Внутрішня та зовнішня політика ісламської республіки Іран в кінці XX – на початку XXI ст. Війна з Іраком та її наслідки.

Найбільшим зовнішньополітичним конфліктом в історії Ісламської Республіки Іран стала війна 1980—1988 рр. з Іраком. Прикордонні ускладнення між двома країнами почалися ще в грудні 1971 р., коли Іран, за підтримки СІЛА, зайняв три острови в гирлі прикордонної річки Шатт-ель-Араб: Абу-Муса, Томб-ель-Бозорг і Томбе-Кучек. Острівці належали Об’єднаним Арабським Еміратам, але на них претендував також й Ірак. Після вибуху ісламської революції в Ірані та розвалу його старого державного апарату, президент, прем’єр та головнокомандувач збройних сил Іраку Саддам Хусейн вирішив повернути втрачені арабські території. Водночас багдадський лідер бажав виступити в ролі захисника загальноарабських інтересів.

Намагаючись використати політичний хаос в сусідній державі, 22 вересня 1980 р. війська Іраку вторглися на іранську територію. Приводом до війни стала відмова Ірану повернути захоплені 1971 р. острови та надати автономію арабам в іранському Хузистані. Крім цього, Ірак вимагав змінити на свою користь лінію іраксько-іранського кордону, що пролягала по тальвегу (найглибшій частині русла) річки Шатт-ель-Араб.

Війна, в якій ініціатива почергово переходила від однієї сторони до іншої, швидко набрала рис затяжного довготривалого конфлікту. У перші дні бойових дій іракська авіація знищила нафтові термінали в Абадані, Хорремшехрі та на о. Харк, а наземні війська на 50 кілометрів вклинилися на іранську територію. Однак уже восени 1981 р. іранці повернули втрачені на першому етапі боїв землі й навіть захопили плацдарм по той бік іраксього кордону. У липні 1982 р. розпочалися важкі бої навколо Басри, що тривали до самого кінця війни.

Не маючи змоги змінити перебіг наземних операцій, з 1984 р. Іран та Ірак розпочали “танкерну війну”, що полягала у взаємних атаках на нафтоналивні судна у Перській затоці. Оскільки жертвами таких нападів часто ставали судна нейтральних країн, до регіону було стягнуто великі з’єднання бойових кораблів США та СРСР, які зобов’язалися гарантувати режим вільного судноплавства в Перській затоці. У відповідь на обстріли танкерів у кувейтських територіальних водах у жовтні 1987 р. США знищили дві іранські нафтовидобувні платформи.

Навесні 1985 р., у відповідь на масований іранський наступ на центральній ділянці фронту, Ірак почав завдавати бомбові удари по цивільних об’єктах у містах Ірану. Іран вдався до аналогічних бомбардувань, тому 1985-й рік отримав згодом назву періоду “війни міст”. Упродовж 1986—1988 рр. запеклі бої відбувалися на півострові Фао, який іракці втратили в лютому 1986 р. Лише повернувши в квітні 1988 р. цей півострів, С. Хусейн погодився розпочати мирні переговори. Бойові дії ірано-іракської війни закінчилися 20 серпня 1988 р. підписанням перемир’я. Остаточну мирну угоду Іран та Ірак уклали в серпні 1990 р.

Восьмилітня війна, що стала найкривавішим конфліктом другої половини XX ст., обійшлася Ірану у 500 тис. людських жертв. Ірак втратив вбитими 250 тис. осіб. Унаслідок війни Ірану довелося переселити із району бойових дій 1,5 млн. осіб. Жодних територіальних надбань чи важливих стратегічних переваг жодна зі сторін конфлікту не отримала. Не справдилися ані плани Іраку приєднати заселений переважно арабами Хузистан, ані розрахунки Ірану поширити ісламську революцію на територію свого західного сусіда.

У цьому конфлікті більшість арабських країн підтримали Ірак, і лише Сирія, Лівія, Алжир, Південний Ємен та ОВП — Іран. Скандального міжнародного розголосу конфлікт набрав у 1985—1986 рр., коли було оприлюднено матеріали афери “Іран-контрас”, що полягала в таємному продажі Сполученими Штатами зброї Іранові в обмін за допомогу в звільненні американських заручників, яких утримували в Лівані бойовики проіранського терористичного угруповання “Хезбол-лах”. Гроші, отримані американцями в результаті продажу зброї, пізніше передано нікарагуанським партизанам “контрас”.

У кінці 80-х рр. серед політичної еліти Ірану йшлося до розколу. Частина керівників країни виступала за лібералізацію політичного режиму, пом’якшення ригористичних норм, накинутих країні ісламістською моделлю державного устрою, та нормалізацію стосунків із країнами Заходу. Прихильники традиційних ісламських цінностей рішуче заперечували проти таких пропозицій. На проведених у квітні — травні 1988 р. виборах до парламенту реформатори отримали більшість депутатських мандатів.

Після того, як 3 червня 1989 р. аятола Хомейні помер, його спадкоємцем- “факіхом” рада мусульманських старійшин обрала А. Хаменеї, що раніше виконував президентські функції. Водночас А. Хаменеї отримав духовний сан аятоли. На проведених місяцем пізніше виборах новим президентом країни обрано голову парламенту Алі Акбара Хашемі Рафсанджані (1934 р.н.). А.Х. Рафсанджані походив із селянської родини, отримав добру теологічну освіту в Кумах, належав до найближчого оточення аятоли Хомейні й брав активну участь в поваленні шахського режиму, однак належав до політиків порівняно поміркованого крила ісламістського режиму.

Зайнявши президентський пост, А.Х. Рафсанджані розпочав обережні економічні реформи та оголосив про наміри дещо лібералізувати суспільне життя країни. Президент пообіцяв, що за 10 років економіка Ірану відбудує руйнування, завдані війною, буде приватизовано великі підприємства й ліквідовано неефективні механізми управління господарством. Водночас Іран почав відходити від попередньої політики ортодоксальної конфронтації із країнами Заходу. Після того, як у серпні 1990 р. Тегеран підписав остаточну мирну угоду з Іраком, зміцнилося регіональне становище країни. Під час кувейтської кризи та війни у Перській затоці іранський уряд навіть спробував відіграти роль посередника в мирних переговорах, але невдало. Попри те, значним успіхом стало відновлення в червні 1991 р. закупівель США іранської нафти. У 90-х рр. Іран продовжував підтримувати шиїтські рухи в Лівані, Алжирі та Єгипті, а також розпочав налагодження контактів з новими мусульманськими державами, що виникли на території колишнього СРСР.

Вже перші економічні реформи 1990—1991 рр. вилилися в підвищення цін, що, своєю чергою, викликало масові виступи незадоволених. Тим не менше, на парламентських виборах квітня — травня 1992 р. прихильники нового президентського курсу знову перемогли консерваторів. Наступні роки були сповнені економічних та політичних проблем, які виникали внаслідок конфлікту інтересів між традиціоналістами та прихильниками реформ.

У 1997 р. А.Х. Рафсанджані на посту президента змінив Мохаммед Хатамі (1943 р.н.). Новому президенту довелося вирішувати складні економічні проблеми, які спричинило падіння світових цін на нафту 1997—1998 рр. Водночас країна мусила виплачувати значні обсяги отриманих раніше закордонних кредитів. Стосунки між реформаторами та традиціоналістами сягнули критичної точки. Економічні реформи значною мірою були паралізовані судовою владою, яка продовжувала залишатися в руках духовенства. М. Хатамі постійно зазнавав критики як з боку ортодоксальних ісламістів, так і з боку більш радикальних прихильників ліберальних перетворень. Періодично в країні відбувалися великі вуличні маніфестації. Одні з найпотужніших виступів студентської молоді, що вимагала секуляризації держави та ліберальних реформ, відбулися 10—11 лютого 2001 р.

Іран продовжує залишатися одним із головних бастіонів ісламського фунда-менталізму. Дещо пом’якшивши політику протистояння із країнами Заходу, Тегеран послідовно дотримується антиізраїльського курсу. Усвідомлюючи неминучість здійснення економічної модернізації, іранське керівництво обережно пробує віднайти власний “ісламський шлях” розвитку країни, який мав би гармонійно поєднати традиційну духовну культуру та економічну практику класичного ісламу із сучасними реаліями ліберального вільного ринку.