У побуті і культурі будь-якого народу є багато явищ, складних за своїм історичним походженням і виконуваних функцій. Одними з найяскравіших і показових явищ такого роду є народні звичаї і традиції. Для того, щоб зрозуміти їх витоки, треба, перш за все, вивчати історію народу, його культуру, стикнутися з його життям і побутом, спробувати зрозуміти його душу і характер. Будь-які звичаї і традиції у своїй основі відбивають життя тієї чи іншої групи людей, а виникають вони як результат емпіричного й духовного пізнання навколишньої дійсності. Іншими словами, звичаї і традиції – це ті цінні перлини в океані життя народу, які він зібрав протягом століть як результат практичного й духовного збагнення реальності. Яку б традицію або звичай ми не взяли, дослідивши її коріння, ми, як правило, приходимо до висновку, що вона життєво виправдана й за формою, часом здається нам претензійною і архаїчної, ховається живе раціональне зерно. Звичаї та традиції будь-якого народу, це його «придане» при вступі у величезну родину людства, що живе на планеті Земля. Кожен етнос своїм існуванням збагачує її й удосконалює.

Традиції – це елементи соціального і культурного спадщини передаються з покоління в покоління, і що зберігаються в певному співтоваристві протягом тривалого часу. А ось яке визначення традиціям дає І.В. Суханов: Традиції – це не регламентуються юридичними установами, підтримувані силою громадської думки форми передачі новим поколінням способів реалізації склалися в життя даного класу, суспільства ідеологічних відносин (політичних, моральних релігійних, естетичних). Існує безліч видів традицій, наприклад автор книги «Звичаї, традиції і спадкоємність поколінь», І.В. Суханов наводить приклад революційних традицій, і визначає їх як процес відтворення у нових поколінь радянських людей тих морально-політичних якостей, які були вироблені російськими робочим класом в період трьох революцій та громадянської війни. Кінцева мета традицій зводиться до того, щоб ввести діяльність нового покоління в те русло, по якому розвивалася діяльність старших поколінь вважає І. В. Суханов. І я цілком згоден з цією думкою, адже наші предки не дарма передавали традиції, скажімо, землепашество, з покоління в покоління, аби сини не повторювали помилок зроблених батьками, але ми чомусь вважаємо, що за традицією ми повинні все робити так, як робили наші предки, і це глибоко хибна думка. Адже якщо ми будемо повторювати пройдене, то прогрес зупиниться, тому людство вносило і вносить щось нове в те, чим займалися попередні покоління. Між тим попереднього поколінню важко передати весь соціально накопичений досвід, адже діяльність пов’язана з традиціями настільки багатогранна, що покоління намагається спрямовувати розвиток у руслі цих традицій, а не слідуючи в точності по стопах батьків. Тобто традиція не детально регламентує поведінку в конкретних ситуаціях, а вирішує завдання через регламентацію духовних якостей, необхідних для правильного, з точки зору даного класу, суспільства, поведінки в тій чи іншій сфері суспільного або особистого життя. Звідси ми бачимо, що традиції функціонують у всіх соціальних системах і є необхідною умовою їх життєдіяльності. Таким чином, традиції передають, закріплюють і підтримують різноманітний соціальний досвід і тим самим здійснюється духовний зв’язок поколінь. Традиції виконують дві соціальні функції: вони є засобом стабілізації усталених у даному суспільстві відносин і здійснюють відтворення цих відносин в життя нових поколінь. Ці функції традиція здійснює таким шляхом: традиції звернені до духовного світу людини, вони виконують свою роль засобів стабілізації та відтворення суспільних відносин не безпосередньо, а через формування духовних якостей, необхідних цими відносинами. Ідейним змістом, формулою традицією виступає безпосередньо норма чи принцип поведінки. Останні, на відміну від правил, не дають детальних приписів вчинку. Вони вказують напрям поведінки (чесність, правдивість, простота і скромність, працьовитість і ощадливість і т.д.). Традиції, за своєю суттю, не мають жорсткого зв’язку з конкретною дією в певній ситуації, оскільки ті духовні якості, які прищеплює нам традиція, необхідні для будь-яких конкретних дій і реалізація цих дій не самоціль, а лише засіб для формування духовного обличчя людини.

Традиції також виробляють і виховне дію на людину, вони формують складні звички – певну спрямованість поведінки. Складна звичка – це активна форма відображення вимог життя, в будь-якій ситуації, яка має до неї відношення, вона в межах затверджується нею спрямованості поведінки надає людині свободу вибору конкретного вчинку (І. В. Суханов). На основі складної звички завжди є можливість імпровізувати поведінку. Традиції як масові складні звички орієнтують поведінку не тільки в затвердилися відносинах, але і в тих їх нових варіантах, які виникають несподівано, різко відрізняючись від звичного. Наприклад: традиція творчого ставлення до праці спонукає людину до пошуку більш продуктивних прийомів, способів в нових для нього видах виробничої діяльності, до глибокого оволодіння нових для нього спеціальностей.

Традиція прямо і безпосередньо встановлює зв’язок між діями і духовними якостями. Причому дуже важливо, що в зв’язку з цим духовну якість завжди стає в положення причини відповідної дії. Наприклад, хтось незмінно тримає своє слово, точно виконує дані ним зобов’язання. Причину такої поведінки ми вбачаємо в порядності, обов’язковості людини. Дії в традиції підпорядковані свідомої мети виховання. «Покажи мені, – говорить індійська прислів’я, – як ти виховуєш дітей, і я скажу що в тебе на думці».

З реакційними традиціями, як правило несучими відкрито виражену ворожу ідею, можна успішно боротися засобами прямого ідейного впливу. Кожна з таких, наприклад, реакційних традицій, що представляють собою пережитки минулого у свідомості частини наших людей, як націоналізм, кар’єризм, користолюбство, дармоїдство, має свій набір поглядів, сприймаються частиною молоді від деяких представників старшого покоління. Але погляди приховувані людиною, обов’язково проявляються в його поведінці, що й допомагає оточуючим боротися з їх носієм, щоб вони не поширилися на інших людей. У подоланні реакційних традицій величезну роль грає критика їх ідейного змісту, переконливий показ їх неспроможність і некомпетентність.

Традиція – це найбільш ранній спосіб забезпечення єдності поколінь і цілісності суб’єктів культури. Традиція не допускає будь-якого логічного опоследованія, і не потребує раціональних доказах для існування і законності, і в економічних проявах їй стабільність і стійкість.

Традиційні форми діяльності та поведінки орієнтовані не на досягнення певної мети, а на повторення заданого зразка або стереотипу, в цьому сенсі традиція забезпечує стійкість будь-якого соціуму. Схиляння перед традицією її культури, це характерні риси таких товариств і культур, які розрізняються традиційними рисами культур в найбільшій мірі мають первісні, азіатські і патріархальні соціальні форми. Їх особливістю є нетерпимість до всяких нововведень в механізмі традицій. А також збереження і зміцнення відповідного громадського порядку, нетерпимість навіть до найменших проявів індивідуалізму і духовної самостійності. Очевидно, ці риси в найбільшою мірою були притаманні іншим культурам таким, як культури Індії, Японії, Китаю і д.р. Характерна особливість традиційних культур є їх так званий антиісторизм, заперечення можливості історичного розвитку та будь-які зміни взагалі. Час у традиційних суспільствах як би згорнуто у кільце, тобто відбувається обертання по колу.

Однак традиції, не дивлячись на свою стійкість, консерватизм, руйнуються. У процесі розвитку суспільства традиція доповнюється іншими засобами відтворення і піддається цілісності та стійкості культури (ідеологія, право, релігія, політика та інші форми духовного). Звідси і виникло історичний напрямок, яке так і називається – традиціоналізм, сутність якого можна звести до припущення про існування деякої «споконвічної традиції» виражає загальний, глибинний сенс світобудови і в ході історичного розвитку певним чином проявляє себе «початкова традиція» вважається єдиним у всіх культур і що стоїть у їхніх витоків в якості початкового стану світу, постулюється єдність усіх культур, а множинність і поділ культур, як регрес, занепад, відхід до початкової позиції.

Традиції і новаторство в культурі.

У культури, як у кожного діалектично розвивається процесу, є стійка і розвивається (новаторська) сторони.

Стійка сторона культури – це культурна традиція, завдяки якій відбувається накопичення і трансляція людського досвіду в історії, і кожне нове покоління людей може актуалізувати цей досвід, спираючись у своїй діяльності на створене попередніми поколіннями. У так званих традиційних суспільствах, люди, засвоюючи культуру, відтворюють її зразки, а якщо і вносять будь-які зміни, то в рамках традиції. На її основі відбувається функціонування культури. Традиція превалює над творчістю. Творчість у цьому випадку проявляється у тому, що людина формує себе як суб’єкта культури, яка виступає як певний набір готових, стереотипних програм (звичаїв, ритуалів і т.п.) діяльності з матеріальними та ідеальними об’єктами. Зміни ж до самих програмах відбуваються вкрай повільно. Такі в основному культура первісного суспільства і більш пізня традиційна культура.

Така стійка культурна традиція в певних умовах необхідна для виживання людських колективів. Але якщо ті чи інші суспільства відмовляються від гіпертрофованої традиційності і розвивають більш динамічні типи культури, це не означає, що вони можуть відмовитися від культурних традицій взагалі. Не може культура існувати без традицій.

Культурні традиції як історична пам’ять – неодмінна умова не тільки існування, але і розвиток культури навіть у разі творчих якостей нової культури, діалектично заперечуючи, включає в себе спадкоємність, засвоєння позитивних результатів попередньої діяльності – це загальний закон розвитку, який діє і сфері культури маючи особливо важливе значення. На скільки це питання практично важливий показує і досвід нашої країни. Після Жовтневої революції і в обставинах загальної революційної обстановки в суспільстві художньої культури виникла течія, лідери якого хотіли побудувати нову, прогресивну культуру на основі повного заперечення і руйнування попередньої культури. І це призвело в багатьох випадках до втрат у культурній сфері і руйнування її матеріальних пам’яток.

Оскільки в культурі відбиваються відмінності світоглядів у системі цінностей в ідейних установках, тому правомірно говорити про реакційних та прогресивних тенденції в культурі. Але звідси не випливає, що можна відкидати попередню культуру – на порожньому місці створити нову більш високу культуру неможливо. Питання про традиції в культурі і про ставлення до культурної спадщини стосується не тільки збереження, а й розвитку культури, тобто творення нового, прирощення культурного багатства у процесі творчості. Хоча творчий процес має об’єктивні передумови і в самій реальності і в культурній спадщині, безпосередньо він здійснюється суб’єктом творчої діяльності. Відразу ж слід зазначити, що не всяке новаторство – творчість культури. Творення нового ставати одночасно творчістю культурних цінностей тоді, коли воно не несе в собі загальне зміст, набуваючи загальну значимість, отримує відгомін від інших людей. У творчості культури загальне органічне злито з унікальністю: кожна культурна цінність неповторна, чи йде мова про художній твір, винахід і т.п. Тиражування в тій чи іншій формі вже відомого, вже створеного раніше – це поширення, а не творення культури. Але і воно необхідне, оскільки залучає широке коло людей в процес функціонування культури в суспільстві. А творчість культури обов’язково передбачає включення нового в процес історичного розвитку культуротворчим діяльності людини, отже, є джерелом інновацій. Але також як не всяке новаторство є явище культури, не все нове, що включається в культурний процес, є передовим, прогресивним, таким, що відповідає гуманістичним інтенціям культури. У культурі існує і прогресивне, і реакційні тенденції. Розвиток культури – суперечливий процес, у якому відбивається широкий спектр часом протилежних і протиборчих соціально-класових, національних інтересів даної історичної епохи. За затвердження передового і прогресивного в культурі.

Ритуал – поняття і сутність

Ритуал – це невід’ємне і важливий засіб організації суспільного життя. Ритуали – перш за все це видиме дія особи або осіб, що закликають всіх, хто присутній, звернути увагу на будь-яке явище або факт і не тільки звернути увагу, а й висловити певне емоційне ставлення, сприяти суспільному настрою. При цьому обов’язкові деякі принципи: по-перше загальноприйнята умовність дії, по-друге суспільна значущість явища або факту, на якому концентрується ритуал, по-третє, його особлива мета. Ритуал покликаний створити єдиний психологічний настрій у групі людей, викликати їх до активного співпереживання або визнання факту або явища. У чому і як виражається це психологічне переживання залежить від конкретної мети.

Будь-яке дію або ритуал має свій суто ритуальний сенс.

Будь-яка дія або текст у ритуалі набуває специфічне значення. Навіть прямий текст, що вживається в ритуалі несе не той зміст, який був би властивим цьому ж тексту поза ритуалу.

Відома лише одна безперечно самоцінна форма, хоча і для неї іноді знаходяться зовні доцільні пояснення. Однак краса багатьох форм ритуального поведінки не може служити поясненням цінності ритуального поведінки взагалі. Ритуал цінний своїм відповідністю особливим потребам соціальної людини.

Одна з таких потреб, в якій зацікавлене все суспільство, при всьому різноманітті і несумісності приватних цілей його членів полягає в забезпеченні для своїх членів можливості осмисленого вибору засобів у природному, цілеспрямованому поведінці.

Ритуальність поведінки створює якусь загальність цілей, що стоять над “природними” цілями окремих індивідів, і тим самим, не пригнічуючи їх свободи, забезпечує потрібну ступінь передбачуваності подій. Якщо ми впевнені, що ті, з ким нам доводиться спілкуватися, вважають самоцінним підтримку якихось норм ввічливості, то цим вже сильно полегшується наше спілкуванні. І при цьому вже гарантується деяка свобода і потрібна ступінь передбачуваності чужої поведінки.

Таким чином для культури в цілому, як складної, самоорганізовується, для повноцінного функціонування якої необхідна велика ступінь свободи її суб’єктів (див. раніше) тобто демократичний устрій і потреби в оптимальному, гармонійному, сталому впливі на людей характерна її опора на грань, що розділяє ці полюси.

Емпірично, вже протягом тисячоліть ця грань, золота середина між свободою людини та її поневоленням, детермінації її поведінки соціокультурними нормами визначена. Ця грань носить назву золотого перерізу, ця математична пропорція лежить в основі поведінки людей, і всіх ритуалів.

Психологічні експерименти і спостереження не раз постачали матеріал, що дозволяє думати, що людина, взаємодіючи з миром, часто кваліфікує його об’єкти зовсім не в тих системах класифікації і категорій, які звичні для природничо-практики. Звичайно, актуальні властивості зовнішнього об’єкта визначаються насамперед ситуацією в яку він включений: яблуко солодке для зірвав його дитини, жовто-червоне для художника-колориста, стигле для садівника, слабокислі для винороба. Однак, для того щоб обговорити логіку цього вичерпиванія якостей, цікаво з’ясувати, яким є нам об’єкт при досить невизначених «умовах завдання». Якби при цьому актуалізувалися стійкі згустки властивостей, це означало б існування механізмів закономірно «упаковувати» досвід спілкування суб’єкта зі світом в якісь спеціальні структури. «Згідно з гіпотезою А. Б. Запорожця (1963 р.), специфікою генезису людського сприйняття є те, що з опануванням індивідуальними засобами здійснення перцептивних дій відбувається засвоєння виділених суспільством систем чуттєвих якостей, до яких відносяться системи геометричних форм, музичних звуків, кольорів спектру, фонем рідної мови і т. д. Подібні освіти були названі Л. А. Венгером “сенсорними еталонами”. Існування сенсорних еталонів безсумнівно забезпечує інваріантність перцептивного сприйняття об’єкта.