Увійти

Охарактеризувати природні умови Апеннінського півострова та розселення італійських племен на початку І тис. до н.е. Етруски і Рим.


Природні умови 

Історія Риму і Італії є складовою частиною середземноморської історії, а сама територія Італії займає центральне місце у середземноморському світі. Хоча вже з III ст. до н.е. Рим вийшов далеко за рамки Апенінського півострова, основою римської економіки, базою римської експансії, центром політичного життя, головним осередком римської культури залишалася Італія. Ше в сиву давнину греки вживали цю назву, початково розуміючи під нею лише південь Апенінського півострова, який ряснів багатими пасовищами. Сама назва походить від слова "vitulus" - теля, бичок. Звідси й пішла назва "Vitalia"або "Italia" - дослівно "країна телят". З ІІІ ст. до н.е. вона поширилася на весь Апенінський півострів, а в І ст. до н.е. сюди була включена й північна частина сучасної Італії до Альпійських гір.
 
Апенінський півострів - середній з трьох європейських півостровів (Ватіканського, Апенінського, Піренейського), який розрізає Середземне море на три частини, простягається смугою в тисячу кілометрів з півночі на південь, досягаючи в середній частині ширини близько 150 км. Північним кордоном Італії були Альпи. Оточена з трьох інших боків морями, які пов'язували її з тодішнім світом, вона органічно поєднуючи в собі якості континентальної і морської країни. Зі сходу Апенінський півострів омивався Адріатичним, з півдня - Іонійським, а з заходу - Тиранським і Лігурійським морями, які складали частини Середземного моря, що часто античними авторами називалося «внутрішнім» і навіть «нашим».
 
Балканський півострів повернений обличчям на схід, а Апенінський - на захід. Як для Еллади епірське і акарнанське узбережжя, так і для Італії узбережжя альпійське і мессанське мали другорядне значення. Між тим в Елладі дивляться на схід Аттика і Македонія, області, шо послужили фундаментом для її історичного розвитку, в Італії обернені на захід і Етрурія, і Лаціум, і Кампанія, Отже, незважаючи на те, шо ці два півострови знаходяться по сусідству і пов'язані майже братерськими зв'язками, вони ніби відвертаються один від одного.
 
Берегова лінія Апеннінського півострова була менш порізаною, ніж південне узбережжя Балкан. В Італії на було великої кількості зручних гаваней, які сприяли розвитку судноплавства в Греції. Однак за своєю побудовою східний берег Апеннін сильно відрізнявся від західного. Від Анкони до Брундізія він скелястий, малопорізаний і пустельний. Західний же мав порізанішу берегову лінію і декілька зручних бухт. Найзручніші бухти Тірренськото моря розмішувалися в Неаполітанській затоці, де знаходилися порти Неаполь і Пугеоли, а також у гирлі Тибру, де виникла гавань Остія. У цьому була причина раннього і швидкого розвитку західного узбережжя, і виникнення там великої кількості міст.
 
Вздовж узбережжя Адріатичного моря тягнулася намивна смуга, яка переходила в мілини, що не дозволяли кораблям ставати на якір ближче від кількох кілометрів від берега. Мілини утруднювали перехід кораблів до чудової природної гавані, де був розмішений порт Брундізій.
 
Всі моря були бідні на острови. Південь Італії лише вузькою Мессенською протокою відділявся віл родючого о. Сицилія, що в геологічному відношенні ніби був продовженням материка, нагадував підошву чобота і знаходився лише за 150 км від узбережжя Африки. На північ від Сицилії розташовувалися великі острови Корсика і Сардинія, групи дрібних Ліпарських і Егатських островів і невеликі - Капрея (сучасн. Капрі) та Ільва (сучасна Ельба).
 
Площа Італії перевищувала 300 тисяч кв. км. За географічними та історичними особливостями її прийнято поділяти на три частини: Північну, Середню і Південну.
 
При загальній схожості кожна з областей Італії мала індивідуальні особливості, які зберігалися упродовж усієї історії. Це стосується насамперед до Північної Італії, що мала помірний клімат і тривалий час утримувала свою самостійність.
 
Італійський рельєф досить різноманітний. На півночі височіли важкодоступні Альпи, що сягали 4800 м. Під ними розміщувалася простора низина долини р. Палус (сучасн.- По). На північному заході від Альп відходять Апеннінські гори, які тягнуться вздовж всього півострова, розчленовуючись на декілька хребтів. Вони являють собою ряд невисоких гірських паем і лише деяки їхні вершини мали 2500 м над рівнем моря. Ці гірські пасма не перешкоджали сполученню між окремим областями і в цьому відношенні Італія мала значні переваги перед Грецією.
 
Значну роль в геологічних змінах півострова відігравали вулкани, тому в багатьох місцях  Італії  грунт вулканічного походження. Найвідомішими були вулкани Етна (безперервно діючий і сьогодні) на о. Сицілія та Везувій на південному узбережжі Італії, який тривалий час вважався недіючим. Але в серпні 79 р. н.е. стався його раптовий вибух, і до сьогодні Везувій залишається діючим вулканом.
 
На відміну від Греції, Італія славилася багатством зрошуваних ріками рівнин і родючістю покритих кормовими травами гірських схилів. У багатьох місцях гори пересікалися річками різної величини. Найбільшою водоносною артерією була р. Палус (сучасн. По), яка мала ряд судноплавних приток - Тииин, Требію, Парму. В Адріатику несли свої води Рубікон, Ауфід, Метавр, а в Тирренське море плили Арно, Лірис, Вольтурн та Тибр, причому остання річка була судноплавною. При таненні снігів навіть невеликі річки широко розливалися, заболочуючи місцевість. Причому Тосканські (поблизу гирла Арно) та Помптинські болота (пониззя Тибра) вважалися непрохідними.
 
У Північній та Середній Італії було також багато озер: Вербан (сучасн. Лаго Маджоре) в Альпах, Бенак (Гарда), Тразіменське в Етрурії.
 
Кліматичними умовами Італія була подібною до багатьох областей Середземномор'я. Лише в північних районах країни морози доходили до 10-12°С, а рясні опади випадали круглий рік, особливо восени та взимку. Середня температура липня сягала позначки 23-25°С. Середня Італія відзначалася теплим і м'яким кліматом, сніг випадав дуже рідко, а доші весною та восени. І, нарешті, клімат південних районів півострова і Сицилії вважався субтропічним: спекотне літо без дощів і тепла, м'яка зима. Однак не слід забувати, шо в старовину клімат Італії був вологим і прохолоднішим від сучасного завдяки існуванню лісів, вирубаних сьогодні. Ліс затримував танення снігу і в грунтах довше затримувалася волога. Це наближувало клімат давньої Італії до середньоєвропейського.
 
Кліматичні умови та грунти сприяли зростанню різноманітної рослинності. Під впливом греків по всьому півострову були посаджені виноградники і маслинові гаї, Альпи на висоті до 1700 м були покриті хвойними деревами - соснами, піхтами, ялинами. Нижче росли листяні породи: дуб, бук, благородний каштан. На схилах Апеннін були поширені мирта і лавр, а в Середній Італії росли вічнозелені кипариси, олеандри. Ще з глибокої давнини в Італії вирощували яблука, груші, гранати, мигдаль. Серед злакових культур найпоширенішими бути ячмінь, пшениця, просо. Римляни сіяли також льон, бобові і городні культури.
 
Фауна Італії мало чим відрізнялася від тваринного світу середньоєвропейських країн. У лісах водилися вовки, ведмеді, кабани, лисиці, білки, зайиі, а в горах - газелі, дикі кози, кам'яні барани тощо. У морях було багато риби і молюсків.
 
Основним заняттям жителів стародавньої палії було сільське господарство. Більшість областей Апенінського півострова не відрізнялися природною родючістю. Винятками були лише Етрурія з її червоноземами. Кампанія з рихлим вулканічним грунтом і Апулія з чорноземами. Зручними для землеробства були рівнина Лація і басейн Падуса. Однак у порівнянні з Грецією в палії було набагато більше родючих фунтів, придатних для розвитку землеробства. Гірські райони Середньої і Східної Італії були зручними головним чином для занять тваринництвом.
 
Майже всі античні автори сходилися на тому, шо Італія була країною, сприятливою для життя людини. Тут знаходилися природні укріплення, родючі грунти, багата рослинність і чудовий клімат. Однак італійська природа вимагала застосування людської праці. Грунти потрібно було не лише обробляти, але й штучно зрошувати або проводити дренажні роботи, без яких земля заболочувалася і ставала непридатною для ведення землеробства. У деяких болотистих місцевостях Італії легко поширювалася малярія.
 
Надра Апеннінського півострова не були багатими на корисні копалини. У Альпах добували золото і мідь, в Етрурії - залізну руду, мідь і срібло, на о. Ільви - залізну руду, в Бруггії - мідь, срібло і залізну руду, а в Апеннінах - мармур і будівельний камінь. Серед інших багатств слід виділити сіль, яка добувалася в гирлі Тибру, і високоякісну глину (в Кампанії). Недостатня забезпеченість корисними копалинами змушувала жителів Апеннінського півострова ше з давніх-давен ввозити метали з інших країн.
 
У цілому ж географічні умови Італії були менш сприятливими, ніж аналогічні умови Греції. Крім того, забезпеченість хлібом, будівельним лісом, шкірою робило господарство Італії натурально-замкнутим. Не мала Італія і жвавих контактів зі Сходом. Найкупьтурнішими сусідами італійських племен були грецькі колонії півдня Італії і Синили. Безпосередні стосунки з Грецією утруднювалися характером берегової лінії, відсутністю островів та економічною і культурною відсталістю західної частини Балкан, поверненої до Італії. Все це довгий час зумовлювало економічну замкнутість давньої Італії.
 
Населення та матеріальна культура 

Переважна більшість істориків переконана, що італіки не були першими жителями Апеннінського півострова. Речові джерела і легенди називають найдавніших поселенців лігурами, або пеласгами. Можливо, ця назва стосувалася до всіх племен, які населяли Апеннінський півострів у доіталійський період.
 
Найдавніші пам’ятки матеріальної культури Італії відносяться до палеолітичної доби. У Південній Італії, в гроті Романеллі знайдено набір кам’яних знарядь праці- сокири, кремнієві наконечники стріл, скребачки, в Лації- кам’яні скребачуки, леза, черепи неандертальського типу, у горах Лагурії- печери з палеолітичним живописом, прекраси з кістки і черепашок. Археологічні розкопки свідчать, що в період пізнього палеоліту померлих ховали у неглибоких ровах: труп фарбували червоною фарбою і в могилу клали знаряддя праці і зброю. Основними видами занять у палеолітичну епоху були полювання, рибальство, збиральництво.
 
В епоху неоліту люли покинули печери і перейшли в круглі й овальні хатини, з яких складалися села.
 
Починає розвиватися землеробство, приручаються тварини, виготовляється глиняний посуд, прикрашений зигзагоподібним орнаментом. Носії цієї неолітичної культури, напевно, були пов'язані з центром егейської цивілізації, особливо на півдні Італії та в Сицилії. Інші регіони півострова, а також Корсика перебували під впливом культури стародавньої Іспанії і заальпійських країн.
 
З ІІІ тис. до н.е. в Італії починається період енеоліту. З Криту та Центральної Європи на півострів проникає золото і мідь. У північних районах 1800 р. до н.е. з'являються нові поселення, де житла будували на сваях (палафіти), оскільки в основному селилися на озерах і річках. Залишки цих поселень на місцевому пермському діалектові називали террамар (від terra mará або mama) і означали "чорна, удобрена земля", такою землею іменували груди сміттєвої землі із залишками керамічних і бронзових виробів, костей, зерен злаків і винограду, прикрас у вигляді заколок, бус тошо, які утворилися на місці стародавніх поселень поблизу озер і рік. Жителі террамар селилися невеликими поселеннями, укріпленими валом і ровом. Вони займалися скотарством, розводячи рогату худобу, коней і свиней, використовували двоколісний віз. Із сільськогосподарських культур вирощували пшеницю, боби, виноград, фруктові дерева.
 
На місцях стоянок террамар знайдені різноманітні вироби з бронзи: зброю, предмети побуту, інструменти, прикраси, а також предмети з рогу і кістки. Носії цієї культури спалювали трупи і ховали прах померлих в особливій посудині (оссуаріях). До речі, керамічне виробництво теж досягло у них значних успіхів. Хоча культура террамар була поширена головним чином у Північній Італії, вона впливала і на інші області Апеннінського півострова. У Середній і Південній Італії одночасно з культурою террамар розвивалася інша культура бронзового віку - так звана Апеннінська, тісно пов'язана з Егеїдою. Вплив егейського світу простежусться в Лації, де знайдені осушувальні споруди та циклопічні забудови, на півдні, де багато залишків розписної кераміки, подібної до мікенської. У носіїв Апеннінської культури був поширений обряд трупопокладання, шо суттєво вирізняло їх від решти.
 
У кінці II-на початку І тис. до н е нова хвиля переселенців в Італію принесла культуру, названу за місцем археологічних знахідок в селиші Вілланова, поблизу міста Болонії культурою Вілланови (1000-700 рр. до н.е.). Її характерною ознакою було застосування поряд з бронзою залізних предметів. У могильниках – колодязях Вілланови, де збереглися оссуарії, знайдені лита і кована бронза, вироби з заліза.
 
Плавлення залізної руди, використання залізних знарядь праці, поява укріплених міст свідчать про досить високий рівень розвитку представників цієї культури, які знаходилися на вищій стадії варварства. Плуг із залізним лемешем дозволив роширити орні землі і збільшити площу лук, що сприяло розвитку не лише землеробства, а й скотарства.
 
Поселення залізного віку поступово перетворювалися в міста. Згідно з традицією, в Лацїї їх нарахову валося 30, включаючи Рим. Вони перебували в союзі і на чолі з Альба Лонгою. Ускладнилася їхня соціальна структура. У некрополях Болонії, Вей, Есте знайдені і ритуальні поховання рабів, а в Есті також бронзовий посуд із зображенням воїнів і полонених із зав'язаними руками. Це найдавніше зображення рабів в Італії була створена саме лігурами. В епоху заліза інші племена витіснили їх звідти в північно-західну Італію, де лігури зберегли свою самобутність і примітивні форми життя аж до І ст. до н.е.
 
Основну масу населення Італії в І тисячолітті до н.е. складали різноманітні племена, які розмовляли індоєвропейськими мовами. Серед них виділяють італіків, які розпадаються на дві підгрупи: латино-сикульську й умбро-сабелльську.
 
Умбри заселяли область верхньої течії річки Тибр. Вони мешкали в укріплених поселеннях і займалися тваринництвом. Кожна община жила відособлено, племінних об’єднань не існувало.
 
Особлива роль в історії Італії належить латинській гілці племен. На відміну від інших областей, район на південь від нижньої течії Тибра - Лацій - почав заселятися порівняно пізно. Найдавніші археологічні пам’ятники знайдені в Альбанських горах і на місці майбутнього Рима, виносяться до початку І тисячоліття і пов'язані, без сумніву, з ранніми жителями культури Вілланови. Латини здавна займалися сільським господарством. Вони рано навчилися дренажним роботам, без яких в Лації неможливо було займатися землеробством.
 
Таким чином, основну масу населення Апеннін складали італіки, яких більшість сучасних істориків вважають зайдами, хоча про шляхи і час їхнього проникнення єдиної думки немає. Частина дослідників вважали італіків, шо вони мігрували з півночі, із-за Альп, інші робили висновок, що італіки прийшли з придунайських областей. Але останнім часом вчені схиляються до гіпотези, за якою італіки прийшли на півострів морем із-за Адріатики і не були першими носіями культури металу.
 
Етруське суспільство 

За періодом Вілланови, починаючи з VIII ст. до н.е., наступила етруська епоха, яке представлена археологічними пам'ятками головним чином в Етрурії. Назва цього народу, прийнята в історичній науці, взята в латинських авторів, які називали його етрусками або гусками. Греки ж іменували їх тирренами чи тирсенами, а самі етруски звали себе расенами. Хоча від етрусків збереглося багато некрополів, залишків міст, будівель, начиння, творів образотворчого мистецтва, близько 11 тисяч написів, які досить легко читаються, бо етруський алфавіт подібний до грецького. Проблема етрусків належить до найскладніших і суперечливих проблем античної історії, антропології і лінгвістики сьогодення. Вона складається з трьох питань: 1) походження етрусків; 2) час їхньої появи в Італії; 3) дешифрування етруської мови.
 
Частина етрускологів вважає мову етрусків залишком староєвропейських мов стародавнього населення Середземномор'я, інші відносять етруську мову до індоєвропейської групи. Труднощі полягають в тому, шо етруські тексти переважно короткі й однотипні за змістом. Тому встановлено точне значення лише 100 слів.
 
Ключ до розуміння етруської мови шукали різними способами. Перш за все в епоху Відродження використовувався етимологічний метод, за яким етруські слова зіставлялися зі словами інших мов. Етруську мову спочатку порівнювали з давньосвропейською, а впродовж XIX і XX ст. - з латинською та іншими італійськими мовами, а також зі старогрецькою, кельтською, російською, вірменською, африканською і кавказькою. Ше в 1899 р. Вільгельм Томпсен висловив припущення про близькість етруської мови до групи кавказьких мов. Ця гіпотеза була підтверджена і розвинена H. Я. Mарром, який відносив етруську мову до яфетичної системи.
 
Із питанням про характер етруської мови тісно пов'язана і проблема походження етрусків Вона з'явилася ше у стародавніх греків та римлян і стала предметом спеціального вивчення. Так, імператор Клавдій написав першу відому нам етруськологічну працю в 20 книгах, яка, на жаль, була повністю втрачена. А в античній традиції збереглися три погляди на походження цього загадкового народу.
 
Геродот розповідає, шо вони прийшли з Лідії ше в ХІІІ ст. до н.е. Частина лідян з голоду відправилася морем на захід під проводом Тиррена (сина царя). Вони прибули в країну умбрів, заснували міста і живуть в Італії до сьогодення [Історія, І, 94). Подібно до Геродота вирішували питання Страбон, Пліній Старший і Тацит. Римські історики називали Тибр Лідійською рікою, а самі етруски визнавали свою спорідненість з лідійцями. На цей факт посилалася депутація м.Сард у римському сенаті при імператорі Тиберії.
 
Гелланік Лесбоський ше до Геродота висловив переконання, шо давнє населення Греції - пеласги -були вигнані еллінами з Балкан, приплили в гирло р.По Адріатичним морем і рушили вглиб країни, заселивши Тирренію.
 
Прихильником туземного походження етрусків був Діонісій Галікарнаський: "Тиррени нізвідки не приходили, а були народом місцевого походження, і тому неправильно ототожнювати етрусків з пелестами чи лідійцямк. Етрусками римляни називали разенів, які жили в Етрурії. Був час. коли латинів, умбрів, авзонів та інші народності греки називали етрусками " (Римські старожитності, І, 26-31].
 
На жаль, на основі наявного матеріалу важко, а інколи і зовсім неможливо встановити періоди етруської історії. Перші етруські зображення з'явилися в могилах ранньозалізного віку (кінець VIII - початок VII ст. до н.е.). Одразу ж по прибуттю в Італію етруски підкорили умбрів, які населяли Етрурію, і пішли на південь - у Лацій і Кампанію. І вже наприкінці VII ст. в Римі з'являється етруська династія Тарквініїв. Перша етруська могила була знайдена в Етрурії. На стеллі була етруська епітафія і зображення воїна в металевому шоломі і з високим гребенем та подвійною сокирою в руках. Зображення нагадувало звичаї населення Малої Азії та регіону розповсюдження крито-мікенської культури.
 
Для закріплення в зайнятих районах на початку VI ст. до н.е. етруски засновують м. Капую в Кампанії. Про їхню могутність свідчить те, що у другій половині VI ст до н.е. поблизу о. Корсика етруски разом з карфагенянами розбили греків.
 
Ранньоетруське суспільство базувалося на землеробстві та скотарстві. Відомі етруські зображення плуга, запряженого биками. Етруски були знайомі з кіньми, розводили овець, широко застосовували дренажні роботи. Високого розвитку досягло ремісниче виробництво. Етруські лампи, канделябри, вази, золоті вироби прикрашають європейські музеї.
 
За свідченнями Плінія, етруски винайшли корабельний вододіл. Вони досягли високої майстерності у виготовленні надгробних пам’ятників і в будівельній справі.
 
Етруски досить рано сформувалися як торговельний народ. До кінця VI ст. до н.е. за гроші їм слугували шматки міді, а також монети іноземного походження (з Фокеї, Малої Азії). Золоті монети власного карбування з'явилися в етрусків близько 500 р., а срібні - близько 450 р. до н.е. Свідченням активних торговельних зв'язків є значна кількість імпортних речей в етруських могильниках (фінікійських, карфагенських, грецьких). З VII ст. до н. е. починається торгівля з грецькими Кумами, з кінця VII ст. - із Сиракузами, а з V ст. - з Афінами. Про розміри грецького імпорту в Етрурію свідчать знахідки більше 20 тисяч грецького посуду лише в м. Вульчі. Це вази геометричного, протокоринфського, коринфського та аттичного стилів.
 
Предметами експорту служили мідь, залізо та хліб. Однак, згідно з літературними джерелами, етруська торгівля досить тривалий час носила піратський характер. Розвитку внутрішньо італійських зв'язків сприяли щорічні ярмарки, то проводилися в гаю Феронії.
 
Етруські міста деякий час зберігали зв'язок з родовим ладом, оскільки їхні назви походили від імені впливових родів (епонімів). Досить рано в етруському суспільстві проявилися риси соціального розшарування.
 
З поділом праці, появою обміну рабів родова демократія розпадається і серед одноплеменників виділяється військово-жрецька знать лукумони. Соціальну основу їхнього панування складали землі, раби і клієнти. Про застосування рабської праці свідчать ритуальні вбивства в усипальнях знаті і гладіаторські бої при похованні лукумонів і царів.
 
Поряд із полоненими рабами в етруському суспільстві досить поширеним був стан клієнтів. Клієнтами, чи "послушними", називалися вільні люди даного чи інших родів, які перебували під патронатом сильних і багатих членів роду. З клієнтів і рабів формувалися дружини лукумонів, і здійснювали набіги на сусідні землі, займалися піратством і посередницькою торгівлею. Малюнки на саркофагах свідчать про розкіш і розбещеність етруської знаті.
 
Посилення соціальної диференціації спричинювало соціальний пpoтест, найпоширенішою формою якого була еміграція. Емігранти групувалися навколо вождів-невдах у політичній боротьбі чи сміливих авантюристів, які намагалися знайти щастя на чужині.
 
Політичною організацією етрусків були союзи автономних міст. У ІІІ ст до н.е. їх було дванадцять. Щорічно на весняному святі, присвяченому головному божеству етрусків, представники союзних міст вирішували соціальні питання й обирали главу союзу, який був одночасно і верховним жерцем. Його охороняло 12 лікторів, які носили сокири і пруття як символ верховної влади.
 
Самостійність союзних міст була досить значною. Вони могли навіть відмовлятися допомагати одне одному у випадку військової загрози. Кожна община, що входила в союз, мала головного магістра, влада якого в ранні часи була пожиттєвою.
 
Таким чином, етруське суспільство VІІ - VI ст. до н.е. переживало стадію розпаду родового ладу, але з сильними пережитками матріархату. А з V ст. до н.е. більшість етруських общин перейшли до аристократичного  республіканського ладу з досить виразними жрецькими елементами.
 
Найповніші свідчення збереглися з історії етруського мистецтва На основі залишків будівель, теракотових облицювань, фресок, настійного живопису можна судити про значну художню цінність етруських пам'яток мистецтва. Серед них виділяються саркофаги етруських лукумонів із вирізаними на камені і мармурі людськими фігурами.
 
До ІІІ ст. до н.е. всі етруські міста були завойовані Римом. В мистецтві етрусків пануючим стає глибокий песимізм. Етруски були переконані, що їм для життя відведено лише десять століть.
 
У новий час, згідно з трьома поглядами на походження етрусків античних авторів, склалися такі теорії:
 
1. Одним із перших східне походження етрусків розвинув Лемпстер (1579-1625 рр.), якого вважають родоначальником етрускології. Його підтримали у XVIII ст., а в XIX ця теорія знайшла захист і в орієнталістів. Так, англійський вчений Конвей висунув гіпотезу, шо в кінні II - на початку і тис. до н.е. банди лідійських піратів рушили до західного узбережжя Італії, на північ від Тибру, де підкорили собі місцеві племена умбрів і розселилися по Італії.
 
Італійський дослідник Дукаті вважав тирренців жителями малоазійського узбережжя і островів Егейського моря (Лемнос). У VIII ст. до н.е. вони вирушили на зaxід, й оскільки південь Апеннін був зайнятий греками і фінікійцями, то вони зупинилися в родючій і багатій металом Тоскані. А на початку VII ст. до н.е. тут з'явилася їхня італійська метрополій - м. Тарквінії.
 
Східна версія походження етрусків підтверджується античною традицією, малоазіатським корінням етруської мови, схожістю етруських гробнииь у скелях із гробницями у Малій Азії, системою етруських ворожінь, шо нагадують вавілонські (по печінці тварин), стилем зображень, подібним до крито-мікенського і ранньогрецького.
 
2. Північну теорію походження етрусків першим розвинув Фререт, який вказував на близькість назв «расенна» і «рети». Німецький історик Нібур вважав батьківщиною етрусків Альпи. Гіпотезу про заальпійське походження етрусків розвивали також Швеглер і Моммзен. З археологів її підтримував Гельбіг, який зазначав, шо етруски прийшли з Ретійських Альп на зміну носіям культури Вілланови.
 
3. Теорія автохтонності виникла значно пізніше. Одним із перших її обгрунтував Мікалі. Її захищали також Белох, Лест і Шухард. З лінгвістів цю теорію розвивали італієць Громбетті, росіянин М.Я. Марр. На думку Марра, етруски й італіки - два послідовних етапи розвитку давнього розвитку Італії, в якому прийшлі елементи відігравали допоміжну роль. Етруська мова становила певну стадію в розвитку мови, яка передувала так званій сім’ї індоєвропейських мов.
 
4. В останній час широке розповсюдження отримала теорія, яка значною мірою примирює гіпотези про автохтонність і міграційність етрусків. Суть її полягає у двоетапності переселення тирренів. Спочатку тиррени- населення малоазійського походження - переселилися на о. Сардинія. Визнаючи пеласгів історичною реальністю, можна вважати шо їхнє переселення в Італію належить до віддаленої історичної епохи. Переселившись, вони змішалися з місцевим населення Апенінського півострова. Тиррени ж із Сардинії переселилися на північ Італії - в район Популоніі, але тут не затрималися (не знаходять етруських гробниць камерного типу VII ст. до н.е.) і рушили на південь, захопивши Етрурію і Лацій, де знаходилися пеласги і місцеве населення. Тому нова культура, яку з 700 р. до н.е. можна називати етруською, була своєрідним поєднанням пеласго-італійської (віллановської) і тирренської культур. Отже, не можна говорити про автохтонність етрусків, як і пеласгів.

Рекомендоване:

  1. Охарактеризувати внутрішню і зовнішню політику в Римі, відносини римської общини із сусідніми племенами. Війна між етрусками та навала кельтів (галлів).
  2. Розкрити передумови виникнення міста Рим. Царська влада в Римі. Сучасні дані про римських царів. Етруська династія. Реформи Сервія Туллія.
  3. Дати оцінку поглядам Плутарха на діяльність Катона, Аппіана про концентрацію земельних володінь та розорення дрібних селянських господарств у Італії. Катон ''Про землеробство''.
  4. Прослідкувати завоювання Центральної Італії Римом. Самнітські війни. Війна з Тарентом. Пірр в Італії. Закономірність і причини успіхів римської експансії.
  5. Визначити розвиток економіки у різних частинах держави.
??????.???????