Розвиток риторики в Україні

I. Розвиток риторики в Україні до кінця ХVІІІ століття
II. Феофан Прокопович – один із найвідоміших професорів риторики
III. Розвиток риторики в Україні в ХІХ – поч. ХХ ст.

I. Розвиток риторики в Україні до кінця ХVІІІ століття

Українська риторика має досить глибокі історичні корені. Остаточне формування ораторського мистецтва відбувається вже в епоху Київської Русі. Досить важливим чинником у цьому процесі було, звичайно, прийняття християнства. Разом з ним приходить і мистецтво красномовства, збагачене потужною античною та візантійською традицією.

Саме тому Київська Русь залишила видатні пам’ятки насамперед гомілетичного красномовства. Досить відомою є проповідь руського митрополита Іларіона (XI ст.)”Слово про закон і благодать”.

Непростою була ситуація перебування України у складі Речі Посполитої, де було взято курс на поглинання візантійсько-православної традиції пануючим західним типом культури. Але водночас українство дістало більше змоги прилучитися до західних досягнень, критично їх оцінити й використати, ніж їхні північно-східні сусіди під монгольським ігом, приречені на фіксацію старих візантійських канонів. Усе це повною мірою поширювалося й на риторику.

Насамперед поставало питання збереження національної мови. Характерний лист брацлавської шляхти королю Стефану Баторію про видання королівських указів українською, а не польською мовою (1576):

“Хоч, найясніший милостивий королю, за ухвалою унії листи з канцелярії вашої королівської милості не іншим, а тільки руським письмом мають бути видані, але, найясніший милостивий королю. це нам над право і над вольності наші діється, що листи з канцелярії вашої королівської милості до нас письмом польським видають”.

Однак ситуація ускладнювалася численними втратами культурних кадрів. Після монголів “вага Києва на якийсь час падає, адміністративний центр помалу просовує на північ, до Москви, а разом з ним сунуть до Москви й наші українські письменники і збагачують московську літературу. Уже в XIV віці оддають Москві знання та сили наші славнозвісні митрополити: св. Петро Волинець (помер 1326) та св. Олексій Черніговець (1293-1377)”, – писав митрополит Іларіон (Огієнко).

Релігійне красномовство, за традицією, посідало тоді чільне місце. До того ж церковне життя зазнало сильних змін. Складним було питання щодо церковної унії в Україні (Берестейська, 1596 p.). Частина української Церкви, зберігши східний обряд, пристала до Риму у сфері догматичній (греко-католики). Проте й там, і тут спостерігалося прагнення зберегти давньоруські традиції, розвинути національну культуру. Ситуація була дуже складною, тим більше, що творили тоді проповіді й церковну літературу взагалі люди, які шукали істини, не завжди чітко знаючи, де вона. Такою була доля видатного літератора епохи Мелетія Смотрицького (1592-1633 pp.), автора однієї з перших слов’янських “Граматик”, блискучого стиліста. Почавши з палкої оборони Православ’я (“Тренос” – плач української Церкви, покинутої своїми дітьми), він закінчив життя як уніат. Але подібні пошуки стимулювали розвиток полемічної літератури (І. Вишенський, Г. Смотрицький, М. Смотрицький, С. Зизаній, Острозький Клірик, Копистеньський, Л. Баранович, Й. Галятовський та багато інших).

Ось кілька уривків з полемічної літератури тієї пори: Послання Івана Вишенського до єпископів, що прийняли унію з Римом:

“Не ваши милости алчных оголодневаете и жаждными чините бедных подданых, той же образ Божий, што и вы носячих; на сироты церковные и прекормление их от благочестивых христиан наданых лупите и з гумна стоги и обороги волочите; сами и з своими слуговинами ся пре-кормлюете, оных труд и пот кревавый, лежачи и седячи, смеючись и граючи, пожираете, горелки препущаные курите, пиво трояковыборное варите и в пропаст несытнаго чрева вливаете; сами и з госттями ся своими пресыщаете, а сироты церковные алчут и жаждут, а подданые бедные в своей неволи рочнего обходу удовлети не могут, а детьми ся стискают, оброку себе уймуют, боячися, да им хлеба до пришлоого урожаю дотягнет”.

Полемічність у сфері духовного життя ускладнювалася ще й тому, що до дискусії між православними та католиками додалася інтенсивна течія протестантизму, що палко обороняв власні позиції. Цікаво, наприклад, що антитрині-тарії (социніани) 3 відкрили систему власних шкіл (прагнули навіть відкрити Академію), і риторика тут була важливим засобом виховання полемістів проти католицизму. Натомість, скажімо, у Василіанських школах (XVII – XVIII ст.), що розвинулися під час поширення церковної унії (засновник – орден св. Василія), учні навчалися обороняти католицизм у полеміці проти православних і протестантів.

В Україні цих часів (XVI-XVIII ст.) виникають братства, які ставлять за мету оборону православної віри та культури. Православні братства, зокрема, започатковували школи та книжність (особливо відзначаються Київське, Львівське та Луцьке братства); вони були відкриті для дітей з усіх вертств населення.

Ось характерний уривок з листа братчиків м. Вільно Львівському братству (1588):

“Простіше кажучи, сто або двісті книг пошліть нам, виставивши за них відповідну ціну; а ми з подякою вашій любові вказану (ціну) вам перешлемо. При книгах і дяка (вчителя) або навіть двох, що зможуть достойно роз’яснити і інших навчити, просимо прошліть, яким тут життя і всякий достаток для задоволення тілесних потреб буде достойний”.

У братських школах інтенсивно вивчали риторику, бо була потреба в обороні православ’я, в боротьбі за душі людей. Наприклад, у Київській братській школі ректорами були такі видатні ритори, як І. Борецький, К. Сакович та М. Смотрицький), риторика та піїтика посідали почесне місце серед філологічних дисциплін. Цікаво й те, що І. Борецький спершу був ректором Львівської братської школи, взагалі першої в Україні, і переніс свій досвід на терени київської освіти. Відносно того, що подібні явища спостерігаються по всій Україні, свідчить високий рівень вивчення риторики в Острозькій Академії (тут працював видатний філолог Г. Смотрицький), у Луцькій братській школі та ін. Ця традиція тривала аж до XVIII ст. (згадаймо ту увагу, якою оточено було вивчення риторики та піїтики в Переяславському та Харківському колегіумах).

Певне місце посідала риторика і в програмах гільдійських шкіл, що відкривалися купецькими об’єднаннями.

Риторика входить до програм навчання в Україні саме тоді, коли інтенсивно формується національна самосвідомість, коли постає з усією нагальністю проблема створення власної української держави. Україна в цю пору, як і вся ренесансна та постренесансна Європа, прагне до широкого самовияву особистості: навчання риториці стає засобом піднесення духовної активності народу. На тлі блискучої барокової культури Римської Церкви звичаї та мистецтво візантійської традиції в умовах нестатків і культурного пригнічення виглядали старосвітськими, архаїчними.

Величезну роль у розвитку української культури відіграв у XVII ст. митрополит Київський Петро Могила, який заснував на основі Київської братської школи Колегію (з XVII ст. Академія) на рівні тодішніх західноєвропейських університетів, започаткував літературу й мистецтво нового, барокового стилю, оновивши мову церковної пропаганди. Зокрема, Петро Могила”. не висвячував нікого на священика доти, поки той не пробуде у Києві рік, або й більше, і не навчиться як слід розуміти свою віру. А задля того Петро Могила з братської школи зробив вищу Українську Академію (так вона й звалася “Могилянська академія”), де вже вчилися не тільки діти, а й священики”.

На цей час припадає другий період піднесення риторики в Україні, а саме кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. Це часи розквіту риторики як навчальної дисципліни, коли вона викладалась у Києво-Могилянської академії:

“У класі риторики студенти опановували мистецтво складання промов, які могли виголошуватися у найрізноманітніших випадках: на святах, зустрічах, прощаннях, святкуваннях іменин, весіллях, похоронах тощо. Крім того, вони вчилися мистецтва складати найрізноманітніші послання. Практичне застосування знавцями риторики відбувалося й під час різних судових розборів, суперечок тощо, коли було необхідно довести права тієї чи іншої сторони, кваліфіковано провести захист. Студенти, які добре опанували поетику та риторику, мали змогу поліпшити своє матеріальне становище за рахунок підробітків у багатих міщан”.

У Києво-Могилянській академії студенти вивчали риторику протягом одного року. Кожний викладач, який читав даний курс, обов’язково писав власний підручник з цієї дисципліни. Більше того, якщо він у другий раз викладав риторику, то його підручник зазнавав значних змін. Як відмічають дослідники:

“Це дає підставу говорити про наявність якогось гласного чи негласного припису, що зобов’язував викладачів до початку занять мати власний курс лекцій. Така традиція, що неухильно дотримувалась з року в рік, позитивно впливала на розвиток творчої думки викладачів і студентів, які, наслідуючи представлені викладачами зразки, імітували їх, вчились складати власні промови, поздоровлення, панегірики, листи”.

На сьогоднішній день збереглося 127 курсів риторики, що були складені й прочитані в Києво-Могилянській академії. Певний розквіт курсів риторики припадає на кінець ХУІІ – початок ХУІІІ ст. Переважна їх більшість мали світський характер. Питання гомілетики, церковно-богословського красномовства розглядались досить побіжно, як правило, наприкінці курсу поряд з іншими типами промов. Зразком для підручників була антична теорія красномовства, насамперед доробок Аристотеля, Цицерона, Квінтіліана. Курси риторики складались із п’яти розділів: винахід, розташування, словесне вираження, запам’ятовування і виголошення. Крім того, велика увага приділялась теорії трьох стилів: високого, середнього і простого. Кожним з них рекомендувалось користуватися, виходячи з критерію доречності.

На риторичні курси суттєво вплинули також думки античних і ренесансних теоретиків про те, що філософія є найважливішою частиною загальної освіти оратора. Однак основу семи вільних мистецтв складало, все ж таки, красномовство.

Характерною рисою риторичних курсів, що читались в Києво-Могилянській академії, була їх практична спрямованість. У них давались поради щодо складання промов з будь-якої нагоди. В ті часи на різноманітні урочистості, як правило, запрошували оратора як почесного гостя. На риторичні курси суттєво вплинув ренесансний ідеал “універсальної людини”, людини високоосвіченої, знавця багатьох наук, що вміє втілити свої знання в блискучих промовах. Як відмічає В.Д. Литвинов:

“І теоретичні настанови, і практичні поради спрямовували на виховання в найкоротший термін дійового, практичного оратора, який розумів би потреби і запити слухачів, був здатний виступити перед будь-якою аудиторією. Ця традиція виявилася сталою і збереглася аж до початку ХІХ ст.”.

Першим відомим нам риторичним курсом, що був прочитаний у Києво-Могилянській академії в 1635/36 навчальному році, був курс Йосипа Кононовича-Горбацького. Він складався з двох частин: риторики і діалектики. Риторика містила вступ і три трактати (“Про силу красномовства”, “Про ораторську промову”, “Про тему дослідження”).

Важко переоцінити роль Костянтина Острозького, який заснував у своєму замку в Острозі навчальний заклад, видавництво, центр полемічного письменства (зокрема, тут вперше у східнослов’янських землях видано друком церковно-слов’янською мовою повний текст Святого Письма, так звану Острозьку Біблію).

Східний клірик Павло Алепський, подорожуючи в середині XVII ст. по Україні, захоплювався високим рівнем тутешньої культури, освіти, народним характером: “по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас: вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати на вулицях”.

Отож, були всі умови для розвитку риторичного слова, що повною мірою й проявилося.

Хоча водночас помітне й певне прагнення до секуляризації літератури (звільнення її від церковного впливу), вона в основному залишається церковною риторикою (полемічний і філософський трактат, проповідь тощо). Художні твори – віршовані та прозаїчні – були ще нечисленними і правили швидше за розвагу.

Риторика епохи бароко культивує витончену алегоричність, риторичні та художні ефекти, поєднання пишноти стилю з думкою про “марноту світу цього”. Ораторсько-проповідницька проза продовжує традиційно тлумачити Святе Письмо, догматику й моральні норми, проте вона збагачується переживаннями актуальних соціально-політичних проблем. Особливо це помітно у “словах”, що називаються також “казання”, “повнення”, які писали Л. Баранович (“Мечъ духовний”, “Трубы словесъ проповедныхъ”), Й. Галятовський (“Ключъ разумінія”), С. Яворський (“Венецъ Христовъ”), А. Радивіловський (“Огородокъ Марії Богородицы”) та ін.

Помітний також резонанс української культури у східнослов’янських землях. Риторично-гомілетична література була основою східнослов’янського духовного життя взагалі. Як Острозька Біблія була єдиним джерелом духовного знання для українців, білорусів і росіян аж до початку XIX ст., так і українська книжність духовно живила весь східнослов’янський, а почасти й південнослов’янський, що перебував під турецьким пригніченням, світ, незважаючи на утиски української культури в Речі Посполитій. Випускники Києво-Могилянської Академії, зокрема, були бажаними гостями в Московії, де ставали фундаторами нового типу проповіді, а також віршової літератури й театру (наприклад, Симеон Полоцький).

Досягши визначного місця в російській церковній ієрархії, Стефан Яворський знаходить час і натхнення для створення посібника з риторики під назвою “Рука риторична”. Це було подальшим розвитком традицій Києво-Могилянської академії з її рукописними риторичними посібниками. Автор закликає до стислості стилю:

“Між іншими карами гріха, за які ми страждаємо з вини наших предків, є те, що ми маємо слабку пам’ять, бо коли дещо сприймається, то за деякий час воно забувається. Премудрі по-різному шукають виходу з цього становища. Я ж на відміну від інших вважаю, що найкраще запам’ятовується короткість речі. Тому я раджу для кращого запам’ятовування досить просту риторичну хитрість, адже я дію однією рукою, в якій маю всю риторику” [автор атестує свою книгу з п’яти невеличких розділів як скорочений виклад курсу].

Як зазначав свого часу проф. А. Архангельський, “власні літературні сили Москви спочатку вельми незначні, – точніше сказати, їх зовсім немає: і в галузі літератури до самого кінця XV століття Москва живе чужим добром”, переважно за рахунок українців.

II. Феофан Прокопович – один із найвідоміших професорів риторики

Одним із найвидатніших професорів риторики Києво-Могилянської академії з 1706 р. був Феофан Прокопович (1677-1736).Слід відмітити, що в Києво-Могилянській академії існували певні традиції, які полягали в тому, що перед початком викладання курсу риторики професори виголошували вступні промови перед студентами. В них вони, як правило, торкались загальних питань риторики, а також демонстрували її користь у повсякденному житті. Свій риторичний курс Ф. Прокопович розпочинає з таких настанов студентам:

“Молоді оратори! Поступивши до школи красномовства, знайте, що ви прагнете до такої почесної справи, яка сама по собі справді настільки корисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а й на благо релігії і батьківщини. Вважаю, що при цьому не менш треба мені думати про мою галузь навчання, ніж вам про ваші здобутки. Бо це є та цариця душ, княгиня мистецтв, яку всі вибирають з уваги на достоїнство, численні бажають з огляду на користь, а лише деякі осягають, внаслідок нерівних сил таланту, так і із-за обсягу самого предмета, а про власні похвали цього останнього поговоримо ширше в самій праці”.

Курс Ф. Прокоповича складається із десяти розділів: Книжка І. Подає загальні вступні настанови. Книжка ІІ. Про підбір доказів і про ампліфікацію. Книжка ІІІ. Про розташування матеріалу. Книжка ГУ. Про мовностилістичне оформлення. Книжка V. Про трактування почуттів. Книжка УІ. Про метод написання історії і про листи. Книжка УІІ. Про судовий і дорадчий рід промов. Книжка УІІІ. Про епідиктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Ф. Прокопович розглядає визначення риторики, які пропонувались різними античними авторами, і вважає найбільш вдалим таке визначення, яке належить Квінтіліану. Тобто риторика – це вміння добре говорити. Метою оратора, на думку українського ритора, є переконувати мовою, а завданням так складати промову, щоб вона переконувала слухачів. Це положення Ф. Прокопович конкретизує таким чином:

“Аби досягти цього оратор повинен винаходити те, що найбільше сприяє справі: він повинен винайдене викласти у відповідному порядку, має сам те оформити добре підібраними словами, найкращими реченнями і формами речень і слів, обов’язково це все запам’ятати і, нарешті, виголосити усно, пристосовуючи до мови жести і рухи. Через те завдання оратора є, задовольнивши всі ці умови, винаходити, розкладати, мовно оформляти, охоплювати в пам’яті і виголошувати”.

Таким чином, риторичний курс українського професора побудовано за античними зразками і докладно висвітлює етапи ораторської діяльності.

У цілому концепція риторики, яку пропонує Ф. Прокопович, прагне певним чином поєднати традиції Аристотеля та Квінтіліана. Адже промова оратора повинна не тільки переконувати, показувати, що відповідь на важливі питання є правильною. Вона повинна також викликати почуття насолоди у слухачів. Завдання оратора полягає не тільки в тому, щоб інформувати, а й зворушити аудиторію. Тлумаченню почуттів присвячена ціла книжка в курсі риторики. Діяльність оратора оцінюється передусім тим, наскільки ефективною була його промова.

Крім того, український ритор докладно розбирає різні види промов і дає поради щодо їх написання. Зокрема, книжки VI-IX присвячені висвітленню саме цих питань. Риторика постає як нормативна дисципліна, що встановлює певні правила, якими повинен керуватися оратор при підготовці того чи іншого виду промови.

У 1716 р. російський цар Петро I запрошує Ф. Прокоповича до Петербурга. Український професор стає главою “Ученої дружини”, найближчим радником Петра I з питань освіти й церкви, теоретично обґрунтовує його реформи.
Слід відмітити також указ Петра І 1724 р., який вплинув на розвиток практичного красномовства:

“Панам сенаторам. заборонити промову читати по папірцю, токмо своїми словами, щоб дурість кожного всім явна була”.

Можна стверджувати, що риторичні курси, які читались у Києво-Могилянській академії, вплинули і на розвиток риторики в Росії. Зокрема, певним підсумком східнослов’янської риторики є праці Михайла Ломоносова (1711-1765). Він був знайомий з працями Ф. Прокоповича в цій галузі. Крім того, в примітках до роботи М. Ломоносова “Коротке керівництво до риторики” відмічається:

“Пам’яткою шкільних занять Ломоносова риторикою слугує рукописний її курс латиною, який був прочитаний в 1733/34 навчальному році в московській Слов’яно-греко-латинській академії викладачем риторики, українським монахом Порфірієм Крайським, і переписаний частково рукою Ломоносова.”.

В іншій своїй праці “Коротке керівництво до красномовства”, яка була написана після попередньої роботи, М. Ломоносов подає таке визначення даної дисципліни:

“Красномовство є мистецтво про будь-яку матерію красно говорити і тим самим схиляти інших до своєї думки. Запропонована за цим мистецтвом матерія називається промовою або словом”.

Для того, щоб оволодіти цим мистецтвом, російський ритор вказує на п’ять чинників: природне обдарування, наука, наслідування авторів, вправи з складання промов, знання інших наук. Як певна наука риторика, на його думку, пропонує правила трьох видів. Перший вид правил стосується винаходу матеріалу для майбутньої промови. Другий вид правил вказує на те, як прикрасити винайдений матеріал. Третій вид правил стосується розташування матеріалу в майбутній промові. Відповідно М. Ломоносов поділяє риторику на три частини: винахід, прикрашання, розташування.

У своїй попередній роботі “Коротке керівництво до риторики” російський теоретик риторики поділяв дану науку на чотири частини: винахід, прикрашання, розташування, виголошення. Однак останній розділ у підручнику є найменшим за обсягом.

Вищезазначені моменти дають підстави стверджувати, що риторика постає у працях М. Ломоносова як нормативна дисципліна, що спрямована насамперед на складання письмових текстів.

III. Розвиток риторики в Україні в ХІХ – поч. ХХ ст.

Розвиток риторики в Україні в ХІХ – поч. ХХ ст. являє собою доволі строкату картину. Перебування нашої країни в складі Російської та Австро-Угорської імперій не давало можливості розвитку навіть української мови. Як відмічають дослідники:”. мовами освіти, церкви, юриспруденції була російська, німецька, польська чи церковнослов’янська”.

Тобто у цей період красномовство розвивається не рідною мовою. Варто відмітити певне піднесення судового ораторства, особливо після судової реформи в Російській імперії 1864 р. Після запровадження суду присяжних відповідно до цієї реформи значно зростає інтерес до публічних змагань між прокурорами та адвокатами. Як відмічає В.В. Молдован, судові промови часто висвітлювалися в пресі. З’являється ціле сузір’я видатних судових ораторів: С. Андрієвський, М. Карабчевський, А. Коні, Ф. Плєвако, П. Пороховщиков (П. Сергеїч) та ін. Деякі з них прославились і як теоретики риторики. Відомі, наприклад, книги А. Коні “Судові промови”, “Поради лекторам”; П. Сергеїча “Мистецтво промови на суді” тощо.

Юридичне красномовство поступово звільнялося від архаїчних норм політичного життя, розвивало юстицію, засновану на засадах римського права, яке сповідувало принцип священності приватної власності й недоторканності особи.

У Росії ж, до складу якої увійшла значна частина України, “ораторське мистецтво не мало можливості розвинутися всебічно: для політичного красномовства не давала простору форма правління, а судове отримало змогу для застосування лише в останній час, після судової реформи [йдеться про другу половину XIX ст., про Росію після скасування кріпацтва 1861 р. – С.А., М. Ч.], “здавна процвітало <. > лише духовне красномовство”.

Західна Україна, що перебувала тоді на правах культурно-національної автономії, запровадженої Віднем, сміливіше підносила українське слово – тут воно не було заборонено, як в Російській імперії. Разом з тим освічені західні українці вільно володіли німецькою й іншими мовами Європи. Достатньо пригадати блискучі виступи І. Франка в австрійському суді.

Українське судове красномовство XIX-XX ст. знає також імена М. Карабчевського, талант якого розгорнувся на теренах Петербурзької юстиції, та М. Холеви, що так само віддав свої здібності юридичного оратора Петербургу. Уже в радянські часи набули ваги імена М. Криленка, шлях якого закінчився посадою державного звинувача за сталінських часів, та Р. Руденка, головного звинувача на Нюрнберзькому процесі.

Академічне красномовство в Україні, хоча й не рідною мовою, набирало в XIX ст. сили: визначними професорами-лекторами були М. Максимович, перший ректор Київського університету, та В. Антонович, професор цього ж університету, голова Історичного товариства Нестора-Летописця. Відомим вченим-лектором і публіцистом був М. Драгоманов, громадський діяч, один з батьків української національної ідеї. Він читав лекції в гімназії, Київському та Софійському університетах, був одним із засновників вчительських курсів для українських народних шкіл, ініціатором створення україномовних підручників.

Зокрема, були й знавці предмета риторики: серед російських авторів XIX ст. виділяється ім’я К. Зеленецького, який викладав у Рішельєвському ліцеї в Одесі й написав кілька посібників, що перевидавалися і в XX ст. Зі стабілізацією суспільного життя у другій половиш XIX ст. постає дедалі більша потреба в риториці не в самій лише Україні. Проте XIX ст. нічого суттєвого в цій галузі не створило, видавалися тільки посібники, написані згідно з канонами античної риторики.

Динамізація політичного життя в Росії другої половини XIX-початку XX ст. породжує феномен багатоаспектного політичного красномовства – досить пригадати імена діячів російської революції: О. Керенського, А. Троцького, В. Леніна та ін. Характерно, що революційна стихія пробуджує інтерес до риторики як такої (утворення в Петрограді у 1918 р. Інституту живого слова, в якому було розпочато наукову розробку теорії красномовства, теорії суперечки тощо); з усталенням тоталітарної (аж до 80-х років XX ст.) системи цікавість ця на тлі наростаючої безгласності занепадала, все більше уваги стали приділяти стилістиці та культурі мовлення.

На рубежі XIX-XX ст. з’являється цілий ряд яскравих і популярних політичних пропагандистів і в Україні. Серед представників тодішнього політичного красномовства виділяється М. Міхновський, адвокат і політик, що виступив як один з організаторів Української народної партії. Написані ним для партії “Програма” і “Десять заповідей” стали помітним явищем політичного життя. Окрім того, відомий як талановитий судовий оратор на політичних процесах.

Ось характерний публіцистичний пасаж М. Міхновського, в якому він звинувачує українську інтелігенцію в постійній зраді інтересів власного народу:

“А в історії української нації інтелігенція її раз-у-раз грала ганебну й соромітницьку роллю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але Ніколи не служила своєму народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хтіла добачати спільності тих інтересів. На очах історії сильна, освічена і культурна інтелігенція України прийняла в XVI і XVII віках польську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тишкевичі – плоть від плоті нашої і кість від костий наших. Тоді сильним і могутнім замахом український нарід породив нову інтелігенцію. Ся друга прийняла російську національність протягом XVIII і XIX в. і всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, усі оті гоголі, Гнідичі, Потапенки, Короленки – і “їм же ність числа” – усі вони наша кров. Нарід знову лишиться без інтелігенції, інтелігенція покинула його в найгірші, найтяжчі часи існування. Чи можемо зрівняти війну, пощесть навіть із отсим масовим відступництвом інтелігенції? І війна і пошести – вони косять без розбору і учених і темних, бідних і багатих, відступництво забрало цвіт нації – найкультурнішу її верству”.

Знаний був і голова Товариства українських поступовців, активний учасник українського політичного життя Є. Чикаленко. Ще наприкінці XIX ст. в Росії стали популярні його публіцистичні “Розмови про сільське хазяйство”. Був видавцем газети “Громадська думка” – єдиної україномовної газети в Росії. У радянські часи створив “Спогади” та “Щоденник”.

Помітний вплив на політичну філософію українського націоналізму справив Д. Донцов. Він часто змінював свої політичні погляди, але незмінно виступав як ідеолог самостійності України, послідовно дотримуючись антиросійської позиції. Його публіцистика (“Історія розвитку української державної ідеї”, “Націоналізм”, “Московська отрута”, “Росія чи Європа” та ін.) стала політичним підґрунтям боротьби ОУН.

Популярний був публіцист, політик і літературознавець С. Єфремов, заступник голови Центральної Ради, який широко обґрунтовував українську національну ідею.

Особливим авторитетом користувався М. Грушевський, провідний діяч держави та національної освіти, вчений і публіцист. М. Грушевський був відомий як політичний оратор, який заслужено вважається одним з батьків української нації. Зокрема саме під його впливом було вперше оголошено офіційно новий статус української мови як державної (“Закон Центральної Ради про державну мову”, 1918).

У цілому ж на рубежі XIX-XX ст. загальний рівень риторики в Україні, як і у світі в цілому, помітно знижується; спостерігається хіба що піднесення академічного красномовства (В. Антонович, М. Максимович, К. Зеленецький та ін.), хоча XX ст. не дало нічого принципово нового розвитку.

Зі становленням у Російській імперії на початку ХХ ст. інституту Державної думи спостерігаємо злет і політичного красномовства.

Окремо слід відмітити роботу Сергія Поварніна (1870-1952)”Спір. Про теорію і практику спору”, яка вийшла друком у 1918 р. Ця робота являє собою спробу в систематичному та популярному викладі подати ті знання, які було накопичено в еристиці, логіці, риториці та психології спілкування. У вступі автор відмічає, що майже не існує книжок, які б розробляли теоретичні та практичні аспекти суперечок. Хоча:

“Спір має величезне значення в житті, в науці, в державних і суспільних справах. Де немає суперечок про важливі, серйозні питання, там застій”.

Деякі аспекти праці С. Поварніна було висвітлено при розгляді питання про види аргументів. По-справжньому творчий доробок даного автора в галузі мистецтва суперечки оцінили тільки наприкінці XX ст. Багато з тих прийомів, що було розглянуто в роботі “Спір. Про теорію і практику спору”, не втратили своєї значущості й на сьогоднішній день. Наступним періодом піднесення ораторського мистецтва можна вважати відкриття у 1919 р. у Петрограді унікального навчального закладу – Інституту Живого Слова. Очолив його професор В. Всеволодський-Гернгрос. До складу викладачів цього інституту ввійшли відомі діячі того часу Ф. Зелінський (його промову на відкритті Інституту Живого Слова дивіться в додатку, текст № 5), А. Коні, А. Луначарський та ін. Як зазначає Г.М. Сагач: “За найновішими програмами тут готували педагогів загальноосвітньої школи, викладачів – спеціалістів з мистецтва мовлення, ораторів судових, духовних, політичних, а також співаків, письменників, акторів тощо. До програми входили унікальні предмети: теорія і історія ораторського мистецтва, теорія поезії, прози, історія декламації, ритміка вірша, ритміка прози тощо”. Слід відмітити, що цей “риторичний ренесанс” був досить нетривалим в історії ораторського мистецтва. Загалом у період Радянського Союзу спостерігаємо певний занепад риторики як теорії. Новий спалах у розвитку української риторики відбувається вже в період розбудови нашої незалежної держави. Останнім часом інтерес до даної науки в Україні все більше зростає. Володіння навичками ораторського мистецтва на сьогоднішній день є необхідною умовою сучасного фахівця в будь-якій сфері. Опануванню риторики сприяють підручники С.Д. Абрамовича, Л.І. Мацько, В.В. Молдована, Г.М. Сагач та інших авторів, що вийшли друком наприкінці XX – початку XXI ст.

Список використаної літератури:

1. Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. – К., 2000. – С.135.
2. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С.214.
3. Брокгауз Ф., Ефрон И. Энциклопедический словарь. – Т.43. – СПб., 1897. – С.90.
4. Історія української культури. Збірник матеріалів і документів. – К., 2000. – С.233.
5. Чепіга І.П. Ораторське мистецтво на Україні в XVI-XVII ст. // Українська мова і література в школі. – 1989. – № 10. – С.64-68.
6. Вомперский В.П. Риторики в России XVII-XVIII вв. – М., 1988.

2016-10-14T00:07:32+00:00 Історія, Реферати|