Причини швидкого економічного розвитку Японії в другій половині 50-х – першій половині 70-х рр.

Після підписання акту про капітуляцію Японії (2 вересня 1945 р.) американці розпустили збройні сили Японії. За статтею 9 нової Конституції (листопад 1946 p.), Японія відмовлялася від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу розв’язання міжнародних суперечок.

Концепція Сігеру Йосіда (1946 р.) післявоєнного розвитку Японії також сприяла економічному успіху. Основна суть доктрини — відновлення та посилення позицій Японії у міжнародній торгівлі. Енергію японського народу слід направити на розбудову економіки, використовуючи дешеву привізну сировину, а зовнішню політику проводити під захистом США.

Для перетворення Японії на економічно могутню державу урядом було зроблено ряд послідовних кроків. Здійснено прогресивні реформи: розпущено найбільші монопольні концерни; реформу податкової системи (зменшені податки на підприємницьку діяльність); встановлено твердий обмінний курс єни; земельну реформу (держава викупила у поміщиків і продала селянам 80% сільськогосподарських угідь, це привело до скорочення частки населення, зайнятого у сільському господарстві з 48 % до 8 % на сучасну пору).

Впроваджено трудове законодавство: встановлено восьмигодинний робочий день, обумовлено охорону праці, систему оплачуваних відпусток.

Реформовано освіту: запроваджено 12-річний термін навчання у середній школі, з шкільних програм вилучені матеріали, пов’язані з ідеологією мілітаризму, запроваджено спільне навчання хлопчиків та дівчаток.

Сан-Франциським мирним договором (вересень 1951 р.) у повній мірі було відновлено суверенітет Японії. Також було укладено систему договорів (про торгівлю і навігацію, угоду про допомогу у взаємній обороні та інші), яка зробила Японію союзницею США. У 1956 р. Японію прийнято до ООН, таким чином вона стала повноправним членом міжнародного співтовариства.

У середині 60-х рр. японський парламент прийняв резолюцію, яка проголошувала «три неядерні принципи» — не виробляти ядерної зброї, не во­лодіти нею, не розміщувати її на власній території.

Відбувалося активне становлення нових галузей промисловості та технічне переозброєння старих. Японська металургія досягла найвищих у світі показників ефективності завдяки таким нововведенням і застосуванням новаторської киснево-конверторної виплавки сталі з безперервним розливом, встановлення потужних автоматизованих прокатних станів, впровадження матеріале- та енергоекономної технології, розвиток електрометалургії. Завдяки цьому виплавка чавуну зросла у 7 разів, а сталі — у п’ятеро. Японія наприкінці 70-х років перетворилась на один з найпотужніших світових центрів металургії.

Розмах конкурентної боротьби змушував японські фірми постійно вдосконалювати технологічні процеси, запровадити перспективне конструювання, використовувати найновіші, у першу чергу американські винаходи, започаткувати електронну промисловість.

Критерієм гідності у японському суспільстві визнавалося ставлення до праці і навчання. Кожен японець прагнув стати висококваліфікованим фахівцем.

Японці запровадили систему довічного найму. Фірми самі шукають собі робітників, дбають про постійне підвищення їх кваліфікації, про умови відпочинку і добробут. У суспільстві перехід робітника на іншу фірму сприймається осудливо.

У промисловості Японія взяла курс на використання дешевої сировини та вивіз до розвинених країн готової продукції, з 80-х років — на експорт технічних проектів та технологій.

Одним з найважливіших факторів “дива” стала етика праці. Люди, які побували в Японії, розповідають, що робота для японців часто важливіша, ніж сім’я. Поширеною є практика “пожиттєвого найму”, яка призводить до особливих стосунків між працівником та роботодавцем. У повоєнні часи групова ідентичність все ще домінувала над індивідуаліськими цінностями, тому працювали “на дядю” японці зазвичай не гірше, ніж на себе.

Різниця в доходах керівництва й простих робітників у японських корпораціях значно менша, ніж в європейських чи американських, – донедавна японці не страждали від корисливості і цінували злагоджену колективну працю. Рівень безробіття не перевищував 5% навіть в часи кризи – “оптимізувати” проблеми, скорочуючи працівників, вважалося неетичним.

Державі належить більше третини важливих виробничих фондів, 20% ВНП створюється за держзамовленнями. Економічною стратегією займається Управління економічного планування. У ньому беруть активну участь представники фінансових груп і корпорацій. Парламент майже не має стосунку до питань економіки. Ідея в тому, що плануванням господарства мають займатися його реальні керівники.

Американські економісти основною причиною японського піднесення вважають штатівські повоєнні кредити. Дійсно, без них “диво” навряд чи вдалося б, як і без американської “присутності”: з неї Японія практично жила відразу після Другої Світової. Під час Корейської та В’єтнамських воєн японці також мали непоганий зиск, забезпечуючи американські частини. Зокрема, в 1950-1953 роках американські військові замовлення принесли японській економіці близько 2,5 млрд. дол.

Заплатити за кредити довелося роллю лояльного союзника США і американськими базами на своїй території.

Однак японці змогли виграти й тут. Згідно з їхньою конституцією, на збройні сили не можна витрачати більше 1% ВНП. І в цьому не було необхідності. Американські бази і флот на японській території означали, що деякий час країна може особливо не витрачати на захист — штатівська “парасолька” надійно захищала від будь-якого потенційного агресора. І тільки після 80-х і 90-х з посиленням Китаю, уряд взявся активно фінансувати оборонку.

У перші місяці окупації американці виявили, що економіці потрібна нова еліта. Вони взялися ламати монополістичні зв’язки, що залишилися з епохи мілітаризму, і “давили” середні та дрібні ініціативи.

Новому уряду вдалося швидко організувати інститут вільного підприємництва, налагодити ефективну ринкову конкуренцію. Для цього провели масовий перерозподіл власності й реформи, щоб створити умови для здорової конкуренції. Вважалося, що маючи такі умови, дрібний та середній бізнес сам про себе подбає максимально ефективно.

Впровадження реформ розпочалося з руйнації дзайбацу (монополістичних корпорацій та груп, тісно пов’язаних зі старим чиновництвом). Саме дзайбацу надихали мілітаризм та військову експансію, після війни противлячись реформам, саботуючи діяльність окупаційної адміністрації.

Старі механізми адміністративного та фінансового контролю в дзайбацу вдалося зламати. Владні вертикалі в промислових конгломератах, які мали на вершині зазвичай одну сім’ю, вдалося замінити на партнерські стосунки й горизонтальну координацію в кейрецу — нових економічних групах, що, зазвичай, об’єднували промисловість навколо потужних регіональних банків. Банки забезпечували фінансування компаній групи і майже повністю виключали можливість їх “з’їдання” іншими гравцями ринку.

Типові представники кейрецу — Mitsubishi, Mitsui, Fuyo.

Кейрецу змогли ефективно використовувати ресурси і швидко досягли конкурентноздатності, їхні стосунки з урядом були взаємовигідними, уряд всіляко захищав вітчизняних виробників. Завдяки грамотному протекціонізму в країні швидко вдалося активізувати підприємництво і вийти на світові ринки.

У 1947-1949 надійшла черга аграрної реформи. Держава примусово викуповувала у поміщиків землю. Уряду вдалося створити селянина-землевласника, зацікавленого в покращенні праці. За двадцять років продуктивність аграрного сектора зросла вдвічі.

У промисловій політиці японці намагалися потроху відійти від трудо- та матеріало- містких галузей (легка промисловість, металургія) до наукоємних — електроніка, біотехнологія, розробка нових матеріалів.

Однак високі технології не взялися нізвідки. Знищена “стара” економіка стала позитивним фактором — “старому” не залишили шансів, тому робили все нове за новими зразками. Але не відразу — до опанування нових техпроцесів та галузей виробництва “дійшли” лише в середині 50-х. До того промисловці орієнтувалися на трудозатратні галузі, які не потребували ні великих ресурсів, ні хайтеку. Тільки відновивши до мінімально прийнятного рівня інфраструктуру та промислову базу, можна було впроваджувати нові технології, на які нарешті почали з’являтися гроші.

Замість самостійних науково-технічних розробок Японія пішла простішим шляхом: країна закуповувала патенти, ліцензії та всіляко переймала передовий досвід. Це виявилося і дешевше і, головне, швидше. Японці прикинули: на середину 50-х їхня промисловість науково відставала від провідних країн на 20-25 років, гнатися за лідерами, “наздоганяючи”, – значило закріпити це відставання на багато років.

Типовий приклад: у Dupont пішло 11 років на винайдення процесу виробництва нейлону, компанія витратила на це 25 млн. дол. Японская Тоyo Reyon купила патент в Dupont за 7,5 млн. дол., які виплатила впродовж 1951-1959 років, отримавши прибутку лише від експорту нейлону на 90 млн. дол.

Налагоджуючи економіку, японці відразу орієнтувалися на експорт, а тому зіткнулися з необхідністю виробляти конкурентноздатну продукцію. Крім того, відсутність ресурсів змушувала до економії і опанування ресурсо- та енерго-зберігаючих технологій.

У повоєнні роки Японія не вкладала великих грошей і ресурсів в добувні галузі, що призвело б до заморожування капіталу на багато років, перш ніж він зміг би приносити реальний прибуток. Сировину й енергоносії купували – благо, до середини сімдесятих ціни були низькими.

У 60-ті прем’єр-міністр Ікеда всіляко заохочував капіталовкладення в інфраструктуру — дороги і високошвидкісні залізниці, порти й аеродроми; виробництво тим часом опановувало кібернетизацію та впровадження наукоємних технологій. Вже на кінець 60-х Японія зайняла друге за об’ємом ВНП місце серед розвинених країн.

Банківська система працювала в умовах дефіциту капіталу. Кейрецу часто брали в регіональних банків величезні позики, іноді в розмірах, більших за вартість самих підприємств. Банки, в свою чергу, брали значні позики в Банку Японії, що призвело до залежності й підконтрольності комерційних банків уряду.

З 1950 по 1970 рр. промислове виробництво Японії щороку зростало всередньому на 15%. Небачені успіхи японської економіки, яка протягом тридцяти років демонструвала феноменальні темпи приросту, досі привертають увагу економістів, які з різним успіхом намагаються копіювати ті чи інші складові японського успіху. Утім, скопіювати не вдається, в першу чергу, японців, і як наслідок – систему в цілому.

Першою серед розвинених країн Японія вдалася до систематичної політики купівлі та швидкого впровадження в серійне виробнициво технічних винаходів. Першою в світі Японія налагодила масове серійне виготовлення транзисторних радіоприймачів, побутових відеомагнітофонів та відеокамер, промислових роботів, кремнієвих мікросхем тощо. Суттєвою складовою економічної експансії Японії за кордоном став експорт ліцензій та патентів. Завдяки всьому цьому, а також перевагам місцевого ринку праці, що полягали в існуванні системи пожиттєвого й спадкового найму, винятковому патріотизму щодо фірми та відносно недорогій робочій силі, зростання японського виробництва в 60-х рр. було найбільшим у світі, складаючи щорічно в середньому 4,1%.