Філософія стародавнього Риму: Поширення елліністичних філософських ідей.

Найбільше прихильників нових релігій було серед нижчих та середніх верств населення, для вищих же класів римського суспільства І ст. до н. е. характерне захоплення раціоналістичними філософськими системами.

Найбільший успіх мало вчення стоїків. Абстрактний ідеал мудреця, суворого до себе і до людей, злився з уявленням про римлянина старого гарту, який втілював у собі споконвічні римські чесноти (мужність, справедливість, благочестя тощо). Вчення про розум, що панує в усьому світі, про рівність людей, про розумну справедливість знайшло відображення і в політичних ідеях, і в правових нормах того часу. Набуло певного поширення і матеріалістичне вчення Епікура. Обізнаність з філософією — одна з ознак римської освіченості, яка шириться дедалі більше.

Слід зазначити, що в цю епоху римляни не створили оригінальних філософських систем. Еклектизм – одна з характерних рис римської філософії кінця Республіки.

Велику роль у розвитку римської культури відіграли вихідці з різних Італійських муніципіїв. Після Союзницької війни поступово почала зникати колишня тривала замкнутість Італійських міст та областей, яка довго існувала. Немало юних представників муніципальної знаті здобувало освіту в Римі і приєднувалось до різних гуртків римської аристократичної молоді. Серед цих молодих італіків, «нових людей» (homines novi), як називали їх у Римі, знайшлося немало талантів, які згодом стали широко відомі.

Тіт Лукрецій Кар

Про життя Лукреція нам відомо мало. Свою поему він присвячує преторові Меммію, звертаючись до нього як до рівного. Тому можливо, що він належав до вищих кіл, хоча дехто схильний вважати його людиною демократичного походження. Християнський письменник IV—V ст. н. е. Ієронім говорить, що від вживання любовного напою Лукрецій втратив розум, що писав він свою поему лише в ті моменти, коли приходив до пам’яті. І життя покінчив самогубством. Проте в поемі немає ніяких слідів хворої свідомості; ця версія, очевидно, виникла в наступний період і складена противниками філософії Лукреція.

Поема «Про природу речей» — філософський твір. Автор використав ритмічну мову і різноманітні форми поетичного викладу, щоб зробити предмет свого твору доступним читачеві. Викладаючи своє вчення «в дзвінких і солодких віршах», він робить, за його словами, як лікар, який «обмазує медом краї чаші, коли дає дітям гіркий цілющий напій».

Лукрецій — переконаний прихильник і палкий проповідник вчення Епікура, яке, на його думку, повинно врятувати людей від суєвірства і дати їм щастя.

Поема починається з гімна всеблагій Венері, уособленню єдиної і вічно живої природи. У першій книзі формулюється закон вічності матерії як основи вчення про все суще: з нічого нічого не виникає, а все народжується і виростає з найдрібніших первісних тіл (principes), з яких складаються всі тіла. Розвиткові цієї думки присвячено і значну частину другої книги.

У книзі третій трактується питання про життя і смерть. Лукрецій заперечує безсмертя душі. Дух і душа людини народжуються і вмирають разом з тілом. Тому смерть — неминучий кінець існування. У книзі четвертій встановлюється, що наші почуття є основним джерелом пізнання речей. У князі п’ятій розгорнуто величну картину світобудови. Світ виник внаслідок різноманітних зчеплень окремих тіл. Світ не косніє в своєму стані, все минуще, природа вічно змінюється. Лукрецій викладає історію утворення землі і виникнення на ній живих істот. Він дає начерк розвитку первісного суспільства. Перші люди були схожі більше на тварин, у них не було законів і правил співжиття, серед них панувало насильство. Але поступово люди підкоряли собі сили природи, вони навчились робити вогонь, почали користуватись шкурами звірів, виникла сім’я, в результаті договору виникло і суспільство. У книзі шостій пояснюються різні явища природи: громи, землетруси, коливання температури, епідемічні хвороби.

Поема розкриває цілісний, в основі своїй матеріалістичний, але разом з тим і механістичний світогляд. Автор її не тільки раціоналіст-мислитель, а й поет, він не тільки вивчає природу, а й схиляється перед нею.

Деякі описи (грози, хмарності) свідчать про силу поетичного сприйняття автором природних явищ. Одне з основних завдань Лукреція — звільнити людей від страху смерті і від забобонів. Природна картина світу не залишає місця для божественного втручання. У згоді з Епікуром Лукрецій говорять про те, що боги живуть безтурботно і не цікавляться людськими справами. Безсилля людини перед природою, неспроможність пояснити її явища були причинами релігійних забобонів, які можуть бути джерелом усякого лиха.

Одне з перших місць серед римських стоїків належить Луцію Аннею Сенеці (Seneka), який жив у 3–65 рр. Він найбільш послідовно, у порівнянні з іншими представниками цього напрямку, відстоював ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від їхнього суспільного становища. Відповідно до цього, об’єктом і сферою рабства може бути тільки тілесна і чуттєва, але не духовна і розумна частини людини. Раб, відповідно до вчення Сенеки, рівний за натурою з іншими людьми і йому притаманні ті ж душевні якості, що і всім іншим. Всі люди рівні у тому сенсі, що вони “товариші по рабству”, оскільки однаково залежать від волі повелінь долі. “Покажіть мені, — писав Сенека, — хто не є рабом у тому чи іншому сенсі! Цей — раб своїх бажань, той — жадності, а той — честолюбства… Немає рабства більш ганебного, ніж рабство добровільне”. Мислитель висунув свою природно-правову концепцію, в якій неминучий і божественний за своїм характером “закон долі” відіграє роль того права природи, якому підпорядковані всі людські прагнення і творіння, включаючи державу і право. Він вважає, що всесвіт — це природна держава зі своїм природним правом, визнання чого — справа необхідна і розумна. Членами цієї держави, за законом природи, є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж стосується окремих державних утворень, то вони випадкові і значимі не для всього людства, а тільки для обмеженого кола людей.

Подібні ідеї розвиває й Епіктет, 50–130 рр., який головний акцент робив на проблемі особистого морального самовдосконалення і належного виконання ролі, визначеної кожному долею. Взаємовідносини людей, при цьому, повинні чітко базуватися на принципі: “Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим”.

Марк Аврелій Антоній, який жив у 121–180 рр., розвивав “уявлення про державу з рівним для всіх законом, яка правиться відповідно до рівності і рівноправності всіх, та царство, в якому найвищим благом є свобода підлеглих”. У своїй праці “До самого себе” Марк Аврелій підкреслює, що зі спільного для всіх людей духовного начала випливає, що всі люди — розумні істоти, якщо ж так, то і розум, який наказує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх, оскільки всі люди є рівні, всі вони є громадянами і творять єдиний громадянський устрій.

Ідеї грецьких та римських стоїків, зокрема обгрунтований ними індивідуалізм та природно-правова теорія, мали суттєвий вплив на погляди римських юристів.

Філософія стародавнього Риму: Поширення елліністичних філософських ідей.

Найбільше прихильників нових релігій було серед нижчих та середніх верств населення, для вищих же класів римського суспільства І ст. до н. е. характерне захоплення раціоналістичними філософськими системами.

Найбільший успіх мало вчення стоїків. Абстрактний ідеал мудреця, суворого до себе і до людей, злився з уявленням про римлянина старого гарту, який втілював у собі споконвічні римські чесноти (мужність, справедливість, благочестя тощо). Вчення про розум, що панує в усьому світі, про рівність людей, про розумну справедливість знайшло відображення і в політичних ідеях, і в правових нормах того часу. Набуло певного поширення і матеріалістичне вчення Епікура. Обізнаність з філософією — одна з ознак римської освіченості, яка шириться дедалі більше.

Слід зазначити, що в цю епоху римляни не створили оригінальних філософських систем. Еклектизм – одна з характерних рис римської філософії кінця Республіки.

Велику роль у розвитку римської культури відіграли вихідці з різних Італійських муніципіїв. Після Союзницької війни поступово почала зникати колишня тривала замкнутість Італійських міст та областей, яка довго існувала. Немало юних представників муніципальної знаті здобувало освіту в Римі і приєднувалось до різних гуртків римської аристократичної молоді. Серед цих молодих італіків, «нових людей» (homines novi), як називали їх у Римі, знайшлося немало талантів, які згодом стали широко відомі.

Тіт Лукрецій Кар

Про життя Лукреція нам відомо мало. Свою поему він присвячує преторові Меммію, звертаючись до нього як до рівного. Тому можливо, що він належав до вищих кіл, хоча дехто схильний вважати його людиною демократичного походження. Християнський письменник IV—V ст. н. е. Ієронім говорить, що від вживання любовного напою Лукрецій втратив розум, що писав він свою поему лише в ті моменти, коли приходив до пам’яті. І життя покінчив самогубством. Проте в поемі немає ніяких слідів хворої свідомості; ця версія, очевидно, виникла в наступний період і складена противниками філософії Лукреція.

Поема «Про природу речей» — філософський твір. Автор використав ритмічну мову і різноманітні форми поетичного викладу, щоб зробити предмет свого твору доступним читачеві. Викладаючи своє вчення «в дзвінких і солодких віршах», він робить, за його словами, як лікар, який «обмазує медом краї чаші, коли дає дітям гіркий цілющий напій».

Лукрецій — переконаний прихильник і палкий проповідник вчення Епікура, яке, на його думку, повинно врятувати людей від суєвірства і дати їм щастя.

Поема починається з гімна всеблагій Венері, уособленню єдиної і вічно живої природи. У першій книзі формулюється закон вічності матерії як основи вчення про все суще: з нічого нічого не виникає, а все народжується і виростає з найдрібніших первісних тіл (principes), з яких складаються всі тіла. Розвиткові цієї думки присвячено і значну частину другої книги.

У книзі третій трактується питання про життя і смерть. Лукрецій заперечує безсмертя душі. Дух і душа людини народжуються і вмирають разом з тілом. Тому смерть — неминучий кінець існування. У книзі четвертій встановлюється, що наші почуття є основним джерелом пізнання речей. У князі п’ятій розгорнуто величну картину світобудови. Світ виник внаслідок різноманітних зчеплень окремих тіл. Світ не косніє в своєму стані, все минуще, природа вічно змінюється. Лукрецій викладає історію утворення землі і виникнення на ній живих істот. Він дає начерк розвитку первісного суспільства. Перші люди були схожі більше на тварин, у них не було законів і правил співжиття, серед них панувало насильство. Але поступово люди підкоряли собі сили природи, вони навчились робити вогонь, почали користуватись шкурами звірів, виникла сім’я, в результаті договору виникло і суспільство. У книзі шостій пояснюються різні явища природи: громи, землетруси, коливання температури, епідемічні хвороби.

Поема розкриває цілісний, в основі своїй матеріалістичний, але разом з тим і механістичний світогляд. Автор її не тільки раціоналіст-мислитель, а й поет, він не тільки вивчає природу, а й схиляється перед нею.

Деякі описи (грози, хмарності) свідчать про силу поетичного сприйняття автором природних явищ. Одне з основних завдань Лукреція — звільнити людей від страху смерті і від забобонів. Природна картина світу не залишає місця для божественного втручання. У згоді з Епікуром Лукрецій говорять про те, що боги живуть безтурботно і не цікавляться людськими справами. Безсилля людини перед природою, неспроможність пояснити її явища були причинами релігійних забобонів, які можуть бути джерелом усякого лиха.

Одне з перших місць серед римських стоїків належить Луцію Аннею Сенеці (Seneka), який жив у 3–65 рр. Він найбільш послідовно, у порівнянні з іншими представниками цього напрямку, відстоював ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від їхнього суспільного становища. Відповідно до цього, об’єктом і сферою рабства може бути тільки тілесна і чуттєва, але не духовна і розумна частини людини. Раб, відповідно до вчення Сенеки, рівний за натурою з іншими людьми і йому притаманні ті ж душевні якості, що і всім іншим. Всі люди рівні у тому сенсі, що вони “товариші по рабству”, оскільки однаково залежать від волі повелінь долі. “Покажіть мені, — писав Сенека, — хто не є рабом у тому чи іншому сенсі! Цей — раб своїх бажань, той — жадності, а той — честолюбства… Немає рабства більш ганебного, ніж рабство добровільне”. Мислитель висунув свою природно-правову концепцію, в якій неминучий і божественний за своїм характером “закон долі” відіграє роль того права природи, якому підпорядковані всі людські прагнення і творіння, включаючи державу і право. Він вважає, що всесвіт — це природна держава зі своїм природним правом, визнання чого — справа необхідна і розумна. Членами цієї держави, за законом природи, є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж стосується окремих державних утворень, то вони випадкові і значимі не для всього людства, а тільки для обмеженого кола людей.

Подібні ідеї розвиває й Епіктет, 50–130 рр., який головний акцент робив на проблемі особистого морального самовдосконалення і належного виконання ролі, визначеної кожному долею. Взаємовідносини людей, при цьому, повинні чітко базуватися на принципі: “Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим”.

Марк Аврелій Антоній, який жив у 121–180 рр., розвивав “уявлення про державу з рівним для всіх законом, яка правиться відповідно до рівності і рівноправності всіх, та царство, в якому найвищим благом є свобода підлеглих”. У своїй праці “До самого себе” Марк Аврелій підкреслює, що зі спільного для всіх людей духовного начала випливає, що всі люди — розумні істоти, якщо ж так, то і розум, який наказує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх, оскільки всі люди є рівні, всі вони є громадянами і творять єдиний громадянський устрій.

Ідеї грецьких та римських стоїків, зокрема обгрунтований ними індивідуалізм та природно-правова теорія, мали суттєвий вплив на погляди римських юристів.