Назви культурна (соціальна) антропологія, «етнографія», «етнологія» протягом усього ХХ століття використовуються в західній літературі для позначення практично однієї і тієї ж галузі знання. Перевага одного з них, як правило, пов’язано з традиціями окремих країн. Правда, іноді етнографія як наука описова розмежовується з етнологією як знанням теоретичним.

Однак ці розмежування дуже невизначені, оскільки в період панування культу емпіризму орієнтація на теорію в західній науці виявилася розмитою. Поняття «антропологія», що вживається головним чином в англомовних країнах, такої диференціації не знає і використовується як рівнозначне і «етнографії» і «етнології» в цілому. Переважне використання в назві прикметника «соціальна» або «культурна» пов’язано як з традиціями тієї або іншої країни, так і з тим, як конкретно антропологія визначає предмет свого дослідження.

Однак і тут немає чітких відмінностей. Зокрема, англійська антропологія називає себе соціальною, між тим багато хто її представники роблять об’єктом свого дослідження культурну, а не соціальну структуру, або розглядають останню як особливий спосіб організації культури. Починаючи з Е. Тайлора, якого називають і етнографом, і етнолог, і антропологом, у західній, особливо європейській літературі виникає проблема визначення дисциплінарного статусу того чи іншого автора, яка вирішується вельми довільно і дуже часто орієнтується на самоназву. У сучасній літературі не припиняються спроби розведення зазначених областей знання, проте, розмежування проблемного поля культури стикається з безліччю труднощів. Занадто багато спільного в долі цих дисциплін і перш за все таким загальним є антропологічний принцип, введений в західну етнографію Тайлором, який і обумовив виникнення нової назви – антропологія (культурна, соціальна). Він же і охарактеризував етнографію, що була до цього описовою, прикладною областю знань.

Вже на рубежі ХІХ-ХХ століть у західноєвропейській літературі виділяються два напрямки в дослідженні культури: філософський і другий, який згодом, коли намітилося зближення культурної антропології, етнології та етнографії з соціологією, стали називати етносоціологічним. Відповідно виділяються і два підходи до визначення культури, які дали підставу західним дослідникам говорити про філософський і етносоціологічний аспекти культури. Філософські визначення в етносоціологічних традиціях кваліфікуються як «ідеалістичні»: сюди відносять всі ті визначення, які зводять зміст культури виключно до духовної творчості і розглядають її як продукт діяльності окремих індивідів.

Етносоціологічні визначення, на противагу ідеалістичним, кваліфікуються як «реалістичні». Це універсалістські визначення, що зв’язують культуру з існуванням всього суспільства і включають найрізноманітніші сторони людської життєдіяльності. Слід також підкреслити, що ці дві протилежні установки формально обєднує одне спільне завдання – визначити специфіку людського способу життєдіяльності.

На рубежі ХІХ-ХХ століть поняття культури стає найважливішою, ключовою категорією не тільки філософії і гуманітарного знання («науки про культуру»), але і соціальних наук, тобто наук, орієнтованих на позитивістські зразки («науки про природу»). Найважливіше місце серед цих наук займає етнографія і культурна антропологія. Початкова конфронтація з «науками про культуру» визначила і особливу увагу по понятійному апарату і перш за все до головного поняття – поняття культури. Воно в центрі уваги всіх дослідників, що пишуть про культуру; його «уточнення» розглядається як найважливіше завдання, як гарантія науковості.

Виділяють дві тенденції обсягу поняття культури, емпіричного наповнення. Одна група авторів у визначенні культури намагається зібрати у своїх визначеннях як можна більше явищ культури і зробити цю сукупність логічно більш переконливою. Сюди відносяться перш за все визначення культури, характерні для традиційної, описової етнографії. Це найширші визначення, які орієнтуються на «комплексний» підхід. Інша група авторів, наступних в розумінні культури тайлоровской етнографічної традиції, вважає його варіант визначення застарілим. Тайлоровскому «збірному» визначенню культури ці автори, а їх більшість, протиставляють укорочені варіанти, знімаючи перерахування взагалі або підпорядковуючи його спробам виділення основної, найспецифічнішої риси культури. Спроби «упорядкування» тайлоровської класифікації цікаві тим, що дають можливість простежити, як конкретно інтерпретувалося в цій традиції «специфічно людське», тобто те, що відрізняє людину від тварини і відповідно уявити, чим конкретно займалися етнологи та культурні антропологи, які зробили ставку на вивчення реальних форм людської життєдіяльності.

Культурна (соціальна, соціально-культурна) антропологія – це наука, що вивчає культуру і структуру первісних, традиційних і сучасних товариств. Культурна антропологія є одним з основних напрямів системи знань, об’єднаних загальною назвою «антропологія», поряд з фізичною, філософською, релігійною та ін. У центрі уваги культурної антропології, як і інших напрямів антропології, знаходиться людина, яка розглядається в контексті культури. Логіка культурно – антропологічного дослідження така: щоб пізнати людину американського суспільства, необхідно вивчити американську культуру; щоб познайомитися з японським національним характером, треба освоїти японську культуру. Назва «культурна антропологія» більшою мірою пов’язана з американською науковою традицією, у Великобританії ця область наукових знань носить назву «соціальна антропологія». У деяких європейських країнах, у тому числі і в Росії, її називають етнографією (етнологією). В останні роки все більше утверджується точка зору про близькість соціальної та культурної антропології та етнології. Часто використовується поняття «соціально-культурна антропологія». Між етнологією та культурною антропологією упор робиться не на те, що їх розділяє, а на тому, що їх об’єднує.

Найчастіше в якості об’єкта культурної антропології розглядаються екзотичні суспільства, суспільства, що не мають писемності і характеризуються відносно простою культурою. Іноді їх називають сучасними первісними, або примітивними, товариствами. З вивчення таких товариств дійсно бере початок культурна антропологія. Родоначальник культурної антропології в США Ф. Боас (1858-1942) вивчав культуру та мови індіанців і ескімосів, що живуть в Північній Америці. У Великобританії засновниками і лідерами соціальної антропології вважаються Б. Малиновський (1884-1942) і А.Р. Редкліфф-Браун (1881-1955). Б. Малиновський проводив інтенсивні польові дослідження в Меланезії (одна з основних острівних груп в Океанії), А.Р.Редкліфф-Браун – на Андаманських островах (Індійський океан) і в Західній Австралії. Ще одним об’єктом культурної антропології є селянські суспільства. У ХIХ столітті, в період зародження і становлення культурної антропології, селянські суспільства стали важливим об’єктом культурантропологів і етнографів. Це було характерно як для ряду західноєвропейських держав, так і для Росії. Починаючи з тридцятих років ХХ століття, представники культурної антропології перейшли від вивчення примітивних і селянських товариств до дослідження сучасних індустріальних суспільств. У США, наприклад, в цей час почалися дослідження на промислових підприємствах. У роки Другої світової війни антропологи США і Великобританії були покликані на службу в збройні сили, де вони займалися дослідженням культури воюючих країн і розробкою рекомендацій і пропозицій для військово-політичного та військового керівництва своїх держав.

В даний час об’єктами культурної антропології є культурно-історичні регіони, поселення різних типів; спеціалізовані області, культури (економіка, політика, право, релігія, мистецтво, освіта); соціокультурні верстви, групи, організації (культура еліти, культура бідноти, корпоративні звичаї, звичаї, кодекси, цінності, забобони, міфологія); окремі індивіди (спосіб життя, поведінка, що відхиляється). Предметом культурної антропології є закономірності і механізми взаємодії людини з його соціальним та природним оточенням в умовах конкретної культури. Більш конкретно основні предметні галузі культурної антропології можна сформулювати наступним чином: взаємодія культури і природи; взаємодія культури і суспільства; взаємодія культури і особистості; взаємодія між культурами.

В залежності від виділених областей формуються різні напрямки культурної антропології. Перший напрямок – екологічний – вивчає вплив природних умов, а також природи самої людини на культуру. Другий напрямок – соціальна антропологія – розглядає культуру в соціальному контексті, при цьому досліджується культура різних соціальних спільнот і груп, соціальних інститутів і соціальних організацій. Даний напрямок культурної антропології зближується з соціологією, але зберігає свою специфіку (мікрорівень, об’єкти, предмет і т.д.). Третій напрямок, що носить назву психологічної антропології, вивчає закономірності та механізми оволодіння людиною культурою, проблеми соціалізації та інкультурації особистості в різних суспільствах, змінені стани свідомості; етнографію дитинства та ін. Четвертий напрям – символічна антропологія – вивчає проблеми міжкультурного спілкування, міжкультурної комунікації, особливості соціокультурної адаптації людини до чужої культури та ін Важливе місце в предметі культурної антропології займає культура, що розуміється антропологічно. Культура не зводиться тільки до хороших манер і начитаності людей, до Великого театру або Третьяковської галереї. З точки зору антропологів, вона включає також культуру повсякденності, мову, спосіб життя, звичаї та обряди, ритуали та традиції, моделі поведінки, цінності та ціннісні орієнтації. При такому розумінні вивчення культури певного суспільства веде до пізнання людини цього суспільства.

В історичному розвитку культурної антропології можна виділити кілька етапів. При цьому необхідно мати на увазі, що якогось жорсткого переходу від одного етапу до іншого не відбувалося, один етап міг накладатися на інший. В деяких випадках вони співіснували разом, один паралельно іншому. Проте вцілому виділення етапів дозволяє побачити загальну тенденцію розвитку культурної антропології. Культурна антропологія зароджується і проходить своє становлення в ХIХ столітті. Перший етап, що охоплює 1800-1860-і рр., зазвичай називають етнографічним. На цьому етапі відбувається зародження культурної антропології як особливої галузі наукових знань. За своєю суттю він полягав у зборі етнографічних даних про різні народи світу та їх культури. Об’єктами вивчення були переважно існували в той період первісні (дописемного періоду) суспільства. Переважаючими методами були методи етнографічного дослідження. Антропологи і етнографи звертали увагу на вивчення різних етнічних спільнот, знайомилися з їх побутом, звичаями, культурою повсякденності. Етнографічні дані надходили з різних джерел: від мандрівників, від торговців.

Великий внесок у становлення культурної антропології внесли географи і археологи. Другий етап називається еволюціоністським. Він починається в 1860-і роки і закінчується на початку ХХ століття. Еволюціоністський етап пов’язаний, перш за все, з поширенням еволюційних поглядів, із застосуванням ідеї розвитку до розуміння культури і суспільства. Велику роль у поширенні еволюціонізму зіграло вчення Чарльза Дарвіна. Ідея еволюції (розвитку), успішно застосовувалася в астрономії, в геології, у фізиці, хімії, стала поширюватися і на соціокультурну сферу. Найбільшими представниками еволюціонізму є британський учений Е.Б. Тайлор (1832-1917) та американський дослідник Л.Г. Морган (1818-1881. У Росії ідеї еволюціонізму поділяли М.М. Ковалевський (1851-1916), М.М. Миклухо-Маклай (1846-1888), Д.М. Анучин та ін Еволюціоністи виходили з того, що людський рід єдиний і культура розвивається закономірно і одноманітно. Незважаючи на всі відмінності, в культурах різних етносів є багато спільного: кожен народ має господарський уклад життя, створює знаряддя праці, люди об’єднуються в сім’ї для продовження роду, вони передають з покоління в покоління легенди, вірування, звичаї, правила поведінки, моральні норми, твори мистецтва. Основними стадіями у розвитку суспільства вважаються дикість, варварство і цивілізація. Завданням науки, на думку еволюціоністів, є виявлення законів і стадій розвитку суспільства і культури. Найбільшим впливом ідеї еволюціонізму користувалися в кінці ХІХ – початку ХХ століть. В подальшому вони були піддані критиці, але в 50-і роки минулого століття вони знову відродилися, щоб отримати новий розвиток.

У нашій країні ідеї еволюціонізму завжди користувалися популярністю. Е.А. Орлова вважає, що це найсильніша парадигма вивчення культури [2]. Третій – історичний – етап розпочався в середині 1890-х рр.. і тривав до середини 1920-х рр. Даний етап пов’язаний з діяльністю американського антрополога Ф.Боаса (1858-1942), який піддавав критиці існуючі в той період в антропології теоретичні підходи та методи. Зокрема, він виступав з різкою критикою еволюціоністського і географічного підходів, відзначав слабкі сторони порівняльного методу у вивченні різних культур. Ф.Боаса обгрунтовував необхідність історичного методу, під яким він розумів глибоке описове дослідження культур малих географічних ареалів. Велика увага приділялася вивченню особливостей мислення в різних культурах, змінених станів свідомості, національного менталітету і ін. Культура розуміється тут як певна модель мислення і поведінки, притаманна соціальній спільності чи групі, як спосіб життя. З точки зору психологічної антропології, поведінку можна розглядати як елемент культури, якщо мова йде не про індивідуальну поведінку, а про соціально стандартизовану поведінку, притаманну певній соціальній групі або спільності.

Етнографічна наукова робота відрізняється більш довготривалим характером дослідження, вживанням в субкультурний контекст, застосуванням якісних методів, особливим етичним підходом до аналізу даних і предмету дослідження. Сучасне антропологічне дослідження володіє всіма рисами інтерпретативного підходу, який розглядається як певна практика тлумачення результатів дослідження. Етнографічний метод характеризується особливостями наукової розповіді, використанням таких підходів, як «життєві історії», «зрізи життя»; поданням свого суб’єктивного погляду; простою мовою, часто від імені звичайних людей, що передбачає соціальний реалізм і наукову достовірність. В якості об’єктів етнографічних досліджень виступають різні групи, субкультури, громадські рухи, індустріальні підприємства, школи, лікарні, в’язниці, інтернати для людей з розумовою відсталістю, будинки престарілих, військові частини і підрозділи і т.п. Одним з основних методів культурної антропології є метод включеного спостереження, який передбачає знання мови тієї спільності, яка вивчається.Етнологія як самостійна наука утверджується в західноєвроп. країнах на поч. 2-ї пол. 19 ст. В Німеччині вона розвивалася в рамках порівняльних досліджень неєвропейських народів, що отримали назву «фолькеркунде» («Völkerkunde»), та в рамках вивчення культури власного народу, яке (вивчення) іменувалося «фолькскунде» («Volkskunde»). Під впливом німецької етнографічної традиції подібне розмежування народознавчих студій має місце в Швеції та Норвегії. В Австрії та Німеччині терміни «фолькскунде» та «фолькеркунде» залишаються в широкому вжитку й донині. В романомовних країнах еквівалентом «фолькскунде» виступає словосполучення «народні традиції», а в низці країн— термін «фольклор».