“Етнічність”, “етнічне” є вихідними і найбільш загальними поняттями етнології. Про їхню значущість та поширеність в західній науці свідчать хоча б такі факти, як випуск з 1974 р. у Нью-Йорку наукового журналу “Етнічність”, поява під егідою ЮНЕСКО міжнародної енциклопедії та друкування в різних країнах численних словників і концептуальних видань під такою ж назвою тощо. В Україні, поряд із використанням їх англомовних відповідників, має місце тенденція дуже широкого та узагальнюючого трактування цих понять. Усе це вимагає ретроспективнішого розгляду еволюції та аналізу основних підходів і тлумачень їхньої суті.

Дослідження етнічності започаткував у середині XIX ст. французький учений Е. Ренан. Дискусії навколо розуміння цього феномену посилилися на початку 1970-х pp., головним чином, під впливом розладу колоніальної системи та загострення міжетнічних стосунків як у новоутворених країнах, так і в самих індустріальних країнах. Відтак, виникло чимало теорій, автори яких пропонували свої тлумачення і вирішення цієї проблеми. їхню суть на різних макро- і мікрорівнях можна звести до таких головних підходів:

  • вживання етнічності в розумінні, синонімічному поняттям “етнічна група”, “народ”, “нація”;
  • розуміння етнічності як “символічного” (“емоційного”) критерію для виокремлення певних груп у поліетнічній суспільній структурі;
  • вбачання в етнічності комплексу (суміші) мінливих рис, які дозволяють вирізняти одну спільноту від іншої або ж її трактування як набору певних ознак, важливих для соціальне» стратифікації суспільства;
  • доведення, що етнічність є “міфом”, тому вона не може розглядатися як рівноцінна сфера суспільного життя поряд з економікою, політикою;
  • розгляд етнічності як всеохоплюючого “тішу ідеології”, що прийде на зміну після занепаду всіх ідеологій (Д. Белл), або ж як різновид ідеології, що має змінити класову ідеологію;
  • намагання ототожнити етнічність з різними формами націоналізму;
  • розуміння як етнічне самовизначення чи ототожнення з етнічною ідентичністю.

У пострадянській науці дедалі більше прихильників знаходять позиції, згідно з якими етнічність розуміється як етнічна ідентичність та етнічна ідеологія. При цьому вона представляється як широка сфера людської життєдіяльності, що охоплює мовно-культурні, морально-етичні та соціально-політичні процеси і явища. Зважаючи на це, побутує думка, що на основі етнічних рис, їхнього усвідомлення і теоретичного осмислення можна створити етнічну ідеологію. Розуміння етнічності як сукупності характерних етнічних рис завжди є потенціальною ідеологією (А. Налчатян).

У західній, передусім американській, соціології термін “етнічність” – найчастіше застосовується для характеристики етнічних меншин і діаспорних груп. Поряд з цим із вуст її представників нерідко лунають скептичні заяви, буцімто, етнічність є “комічною реальністю”, “парадоксальною на практиці, невловимою в теорії” (М. Новак). Щодо вчених пострадянських країн, то вони широко використовують її визначення, дане у вступній статті згадуваного журналу “Етнічність” (1974). Його суть зводиться до трактування етнічності як суміші спільних і тривких цінностей, вірувань, норм, смаків, самосвідомості, що визначають природу певної етнічної суспільності, яка для продовження існування прагне зберегти свою ендогамність.

Розуміння етнічності як відображення сукупності характерних культурних рис певної етнічної групи, що виокремлюють її серед загального етнокультурного оточення, також дотримуються й укладачі “Короткого етнологічного словника” (Москва, 1995). Зокрема, вони трактують її як універсальну категорію, яка забезпечує найповнішу розгорнуту характеристику того чи іншого народу, взятого в якості специфічної суспільності та відмінної своєю культурно-історичною сворідністю від усіх інших. На схожих позиціях стоїть й авторитетний український етнолог А. Пономарьов, який вважає, що феномен етнічності відображає всю багатобарвність культурної картини народу, а такі категорії, як етнічна група, етнос, етнічна суспільність, є її похідними. При цьому підкреслюється, що етнічність означає складну систему суспільних стосунків, які пов’язують етнофора (носія етнічних цінностей) з її етнічним середовищем — родиною, громадою, суспільством загалом.

Отже, поняття “етнічності” складає сукупність і нерозривну єдність обов’язкових специфічних ознак етносу. Їхню суть розкривають три головні взаємопов’язані аспекти;
етнічність завжди передбачає ідентифікацію між різними етнічними групами за принципом «ми» – «вони», а також самоідентифікацію етнофора всередині етнічної спільноти. Підходячи до цієї проблеми з історико-ретроспективного погляду, зауважимо, що кровній спорідненості (антропологічним ознакам) тут відводиться дедалі менша роль порівняно зі зростаючою значущістю комплексу етнокультурних рис. Для етнічної типологізації особливе значення має історична батьківщина, адже представники різних етнічних груп (наприклад, цигани, евенки та ін.) усвідомлюють свою відмінність на основі країни народження та приналежності до різних локальних груп;
етнічність не може існувати поза взаємостосунками між окремими спільнотами, тому вона проявляється, передусім, через їхнє порівняння. Вирішальним фактором існування етнічності є самоусвідомлення своєї самобутності (приналежності), тому для її збереження не є обов’язковими спільність мови, території та деяких культурних елементів. Етнічність залишається реальністю до того часу, доки одна етнічна група усвідомлює свою відмінність від іншої;
етнічність є тією системою традиційних символів, що сприяють збереженню внутрішньої єдності та консолідації членів етнічної спільноти.
Таким чином, зважаючи на традицію західної науки і тенденції, що переважають у дослідженнях на пострадянському просторі, зокрема й в Україні, можна визначити етнічність як сукупність специфічних спільних ознак у вигляді традиційних цінностей і вірувань, норм життєдіяльності, усвідомлення індивідуальної чи групової спорідності, прагнення зберегти свої ендогамність та ідентичність, які забезпечують розуміння внутрішньої єдності етнічної групи та її відмінності від інших спільнот. Етнічність не варто розуміти як щось аморфне, як раз і назавжди сформований комплекс етнокультурних особливостей. Насправді, це є мінлива й динамічна сукупність характеристик, форма етносоціальних стосунків, що переживає процес постійного оновлення та відозмін.

Вкачані підходи та визначення не вичерпують усієї сукупності проблем, пов’язаних з етнічністю. В останній третині XX ст. у західній етнології знову активізувалася більш ніж столітня дискусія з питань характеру та приктичної значущості етнічності в розвитку суспільства. Таким чином, окреслилися три основні теоретичні конструкції – примордіалізм, інстументалізм та конструктивізм, що претендують на вирішення даної проблеми.

Представники примордіалізму (англ. primordial — першопочатковий, вихідний), серед яких відзначимо К. Гірца, Е. Стюарда та інших відомих учених, вважають етнічність вродженою властивістю людини, що є її безумовною апріорною (закладеною від народження) субстанцією. (Термін “примордіалізм” у науковий обіг запровадив у середині XX ст. американський соціолог Е. Шилз, аналізуючи сімейні стосунки). Згідно з цією позицією, усвідомлення етнічності закладено об’єктивно в генетичному коді людини, що, насамперед, проявляється в її альтруїстичній поведінці всередині свого роду (етнічної групи) та протиставленні на цій основі “своїх” “чужим”.

Такий природничий (еволюційно-біологізаторський) підхід становить основну суть примордіалізму. Проте в рамках цієї теорії не зовсім виправдано іноді зараховують ще й другий напрям – історико-еволюційний. Його суть полягає в тому, що феномен етнічності розглядається не лише як суто біологічне, а й соціальне явище, оскільки її формування залежить від комплексу суспільних змін (території, мови, культури) тощо. Вважаємо, що останній підхід не відповідає змістові примордіалістської традиції, тому повинен розглядатися в межах інших теоретико-етнологічних конструкцій. Історико-еволюційний напрям запровадив власне розуміння етнічності у світовій етнологічній думці, що домінувала до 60-70-х pp. XX ст., а в радянській науці, фактично, залишалося єдиним до початку 90-х pp. Примордіалістський підхід залишається доволі продуктивним при вирішенні питань, пов’язаних з існуванням і функціями етносу як в моно-, так і в поліетнічних суспільствах.

Якщо примордіалісти шукали об’єктивне підґрунтя для визначення феномена етнічності, то інструменталісти вважають її результатом свідомо створеного міфу, тому вони і зорієнтовані на з’ясування її суспільних функцій та значущості.

В інструменталістській теорії можна умовно виокремити два взамопов’язані напрями — “етнополітичний” та “гедоністичний” (hedone — насолода). Прихильники першого розглядають етнічність як інструмент, що використовується елітою в боротьбі за владу та підвищення свого статусу. Представники другого напряму вбачають в етнічності засіб задоволення потреб та досягнення комфортності як окремого індивіда, так і цілої етнічної групи, які, таким чином, долають відчуження, нав’язуване індустрільним суспільством. Отже, згідно з думкою інструменталістів, етнокультурні особливості й специфічні цінності етнічної групи використовуються як ефективний засіб розв’язання політичних завдань.

Конструктивістський підхід набув поширення в останній третині XX ст. у високорозвинутих країнах (США, Канаді та ін.), де унормування життєдіяльності поліетнічного суспільства розглядається як важлива передумова його успішного поступу. Представники цього напрямку, вбачаючи в етнічності створе­ну творчою інтелектуальною працею конструкцію (конструкт), доводять, що особа сама робить свідомий внутрішній вибір щодо приналежності до певної етнічної групи та будує свої внутрішньоетнічні стосунки на основі власних знань і досвіду. Таким чином, розуміння етнічності будується на суб’єктивних уявленнях (міфах) про властивості певного етнічного утворення, а не на об’єктивних підставах їхнього існування. Доволі розмитими й умовними вважаються самі ознаки етнічності та межі певної етнічної групи, які уявляються плинним явищем, категоріями без чітких дефініцій.

Поняття “етнічне”, за висловом авторитетного італійського вченого В.Паретто, є “одним із найбільш туманних термінів, відомих в соціології”. Це виразно проявляється в етнологічних студіях у пострадянських країнах, де воно вживається переважно як синонімічне (тотожне) категоріям “етнічність” і “етнос”. В англомовній науці прикметник “етнічне”, що є похідним від грецького іменника “етнос”, використовується як синонімічне і поняттям “етнічна група”, “етнічність”, а також категорії “етнос”, яка, до речі, тут вживається надзвичайно рідко. У західній науковій традиції утвердилося два основні підходи щодо розуміння поняття “етнічне”. Згідно з першим під ним розуміють якусь одну окре­му взяту особливість певної групи – расову, культурну, релігійну чи національну. Згідно з другим під етичним розуміють комплекс (мінливий чи стабільний) особливих рис (мовних, фізичних, релігійних тощо), які вирізняють певну етнічну (соціальну) групу всередині ширшої культурної та соціальної системи.

У пострадянській науці при характеристиці певного явища зберігається практика довільного застосування поняття “етнічне” (“етнічний”). Передусім даний прикметник вирізняє сферу “етнічного” від інших складових суспільного життя (політичного, економічного тощо). Поряд з цим, він вживається для означення певних елементів та рис етнічної підсистеми та її взаємозв’язку з іншими підсистемами, що знаходить прояв у таких похідних словосполученнях, як “етнічна спільнота”, “етнічна ідентичність”, “етнічна психологія”, “етнічна культура”.

Таким чином, хоча в науковій практиці щодо поняття “етнічність” та “етнічне” існує багато різних підходів і тлумачень, зроблені вище узагальнення та запропоновані дефініції загалом дають доволі прозоре уявлення про сутність цих категорій. Їхнє адекватне сприйняття є необхідною передумовою для правильного розуміння багатьох проблем етнологічної науки.