Причини падіння шахського режиму та приходу до влади аятоли Хомені у 1979 р.

Опір іранського суспільства політиці соціальних реформ шаха особливо посилився в середині 70-х рр. Головною причиною незадоволення населення була європеїзація країни, наплив іноземців, поширення західної масової культури, що супроводжувалися жорстокими урядовими репресіями проти тих, хто критикував шаха за політику вестернізації країни. Поява в Ірані західного одягу, музики, кінофільмів, книг, журналів та загалом західного способу життя дратувала ортодоксально налаштоване духовенство. Форсоване проведення економічних та соціальних реформ відбувалося без врахування специфіки традиційного суспільного укладу та канонів мусульманства. Значний опір викликало поширення західної фінансової системи, яка розоряла дрібних підприємців та сільськогосподарських виробників.

У 1976 р. під тиском США Мохаммеду Резі довелося піти на деяку лібералізацію свого режиму. Шах звернувся до народу з виступом, у якому засудив практику політичних арештів, зловживання в судах та поліційні тортури, про які він нібито не знав. З квітня 1977 р. судові процеси в Ірані стали відкритими, частково ліквідовано цензуру, в країну стали допускати зарубіжних спостерігачів. У грудні 1977 р. президент США Джиммі Картер під час візиту до Ірану підтримав лібералізаційні процеси, пов’язавши водночас їх розвиток із продовженням американської фінансової підтримки.

Скориставшись наданням обмежених демократичних свобод у 1978 р., організаційно оформилася антишахська опозиція. Карім Санджабі та Шахпур Бахтіяр створили Національний фронт, а Мехді Базарган — Товариство захисту свободи і прав людини. Духовним лідером опозиції залишався аятола Хомейні. Створивши в Парижі центр антиурядової пропаганди, духовний лідер іранських шиїтів зумів схилити на свій бік переважну більшість населення Ірану. У своїх відкритих листах до народу аятола вимагав звільнення політв’язнів, ліквідації урядового репресивного апарату, покарання винних у економічних та політичних зловживаннях, скорочення військових видатків та згортання співпраці з європейськими країнами та США. Написана Хомейні в 1971 р. книга “Ісламський уряд” обґрунтовувала необхідність підпорядкування світської влади духовній та створення в Ірані теократичної держави.

У відповідь на образливу статтю, опубліковану 7 січня 1978 р. в урядовій газеті “Еттелаат”, що висміювала намагання Хомейні чинити тиск на шахський уряд, релігійно налаштована студентська молодь 9 січня влаштувала велику маніфестацію в священному для шиїтів місті Кумі. Розганяючи чотиритисячну демонстрацію, поліція почала стріляти в натовп і вбила близько 100 осіб. Після цих подій спалахи антиурядових виступів стали повторюватися через кожні 40 днів — 18 лютого, 29 березня і т.д. Демонстрантів, які збиралися на поминання убитих, розганяла поліція, з’являлися нові жертви, й усе повторювалося спочатку. У червні 1978 р. під час розгону маніфестантів у Тебрізі дійшло до вуличних боїв та погромів урядових установ, унаслідок чого загинуло майже 1000 осіб.

Змушений піти на поступки, шах оголосив 8 серпня 1978 р., що заплановані на червень наступного року вибори до парламенту будуть вільними й опозиція матиме змогу реалізувати своє право на участь в управлінні державою. Крім того, уряд зняв з посади одіозного керівника САВАК Нематтолу Насері, ввів мусульманський календар та закрив усі казино. Однак уже 19 серпня, скориставшись терористичним актом в Абадані, внаслідок якого загинуло 700 осіб, шах звинуватив релігійну опозицію в незаконній діяльності й заборонив легальні опозиційні партії та їхню пресу. У відповідь у країні почалися масові акції протесту, що знову призвели до людських жертв. Спроба запровадити в країні 7 вересня 1978 р. воєнний стан призвела до загального страйку. Вже наступного дня на вулиці Тегерану вийшли десятки тисяч людей. Поліція пробувала їх розігнати. У ході вуличних зіткнень сотні осіб загинули. Преса згодом назвала події 8 вересня 1978 р. “чорною п’ятницею, яка розлила море крові між шахом і народом”. Брутальне поводження зі своїм народом та сотні жертв спричинили зміни в свідомості більшості іранців, що перейшли від пасивної опозиційності до прямої боротьби із правлячим режимом.

Восени 1978 р. політичне протистояння в Ірані сягнуло піку. Промисловість, транспорт і комунальні служби країни були майже повністю паралізовані страйками. Відчуваючи непевність у своїх силах, уряд робив взаємосуперечливі кроки: відбувалися арешти як лідерів опозиції, так і офіцерів САВАК, розпущено деякі партії, але водночас із тюрем випущено політичних в’язнів. Злякавшись посилення політичної нестабільності, західні інвестори почали вивозити з Ірану свої гроші. В окремі дні з країни за кордон переводилося по 50 млн. доларів. Відплив грошей одразу ж негативно позначився на економіці.

Незважаючи на заборону вуличних маніфестацій, опозиція вирішила продовжити демонстрації. Для цього лідери антишахського руху скористалися традиційними для шиїтів днями пам’яті імама Хусейна, упродовж яких кожного року протягом десяти днів відбуваються траурні вуличні походи. 2 грудня 1978 р. почалося відзначення днів пам’яті Хусейна, а 12 грудня на вулиці Тегерану вийшло 2 млн. осіб.

У січні 1979 р. в Хузистані почалися відкриті збройні зіткнення між армією та антишахськими партизанами. Оскільки армія не змогла встановити контроль над ситуацією, а окремі підрозділи відмовлялися виконувати накази головнокомандування, шах запропонував очолити уряд лідерові поміркованої опозиції Ш. Бахтіяру. Новий прем’єр одразу ж розпустив САВАК й оголосив про припинення протистояння влади з народом. 15 січня 1979 р. шах виїхав за кордон на лікування. Маючи намір стабілізувати економіку, Ш. Бахтіяр скоротив бюджетні видатки на 7 млрд. доларів, головним чином за рахунок відмови від закупівлі зброї.

Однак релігійні кола не визнали уряду, що отримав владу з рук шаха. 1 лютого 1979 р. майже 4 мільйони іранців зібралися в районі аеропорту іранської столиці,.щоб зустріти літак, на якому повертався з вигнання аятола Хомейні. 5 лютого Хомейні оголосив прем’єром країни одного із своїх прибічників М. Базаргана. У країні почалося двовладдя, оскільки різні міністерства визнавали різних прем’єрів.

Апогеєм кризи стали події 9 лютого 1979 р. У цей день підрозділи шахської гвардії “безсмертних” напали на навчальну базу ВПС під Тегераном, особовий склад якої активно виявляв підтримку Хомейні. Протягом двох наступних днів бої між прихильниками та противниками аятоли поширилися на Тегеран та інші міста. 12 лютого сили, що зберігали вірність шахові, припинили опір. Загалом під час подій 9—12 лютого 1979 р. загинуло 964 особи і близько 4000 поранено. Ш. Бахтіяр змушений був залишити країну. Загалом, число жертв іранської революції, разом з убитими урядовими військами та спецслужбами під час антиурядових демонстрацій 1978—1979 рр., досягнуло 15 тис. осіб.

Після ліквідації уряду Ш. Бахтіяра влада опинилася в руках духовенства, хоча формально прем’єром залишився призначений аятолою Хомейні М. Базарган. Після проведеного 30 березня референдуму, 1 квітня 1979 р. країну проголошено Ісламською Республікою. У грудні 1979 р. прийнято нову конституцію країни, згідно з якою аятолу Хомейні проголошено “факіхом” — пожиттєвим правителем Ірану. Дотримуючись ригористичних норм ісламу, керівники ісламської революції одразу ж взялися за реорганізацію суспільного життя. Світське законодавство замінено нормами шаріату, а шиїзм проголошено державною ідеологією країни. На виборах до парламенту, що відбулися в два етапи у березні та травні 1980 р., найбільшу кількість мандатів отримала створена прихильниками Хомейні Ісламська республіканська партія. У січні 1980 р. президентом країни обрано Абульхасана Банісадра (1933 р.н.), який, втім, мав значно меншу владу, аніж аятола Хомейні.

Для боротьби із опозицією при уряді створено спеціальний трибунал, що розглядав справи членів шахського уряду, офіцерів служб безпеки та інших діячів попереднього режиму. Лише до серпня 1979 р. трибунал виніс 500 смертних вироків. Водночас ісламдька влада жорстоко придушила національні виступи курдів, белуджів та азербайджанців.

Зовнішня політика Ірану визначалася запропонованим аятолою Хомейні гаслом: “Ні Захід, ні Схід, а Ісламська республіка”. Особливо напруженими були відносини Ірану зі США, які аятола навіть оголосив “світовим Сатаною”. У листопаді 1979 р. в іранській столиці студенти Тегеранського університету захопили будинок американського посольства разом з усім персоналом. Вимагаючи видачі шаха, що виїхав до США, іранці впродовж 444 днів утримували заручників. Президент США Дж. Картер, відмовившись видати Мохаммеда Резу, спробував вчинити фінансовий тиск на Іран, заморозивши в банках США понад 8 млрд. Доларів іранських авуарів. У відповідь релігійні фундаменталісти вчинили напади на американські посольства в Пакистані, Малайзії, Індії та Туреччині, а в Парижі іранські агенти вбили племінника шаха. Спроба у квітні 1980 р. американського елітного спецпідрозділу “Дельта” силою повернути заручників завершилася повним провалом. Втративши літак, два вертольоти та 15 осіб вбитими, американці змушені були відмовитися від свого задуму. Іран повернув заручників лише 20 січня 1981 р., приурочивши цей акт до інавгурації нового президента Рональда Рейгана.

Спричинена захопленням заручників криза змусила піти у відставку тимчасовий уряд М. Базаргана. Новим прем’єром став Мохаммед Алі Раджаї. У країні почалися збройні сутички між прихильниками різних політичних груп, що намагалися усунути своїх противників від влади. Суперечки всередині іранського урядового табору призвели до втечі з країни в червні 1981 р. президента республіки Абульхасана Банісадра, котрому для того, аби вилетіти за кордон, довелося заховатися у туалеті авіалайнера. У Парижі опальний політик створив опозиційну до теократичного режиму Тегерана Раду національного опору.

Наступним президентом країни у вересні 1981 р. став Алі Хаменеї (1939 р.н.), авторитетний священик, знавець перської та арабської літератури, письменник та перекладач. Вибори нового президента відбулися не безхмарно — на А. Хаменеї вчинено замах, і він мало не загинув.

Головним завданням внутрішньої політики іранський уряд визначив ісламізацію суспільства та захист країни від впливів Заходу. За звинуваченнями в “антиісламській” поведінці влада почала переслідувати політичних противників, а разом й прихильників світського способу життя. Приводом до репресій могли стати усна критика духовенства, або навіть жарти на релігійну тематику. Для боротьби із інакодумцями створено воєнізований “Корпус стражів ісламської революції”, що згодом неодноразово використовувався в ролі політичної поліції. Тисячі іранців, які отримали свого часу світську освіту, емігрували до Туреччини, Європи та Північної Америки.

Суттєвою складовою іранської зовнішньої політики у 80-х рр. стала спроба експорту ісламської революції до інших мусульманських країн. Іранський уряд надавав фінансову та військово-технічну підтримку багатьом терористичним угрупованням, а також національно-визвольному рухові в Афганістані. Іран довгий час підтримував тісні стосунки з радикальними палестинськими організаціями.

Винесений у лютому 1989 р. іранським духовним судом смертний вирок британському письменнику індійського походження Салману Рушді (1947 р.н.) викликав міжнародний скандал. Приводом до вироку стала книга “Сатанинські вірші”, в якій, на думку іранських богословів, у образливий для мусульман спосіб автор змалював постать пророка Мухаммеда. Іран встановив високу грошову винагороду за голову С. Рушді, причому приватні жертводавці подвоїли суму, початково запропоновану за вбивство письменника. Уряд Великобританії оголосив, що захистить свого громадянина, однак йому довелося переховуватися на конспіративних квартирах.