У західноєвропейській літературі досить рано вкоренилося подвійне розуміння терміна “антропологія”, а саме як науки про людське тіло, з одного боку, і про людську душу – з іншого. Такий подвійний сенс має, наприклад, “антропологія” в одному англійському творі, опублікованому анонімно в 1655 р. під заголовком “Відвернена антропологія або ідея про людську природу, відбита в коротких філософських і анатомічних висновках”.

Французькі енциклопедисти додавали терміну “антропологія” дуже широке значення, розуміючи під ним всю сукупність знань про людину. Німецькі філософи XVIII – початку XIX ст., зокрема Кант, включали в антропологію головним чином питання психології. Протягом XIX ст. і до цього часу в Англії, Америці і Франції під антропологією розуміють науку, по-перше, про фізичну організацію людини і, по-друге, про культуру і побут різних народів і племен у минулому і сьогоденні.

У радянській науці прийнято суворе поділ термінів “антропологія”, “етнографія”, “археологія”. Під археологією розуміють науку, що вивчає історичне минуле людства з речовим джерел, під етнографією – галузь історії, що досліджує всі сторони культури і побуту нині живуть народів, походження цих народів, історію їх розселення, пересування і культурно-історичних взаємин. Антропологія ж вивчає варіації фізичного типу людини у часі і в просторі.

Антропологія є галузь природознавства, що вивчає походження і еволюцію фізичної організації людини та її рас. Завдання антропології – простежити процес переходу від біологічних закономірностей, яким підкорялося існування тваринного предка людини, до закономірностей соціальних. Таким чином, антропологія займає в колі біологічних дисциплін особливе місце. Маючи предметом свого дослідження людини, вона не може не вийти за межі природно-історичних питань; вивчаючи людину, вона вступає в ту область знань, де діють фактори соціально-історичні. З цього прикордонного положення антропології в ряді наук випливає і її відношення до суміжних галузей знання. Антропологія включає три основні розділи: 1) морфологію, 2) антропогенез і 3) расознавство чи етнічну антропологію.

Розділ морфології розв’язує питання, пов’язані: а) з індивідуальною мінливістю фізичного типу, б) з його віковими змінами від ранніх стадій зародкового розвитку до старості включно, в) з явищами статевого диморфізму, г) з аналізом тих особливостей фізичної організації людини, які виникають під впливом різних умов життя і праці.

Вирішення цих питань потребує вивчення взаємного зв’язку окремих ознак будови тіла. Розділ антропогенезу зосереджує свою увагу на тих змінах, які зазнає природа найближчого предка людини, а потім і самої людини протягом четвертинного періоду. Це морфологія людини і його попередника, розглянута в часі, вимірюваному геологічним масштабом. Розділ расознавства, присвячений вивченню подібностей та відмінностей між расами людини, може бути названий за аналогією з розділом антропогенезу морфологією, що розглядається в просторі, тобто на всій поверхні земної кулі, населеної людиною.

У розділі антропогенезу розглядаються питання про місце людини в системі тваринного світу, відношенні його як зоологічного виду до інших приматів, відновлення шляху, по якому йшов розвиток вищих приматів, дослідження ролі праці в походженні людини, виділення стадій у процесі людської еволюції, вивчення умов і причин становлення людини сучасного типу.

Розділ антропогенезу включає: 1) приматоведення, тобто вивчення сучасних і викопних мавп і напівмавп, 2) еволюційну анатомію людини, 3) палеоантропології, тобто вивчення викопних форм людини.

Расознавство, чи етнічна антропологія, вивчає класифікацію расових типів, поширення їх по території Землі, історію формування рас, причини расообразованія та закономірності змін расових типів. У числі суміжних дисциплін, з якими особливо тісно стикається расознавство, слід назвати з кола біологічних наук – генетику і біометрію, а з наук соціально-історичних – археологію пізнього палеоліту і наступних епох, етнографію, мовознавство та історію. Терміни “расознавство” і “етнічна антропологія” нерідко вживаються як рівнозначні. Строго кажучи, етнічна антропологія – тільки частина расознавства, вивчає антропологічний склад народів світу і проблему етногенезу.

При групуванні людей у раси антропологи використовують і внутрішні расові показники, зокрема такі, як групи крові, пальцеві узори, зубні випуклості і т.ін. Тому нині при вивченні расових відмінностей все частіше використовують висновки генетики (від давньогрецького слова genos — рід, походження) — науки про закони спадковості і мінливості живих організмів, зокрема антропогенетики — генетики людини.

Зміни антропологічних ознак відбуваються дуже повільно, а тому раси характеризуються значною генетичною обумовленістю і стійкістю. При цьому вони не визначають біологічної природи людського організму, а лише проявляються в ряді групових ознак. Хоча раси складаються на основі популяцій, все ж вони пов’язані з ареальними спільнотами соціального характеру, що поєднує расогенез з етнічною історією і етногенезом. Очевидно, найдавніші племена були однорідними не лише за етнічним складом, а й за расовою належністю. Згодом вони розселялися на все більших просторах, змішувалися з іншими расовими і етнічними популяціями. Тому нині расові ознаки етносів однорідні лише на рівні великих рас. На цьому рівні українці, як і всі інші сучасні європейські етноси, належать до європеоїдної великої раси.

Расові ознаки почали формуватися ще у людей Homo erectus (людина прямостояча) майже одночасно з формуванням основних ознак членороздільної мови, тобто задовго до складання етнічних спільнот. Але мови свого кінцевого звукового і структурного оформлення досягли лише з появою Homo sapiens (людина розумна). Це означає, що первісні ареали мовних сімей сформувалися значно пізніше, ніж вогнища і ареали расових ознак. У формування мовних сімей втягувалися носії рівних расових ознак, а тому часто мовні сім’ї не збігаються з расами.

Водночас із найдавніших часів йшло постійне змішування расових ознак. Історія людства засвідчує, що “чистих” рас не існує, а лише виділяються великі і менші і малі групи людей з усталеними фізичними характеристиками. Залежно від рівня вияву антропологічних особливостей виділяються такі групи людей: великі раси, підраси (малі раси), локальні раси, контактні (перехідні і змішані) раси, антропологічні типи. Всі вони визначаються за допомогою комплексу фізичних ознак: пропорцій тіла, довжини і ширини черепа, форм носа і обличчя, відтінків кольору шкіри, волосся, очей, форм волосся, розвитку третинного волосяного покриву, форм зубів, узорів на пальцях, груп крові, даних про гени і т.ін. Водночас французький фізіолог Ж. Лескі та інші європейські фізіологи уже з 50-х років XX ст. почали розрізняти й фізіологічні відмінності між расами.

Загалом расові ознаки мають груповий характер, передаються по спадковості як на індивідуальному, так на груповому рівнях. Усе це дає підстави говорити, що раси — пов’язані спільністю походження стійкі біологічно та історично сформовані на певних територіях групи людей, котрі характеризуються спільними спадковими морфологічними і фізіологічними ознаками.

Антропологія засвідчує, що всі сучасні люди належать до одного виду Homo sapiens, а всі раси походять від одного чи кількох близьких видів викопних людей. Про це свідчать і процеси метисації, що підтверджують абсолютну повноцінність нащадків від расово змішаних шлюбів. Концепції расової неповноцінності, твердження про “вищі” і “нижчі” раси — безпідставні, мають не науковий, а політичний характер.

Усі расові відмінності мають груповий характер, повністю проявляються лише при їх зіставленні з іншими аналогічними групами. Водночас вони завжди спадкові, передаються від батьків до дітей протягом багатьох поколінь, але ніколи не відігравали і не відіграють жодної ролі у визначенні історичних та етнокультурних процесів. Більшість расових ознак набувалася шляхом природного добору і пристосуванням до природного середовища, шляхом мутації, в результаті генетично-автоматичних процесів і дрейфу генів.

Сучасна антропологія зводить формування расових ознак до трьох основних факторів — пристосування до природно-географічних умов, відносної ізоляції та змішання расових ознак.

Антропологія в цілому, а особливо розділи, присвячені проблемі походження людини і його рас, із самого зародження знання про природу людини були ареною жорстокої ідеологічної боротьби між матеріалістичною наукою, з одного боку, і ідеалістичним і метафізичним світоглядом – з іншого.

В основі антропологічної методики лежить антропометрія, чи вимір розмірів людського тіла. Необхідність кількісної характеристики випливає з того, що всі розміри виявляють безперервну мінливість, причому, як правило, межі коливань розмірів однієї якої-небудь групи людей заходять за межі коливань іншої. Це явище, зване “трансгресивною мінливістю”, мабуть, приводить до необхідності числових визначень. По тому об’єкту, який служить предметом вимірювання, розрізняють соматометрію (власне антропометрію), або вимірювання живої людини, остеометрію – вимірювання кісток скелета, краніометрію – вимірювання черепа.

Для отримання надійних результатів при антропологічних дослідженнях потрібне дотримання ряду загальних і спеціальних умов. Найважливіше з них – суворе дотримання встановлених прийомам вимірювань і прийнятим інструкцій. Достатньо навіть незначного ухилення від визначення тієї чи іншої антропометричної точки або порушення в установці вимірюваного, щоб отримані результати виявилися високими порівняно з іншими.

Здавалося б, що визначення такого простого з техніки вимірювання ознаки, як довжина тіла, не вимагає особливої уніфікації. Проте досвід показав, що вимірювання одного і того ж суб’єкта дають різні цифри в залежності від того, вироблялося чи обстеження вранці або ввечері, стояв чи вимірюваний в напруженій позі або невимушено і від інших причин. При визначенні пігментації слід рахуватися з умовами освітлення. Слід враховувати вікові зміни, відзначати патологічні порушення і т. д.Як самостійна галузь науки антропологія виникла пізно – наприкінці XVIII – на початку XIX століття. Однак найбільш ранні спроби зрозуміти місце людини в природі, його подібність з іншими організмами, його своєрідність, варіації людського типу по різних країнах, вікові зміни, пояснити його походження є, мабуть, настільки ж древніми, як саме наукове знання взагалі. Основні етапи формування антропологічних знань збігаються з поворотними періодами історії людського суспільства. Переходи від однієї соціально-економічної формації до іншої, що супроводжувалися бурхливою переоцінкою цінностей, боротьбою між старим і новим світоглядом, підйомом або катастрофою тисяч індивідуальних доль не могли не вести до глибокого роздуму про сутність людської природи. Люди хотіли знати про “призначення” людини, про сили, які привели людини у світ і які, озброївши його розумом, підняли над усіма живими істотами і в той же час зробили жертвою незліченних лих та соціальної несправедливості.