Знак оклику ставимо в таких позиціях.

1. У кінці речення, що вимовляється з окличною інтонацією (часто це спонукальні речення):

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
Тож тепера весна золота!

Леся Українка

Вдар словом так, щоб аж дзвеніло міддю!

П. Тичина

У кінці окличного називного речення, зокрема в конструкціях з називним відмінком теми (уявлення):

Рідний край! На світі немає нічого дорожчого за нього, за землю, яка породила тебе й виростила.

І. Цюпа

Примітка 1. Знак оклику звичайно ставимо в кінці речень, що починаються словами:

а) як, який, що (то) за, до чого ж, скільки і под. (у реченнях, що не є підрядними):

Як гарно марилось на шкільній лаві, скільки робилося сміливих, але часом і недосяжних проєктів!

М. Коцюбинський

Він звів до Сагайди сіре змучене обличчя з великими сумними очима. Що то були за очі!

О. Гончар

До чого ж гарно й весело було в нашому горо́ді!

О. Довженко.

Іноді (у поетичній мові) такі слова можуть бути всередині речення:

На небокраї яка краса огнів сія!

В. Сосюра

б) слава, хвала, ганьба, геть і под., зворотом Хай живе…

Примітка 2. Підвищену проти звичайної окличну інтонацію можна передавати двома або трьома знаками оклику:

О мій велетню Самсоне,
Пута розривай!!

О. Олесь

— Пустіть нас!!! — закричав Синичка.

О. Довженко

Примітка 3. Складну інтонацію оклику / питання передаємо на письмі двома відповідними знаками !?:

І де та правда!? Горе! Горе!

Т. Шевченко

Примітка 4. В українській художній і публіцистичній літературі після слів зі знаком оклику досить звичайним було написання наступного слова з малої літери (якщо, на думку автора, це все було в межах одного висловлення), часто в конструкціях з інтонаційно розчленованими однорідними або повторюваними членами:

Кляті! кляті!

Т.Шевченко

[Голос:] Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти?

Леся Українка

У сучасній правописній практиці в подібних випадках слід віддавати перевагу написанню з великої літери (лишаючи, звичайно, більшу свободу вибору для художньої літератури).

2. Після звертань (непоширених або поширених), що вимовляються з виразною окличною інтонацією:

Україно! Ти в славній борні не одна;

М. Рильський

Ти, прекрасна вечірняя зоре!

Леся Українка

Народе мій! Твоє буття затяте
В моїй крові затято клекотить!..

І. Драч

3. Після вигуків, а також після слів так і ні, коли вони стоять на початку речення й вимовляються з виразною окличною інтонацією:

Ай! як тут гарно!

М. Коцюбинський

Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари!

Леся Українка

— Гей! Піднімайтесь, хто сильний та дужий!

О. Довженко

[Мавка (спалахнула):] Так! Хто не зріс між вами, не зрозуміє вас!

Леся Українка

— Ні! Недобре зробив батько, — глухо якось, з протягом, почав Чіпка.

Панас Мирний

4. У кінці вставленого речення або після вставленого слова (сполучення слів), вимовлених з окличною інтонацією (відповідні слова й речення в таких випадках звичайно виділяються з обох боків тире):

Крізь ночі і віки сіяють нам
Сліпучим — ні! — животворящим сяйвом
Озера милі!

М. Рильський

Потім один крикнув щось і скачки — ой горенько ж! — у гречку влетів

А. Головко

Директор знав — та й як добре знав! — неспокійну натуру свогоголовного інженера.

П. Загребельний

5. У дужках усередині цитати або після тих чи інших цитованих уривків, до яких автор хоче привернути особливу увагу, для вираження емоційного ставлення (обурення, здивування, іронії тощо або ж, навпаки, повного схвалення) до наведеного матеріалу (див. ілюстрацію в § 157, п. 3).