. Французькою мовою говорять французи, франко-канадці, франкошвейцарці, валлони, гаїтянці, гайянці. Німецькою мовою розмовляють німці, австрійці, швейцаро-німці, ельзасці, люксембуржці. Португальською мовою розмовляють португальці і бразилійці, сербо-хорватською серби і хорвати і т.д.

Відомо і кілька протилежних випадків, коли члени етносу розмовляють двома чи кількома мовами. Наприклад, ірландці розмовляють англійською й ірландською мовами, бретонці — бретонською і французькою, шотландці — англійською і шотландською, українці — українською і російською, білоруси — російською і білоруською і т.д. У цих та інших аналогічних випадках друга мова поширилась у результаті тривалого іноземного панування, асиміляції і пригнічення корінних етносів колонізаторами.

Так, у минулому полонізація і русифікація українського етносу зумовили глибоке руйнування української мовної культури. Але це руйнування не було суцільним до того часу, поки зберігалося традиційне село, яке виконувало етнозахисну роль.

Відомі й інші шляхи появи двомовності, коли один етнос розмовляє кількома діалектами, а політично панівний етнос, здійснюючи принцип імперіалізму “поділяй і владарюй”, спонукає до створення на їх основі кількох літературних мов. Усяка двомовність етносу є неприродним явищем, свідчить про рівень його асиміляції або ж — про рівень консолідації субетносів етнографічних і локально-етнографічних груп в етнічній спільноті. Природним і закономірним є явище» коли кожен етнос має одну рідну мову. Мова, будучи результатом розвитку етнічних спільнот, засвідчує їх психологічні, культурні і ментальні особливості та етнічні стереотипи.

Але факти історії свідчать, що зводити сутність етносів до мови, ставити між ними знак рівності немає підстав. В одних випадках етнос, приймаючи чужу мову, асимілюється і сходить з історичної арени. Так зникли етноси Балкан у результаті слов’янських завоювань VI-VII ст. Вирішальну роль у слов’янізації місцевого населення зіграло політичне панування слов’ян. Інколи завойовники (германці в Італії, булгари на Балканах) самі асимілюються. У більшості випадків втрата мови засвідчує зникнення етносів.

В інших випадках, на основі старої мови, йде складання нового мовного середовища і формування нової мови, нових етнічних стереотипів, тобто нових етносів. Так, на основі давньогрецької мови склалася середньовічна грецька, а на її основі — новогрецька мова. Такий процес характерний для перської, вірменської, грузинської, української, польської, угорської та інших мов. Повернути мертву мову до життя майже неможливо. Щоб таке сталося, потрібна поява етнічної спільноти, яка прийме мертву мову за живу, розмовну, почне передавати нею етнокультурну інформацію. На сьогодні історії відомий лише один випадок повернення мертвої мови до життя — це витворення новоєврейської мови (івриту) на основі давньоєврейської мови.

Етнології відомі поодинокі випадки, коли етнос зникає, а його мова, як розмовна, продовжує жити. Так, нині полінезійців-гавайців не існує, але сильно етнічно змішане населення Гаванських островів розмовляє полінезійською гавайською мовою, що стала символом солідарності і територіальної єдності змішаного населення штату. Дуже складні етномовні процеси нині відбуваються у тих молодих країнах чорної Африки, в яких панує велика етноплемінна мозаїка. У таких країнах часто процес етномовної консолідації на автохтонній основі неможливий, бо єдиними мовами сучасної освіти є мови колишніх метрополій. Мови корінних етносів перетворюються на домашні, а в економіці і культурі панівними стали мови колись політично панівних європейських етносів. Тому в багатьох країнах Африки, Океанії та Азії етномовна консолідація йде навколо місцевих говірок англійської, французької, іспанської, португальської та інших мов.

Наведені матеріали свідчать, що немає жодних підстав зводити сутність етносів до мови, ставити між ними знак рівності. Це добре ілюструють дані ЮНЕСКО, за якими у світі налічується понад 4 тис. етносів та близько 5 тис. мов. Загальну кількість мов важко встановити, бо окремі з політиків, державних діячів та науковців навіть діалекти вважають за самостійні мови. Інколи між діалектами однієї мови існують такі значні відмінності, що вони можуть спричинити дезінтеграцію (сепарацію) етносів. У таких випадках важливу роль у консолідації етносу відіграє літературна мова.

Важливою рисою етносу є наявність території його формування, розселення, відтворення і відмежування від сусідів. Географічний ландшафт діє на всі живі організми, змушує їх пристосовуватись до конкретних умов. Ті з них, котрі не здатні пристосуватися, переселяються в інші географічні ландшафти або вимирають. Етноси як природно та історично сформовані міжпоколінні людські спільноти також тісно пов’язані з географічними ландшафтами, але пристосовуються до них посередництвом господарського розвитку. Ландшафти і природні умови конкретних територій, як обов’язкова умова виникнення етносів, не лише впливають на господарське життя людей, особливості їх матеріальної і духовної культури, а й залишають глибокий слід у їх психіці та етнічних стереотипах.

Для складання етнічних спільнот, члени яких розмовляють однією мовою, характерно, що всі вони перебувають між собою у реальних міжпоколінних зв’язках. Такі спільноти могли виникнути лише в тих випадках, коли групи, які дали початок етногенезу, жили на певних територіях, вростали в них своїм господарством, матеріальною і духовною культурою, побутом. Особливо відчутний їх вплив на етноси, які перебувають на початкових етапах свого етногенезу, коли кожна етнічна спільнота особливо активно адаптується до природного середовища.

Кожен етнос по-своєму взаємодіє з географічним середовищем. Форми цих зв’язків зберігаються і передаються з покоління в покоління через традиційну культуру і побут. У них проявляється вся глибина зв’язків міжпоколінних спільнот з природою. Так, річні перепади температури повітря визначають особливості одягу і житла, транспорту, господарської культури, їжі, впливають на вибір місця відпочинку немовлят, дітей, підлітків і дорослих, прискорюють чи сповільнюють статеве дозрівання і т.п. Клімат значною мірою впливає на форми житла і організацію його простору. Конкретні природно-географічні умови впливають на напрями розвитку господарства (збиральництво, мисливство, рибальство, мотичне і плужне землеробство, скотарство і т.ін.), а їх характер позначається на взаєминах між чоловіками і жінками, на залученні дітей до праці, на традиціях і режимі харчування та ін.

Усе це в комплексі позначилося на психологічних особливостях індивідів, духовній культурі і психології етнічних спільнот, що найвиразніше проявляються у звичаях, обрядах, віруваннях, етнічних стереотипах. Це засвідчує, що прив’язаність до конкретних ландшафтів зберігається у людей підсвідомо, стає елементом повсякденного життя етносів. Окремі елементи ландшафтів настільки вкорінюються в культуру і побут, що стають своєрідними символами етносів: тополя і калина, чи “садок вишневий коло хати” — в українців, береза — у великоросів (“русских”), сакура — у японців, Волга — в росіян, Дніпро і Карпати — в українців, Фудзіяма — в японців і т.д. Географічне середовище може впливати на самоназви етносів. Так, чукчі дуже рідко вживали свою загальну назву луораветлан — “справжні люди”, а називали себе за місцем проживання: анкалин — “берегові жителі” або чаучу — “оленні люди”.

Вростання етносів у природно-географічне середовище приводить до того, що родинне вогнище, домівка, село, місто, край, країна, де народилася і сформувалася людина, складають особливу вісь, довкола якої формується її свідомість, сприймається нею навколишній світ. Цим засвідчується жорсткий зв’язок етносу з територією свого життєзабезпечення, яка в етнічній самосвідомості сприймається як “своя земля”, “рідна земля”, “рідний край”, “рідна країна”, “Батьківщина”. Батьківщина — це місце, де розташоване родинне гніздо, родинний всесвіт (хата, садиба, село, місто), що зберігає генетичну міжпокояінну спорідненість людини з Ті предками, це домівка всього етносу, який сприймається як велика родина, що проживає та землі своїх предків, спадщина всіх пращурів. Тому в усіх етносів свій світ, свій край, своя Батьківщина сприймається як добрий, світлий, радісний, а чужий — як незрозумілий, ворожий, злий, темний. Вигнання з рідної землі за злочин у більшості етносів сприймається як справжнє лихо, як жорстоке покарання. Українська традиція вважає, що вигнанці з рідної землі “ходать манівцями”, “блукають”, “блудять”, бо життя між чужими людьми, на чужині — незатишне, небезпечне.

На цій основі в етнології склалися терміни “автохтон” і “абориген”. Давньогрецьке слово автохтон (autochtones) — корінний, місцевий житель, тобто той, хто належить до даної території за народженням, за походженням. Уже давні греки називали автохтонами найдавніше населення країни. Термін “абориген” походить від латинських слів aborigines та ab origine — “від початку”. Дослівний переклад терміна абориген — першопочатковий, а термінологічне значення — корінний, місцевий житель; той, хто здавна живе на даній території. Отож обидва терміни (автохтон і абориген) мають однакове значення. В етнології “автохтонний” найчастіше вживається стосовно населення та проявів традиційної культури: корінний американець (потомок давніх переселенців на відміну від нових переселенців), корінний сибіряк (давній російськомовний переселенець), автохтонна культура, автохтонний обряд, автохтонне населення і т.ін. Термін “абориген” в етнології вживається у значенні місцевий житель, тутешній житель (житель даної землі).

Безперечно, що кожен етнос формується на певній території, але це не гарантує збереження недоторканості і незмінності його етнічної території. Залежно від конкретних історичних процесів етнос упродовж тисячоліть може проживати на території свого первісного формування, може її розширити чи покинути. Наприклад, вірмени, грузини, японці, корейці, перси, українці, поляки, словаки та інші живуть на територіях свого історичного формування. У цих етносів територія формування і розселення збігалися впродовж тисячоліть, а тому вони вросли в природно-географічне середовище як матеріальною, так і духовною культурою.

Етнології відомо чимало випадків, коли, склавшись на одній території, етнос повністю чи частково залишав її, переселявся на нову територію. Найвиразніші приклади такого переселення дали готи, гунни, печеніги, половці, угорці, калмики та інші. При таких переселеннях чи розселеннях нові поселенці шукають області, які хоч чимось відповідають їх господарським навикам, нагадують їх історичну батьківщину. Тому іспанці і португальці колонізували переважно зони теплого, англійці — переважно помірного, росіяни — переважно континентального клімату. Це полегшувало адаптацію і входження переселенців у нове природно-географічне середовище. Цей процес триває щонайменше чотири-п’ять поколінь. Лише із засвоєнням цілого набору адаптативних традицій нова територія стає батьківщиною для нащадків колишніх переселенців. Непрямим доказом цього можуть бути і початки визвольних воєн нащадків переселенців в Америці за політичну незалежність нових батьківщин від колоніальних метрополій.

Ряд етносів (цигани, ассирійці, караїми та інші), покинувши історичну батьківщину, живуть невеликими вкрапленнями в середовищі інших етносів. Найкращий приклад такого розселення — цигани, предки яких почали виселятися з Індії у І ст. н.е., а в XIV ст. через Малу Азію і Балкани та Єгипет і Північну Африку досягли Європи. Нині близько 1,5 млн циган проживає в усіх країнах Європи, в Румунії вони складають 17,7% всього населення, багато їх проживає в Угорщині, Словаччині та слов’янських країнах Балканського півострова.

Наведені вище матеріали свідчать, що територія формування є необхідною умовою існування етносу. Але вона не є обов’язковою умовою існування всіх частин етносів. Усе це свідчить, що етнічна територія, посилюючи внутрішню єдність етносу, не є визначальною і обов’язковою рисою його існування. Порушення цілісності етнічної території послаблює внутрішню єдність етнічної спільноти, прискорює асиміляцію окремих його частин сусідами. Але відомо чимало випадків, коли етнос, розсіяний невеликими групами в багатьох країнах і живе в чужому етнічному оточенні, не втратив своїх етнокультурних ознак і етнічної самоідентифікації (євреї, цигани, караїми, гагаузи, айсорі та ін.).

Поняття “культура” — багатозначне, його зміст залежить від сфер його застосування. Саме слово походить від латинських слів: cultura — вирощування, оброблення, догляд, cultio — обробіток; cultor — обробник. Слово “культура” вживається у найрізноманітніших значеннях: культура землеробства (пшениці, ячменю, садівництва, виноградарства і т.д.), культура скотарства, культура будівництва, культура поведінки, культура виховання, культура одягу, фізична культура, культура покоління, культура бактерій і т.п. Згодом під культурою стали розуміти певні технічні досягнення, соціальні організації, писемність, літературу, театр, систему освіти, відпочинку, дозвілля і т.п. У звичному, повсякденному розумінні “культура” — це сфера духовного життя суспільства, що охоплює систему виховання, освіти, духовної творчості та установи й організації, що забезпечують їх функціонування.

Науці відомо кілька десятків визначень поняття “культура”. Найбільш загальне філософське визначення: культура означає все те, що створено людством на відміну від того, що створено природою. Таке значення поняття “культура” відповідає латинському culture, що перекладається як вирощування, обробіток. Доволі часто “культура” трактується як результат цілеспрямованої діяльності людей. Культурою також називають все, що створено людьми в процесі фізичної і розумової праці для задоволення їх різноманітних матеріальних і духовних потреб.

У науковому, етнологічному розумінні, культура — це сукупність того, що створено працею і творчістю людей, тобто вироблені ними матеріальні і духовні цінності. Етнологія враховує, що культурна діяльність людських колективів відбувається в різні історичні епохи і в конкретних природно-географічних умовах. Це дає підстави тлумачити культуру як сукупність вироблених конкретними етносами об’єктів і явищ матеріального, суспільного і духовного життя, що відокремлюють один етнос від іншого.

Етнологія розрізняє дві основні частини культури: перша — знаходить вираз у матеріальних формах результатів людської праці (матеріальна культура); друга — проявляється в суспільній свідомості, поведінці, діях (духовна культура). Прояви матеріальної і духовної культури засвідчують, що у світі не існує таких людських спільнот, яким би не була властива культура.

Етнологія фіксує і розрізняє не лише рівень розвитку культур, а й їх якісні відмінності від етносу до етносу. Кожен етнос має свій “стиль життя” — властиві йому культурно-побутові особливості, що проявляються у матеріальній і духовній культурі, етнічних стереотипах. Етноси, будучи певними традиційними культурно-побутовими спільнотами, є носіями величезного комплексу етнічних особливостей та специфічної культурної інформації. Саме вони складають основу етнічної культури — ядро своєрідних і специфічних рис, що виконують етноідентифікуючу роль, дають можливість себе протиставити іншим: “ми не такі, як…” У культурі кожного етносу виділяються такі явища, які властиві лише йому, чи навіть окремим його частинам (субетносам, етнографічним групам чи етнографічним районам і окружностям). Такі риси культури називають етнічними.

Людина як представник свого народу, що є носієм характерних рис, поведінки, мови і традицій власного народу, в етнології називається етнофором (від гр. слів: ethnoe — народ і for — носій, дослівно — носій етнічності). Людина, яка несе з минулого в майбутнє властивості свого народу, властивості етнічності, є результатом культурного розвитку етносів і людства.

Цим засвідчується культурно-побутова і психологічна єдність кожного з етносів, стиль їхнього життя: індус дивується, чому дружина називає свого чоловіка по імені у присутності його матері; японець не може зрозуміти, чому людина ходить в одному взутті на вулиці і вдома; корейцю дивно, якщо хтось відмовиться від собачого чи котячого м’яса; південний китаєць гидує» якщо хтось п’є коров’яче молоко; єврей обуриться, коли йому запропонувати свинину; туарег вважає негідним мужчини мати лише одну дружину; італієць здивується, якщо хтось відмовиться від макаронів, і т.д. Саме в етнічній культурі спостерігається нерозривна лінія збереження і передачі традиції з покоління в покоління. Це свідчить, що етнічна культура — успадкований від предків комплекс господарського і соціального життя, територіальної і духовної культури, які визначають стиль життя, виконують етноідентифікуючу роль, дають можливість виділити і протиставити себе іншим етносам.

Культурно-побутові особливості передаються з покоління в покоління, стають традиційними, стійкими і живуть навіть тоді, коли умови життя етносу змінилися. Традиція (дат. traditio — передача, розповідь) — це процес позабіологічної передачі від покоління до покоління усталених культурно-побутових особливостей. Складаються вони в різні історичні епохи у зв’язку з особливостями проживання етносів у своєрідних природно-географічних, соціально-економічних, історико-культурннх та інших умовах. Комплекси, сукупності усталених способів господарювання, форм матеріальної і духовної культури, суспільного життя і побуту етносів, що передаються від покоління до покоління майже в незмінному вигляді, називаємо етнічними традиціями.

Культурно-побутова специфіка і культурне обличчя є дуже важливими критеріями, за якими розмежовують етноси. Культурна специфіка етносів — це не лише сукупність традиційно-побутових особливостей матеріальної і духовної культури, що склались у минулому, а й культурні досягнення народу, його внесок у сучасну світову культуру. Нині люди визначають свою належність до того чи іншого етносу не стільки тому, що живуть у схожих будинках, мають однаковий одяг, віддають перевагу тим самим стравам, співають тих самих пісень, скільки тому, що вони є спадкоємцями культурного надбання свого народу, є продовжувачами його традицій у господарському, суспільному, культурному житті і мистецтві.

Втрата етносом культурно-побутової специфіки є свідченням того, що він сходить з історичної арени як самостійна етнічна спільнота, бо в культурному відношенні починає поглинатися сусідами, асимілюватися ними. Чимало етносів не вимерли біологічно, а зійшли з історичної арени, бо в культурно-побутовому відношенні злилися з сусідніми етносами.