Причина та наслідки перебування радянських військ на території Афганістану.

У результаті безкровного державного перевороту 17 липня 1973 р. в Афганістані повалено монархію. Скориставшись зарубіжним візитом короля Захір Шаха, до влади в країні прийшла група військових, очолена колишнім прем’єр-міністром М. Даудом, який у західній пресі одразу ж отримав прізвисько “Червоний принц”. Новий уряд орієнтувався на співпрацю із Радянським Союзом, а у внутрішньополітичній сфері спирався на НДПА. В очах населення М. Дауд насамперед був родичем короля, а також послідовним прихильником реформ, тому афганці сприйняли зміну влади байдуже. М. Дауд швидко зосередив у своїх руках всі головні важелі влади в країні, поєднавши пости президента, прем’єр-міністра та головнокомандувача збройних сил. Незадоволені прокомуністичним курсом уряду ісламісти, яких очолив Гульбеддін Хекматіяр, підняли в червні 1975 р. повстання в Паншерській долині, однак швидко були розсіяні урядовими військами. Проти політичних противників режиму влада розгорнула таємну війну. Прийнята в 1977 р. конституція закріпила існування в Афганістані однопартійної системи.

Невдалі спроби економічних реформ, що призвели до ще більшого зубожіння населення, викликали сплеск незадоволення неефективною діяльністю уряду. 26 квітня 1978 р. під час похорону вбитого невідомими чільного функціонера НДПА відбувся траурний мітинг, на якому присутні виступили із різкою критикою правлячого режиму. Різко відреагувавши, влада арештувала організаторів мітингу включно із лідерами НДПА Нур Мохаммедом Таракі (1917—1979) та Бабраком Кармалем (1929—1996). Вже наступного дня, 27 квітня 1978 р., ті члени Народно-демократичної партії, що ще залишалися на свободі, організували державний переворот. У результаті повалення режиму М. Дауда до влади прийшов лідер партійної фракції “Хальк” Н.М. Таракі. Інша назва цих подій — Саурська революція (від пуштунської назви місяця квітень — “саур”). М. Дауда та членів його родини було вбито. Переворот у Кабулі підтримав Радянський Союз, оскільки в останні роки свого правління М. Дауд почав переорієнтовуватися на співпрацю із США та Саудівською Аравією. Революційний уряд скасував конституцію 1977 р., змінив назву країни на Демократичну Республіку Афганістан і підписав із СРСР угоду про дружбу та співробітництво. Отримавши фінансову та технічну допомогу від Радянського Союзу, Н.М. Таракі розпочав форсованими темпами здійснювати соціально-економічні реформи.

Н.М. Таракі розпочав проведення земельної реформи, пообіцяв ліквідувати неписьменність та запровадити програми емансипації жінок. Встановивши верхню межу землеволодіння в країні на рівні б га орної землі, уряд конфіскував “земельні надлишки” в майже 28 тис. селянських господарств. Нерозважливо вдавшись до атеїстичної риторики, уряд налаштував проти себе духовенство. У кінці 1978 р. у деяких районах країни, під’юджувані фундаменталістами, повстали кілька племен. До літа наступного року вони вже контролювали значну частину сільських районів Афганістану. Традиціоналістські родоплемінні структури країни чинили затятий опір спробам запровадити соціальні перетворення революційними насильницькими методами.

Успішний переворот та захоплення влади не змогли усунути суперечностей всередині НДПА, яка складалася з двох фракцій. На розбіжності в політичних поглядах накладалися кланові та національні інтереси. У своїй діяльності “Хальк” спирався переважно на пуштунів, що складали 54% населення країни, а “Парчам” — на . таджиків, які становили 37% жителів Афганістану. Оскільки Н.М. Таракі був лідером “Хальку”, невдовзі почалося безжальне фізичне знищення політичних конкурентів з “Парчаму”.

Політична боротьба загострилася на початку 1979 р. Країна постала перед загрозою політичного хаосу. Політичні вбивства та збройні зіткнення політичних суперників просто на вулицях столиці стали щоденним явищем. У багатьох районах країни тривала партизанська війна. Зовнішньополітичний імідж країни серйозно зіпсувало викрадення в березні 1979 р. членами маоїстського радикального угруповання американського посла в Кабулі Адольфа Даббса. Під час невдалої операції із звільнення посол загинув. У цій ситуації міністр оборони Хафізулла Амін (1929—1979) організував 14 вересня 1979 р. черговий переворот, у результаті якого Н.М. Таракі усунуто від влади. Згодом колишнього прем’єра задушив подушкою особистий охоронець.

Революційна рада Афганістану оголосила X. Аміна президентом. Новий керівник Афганістану продовжив прорадянську політику свого попередника, водночас почавши робити кроки в напрямку до політичного усамостійнення. X. Амін не довіряв радянським радникам, яких було надіслано Москвою ще під час правління Н.М. Таракі. Одна з причин охолодження стосунків полягала в тому, що серед радників було багато таджиків, у безсторонності яких сумнівався афганський уряд.

Відчувши загрозу власним інтересам, Москва зважилася на воєнну акцію в Афганістані. Радянський уряд надіслав до Кабула підрозділ спеціального призначення, який 27 грудня 1979 р. захопив президентський палац, знищивши X. Аміна та його найближче оточення. Владу передано діячеві “Парчаму” Б. Кармалеві, який одразу ж звернувся до СРСР із офіційним проханням надіслати до Афганістану військовий контингент. На рішення радянських лідерів ввести до Афганістану війська вплинула уявна загроза поширення на Афганістан ісламістських впливів з Ірану. Москва сподівалася, що Захід залишиться пасивним спостерігачем радянського втручання, як це було двома роками раніше під час криз в Анголі та Ефіопії.

Уведення до Афганістану іноземних військ та прихід до влади “таджицького” “Парчаму” ще більше загострили національні проблеми країни. Значно активізувалися мусульманські повстанці, які розпочали партизанські дії в пуштунських прикордонних з Пакистаном районах ще 1978 р. Тікаючи від репресій урядових та радянських військ, упродовж лише 1980 р. до Пакистану переселилося близько 800 тис. осіб. Афганістан виключено з впливової міжнародної організації Ісламська конференція. На вторгнення радянських військ до Афганістану неочікувано гостро відреагували Сполучені Штати. Президент США Дж. Картер наклав ембарго на поставки зерна до СРСР і закликав бойкотувати Олімпійські ігри в Москві влітку 1980 р. Щоправда, західноєвропейські країни не підтримали американських пропозицій про міжнародний економічний бойкот агресора, а невдовзі, після президентських виборів, Р. Рейган скасував ембарго.

Поява в Афганістані інтервентів підняла на боротьбу з урядом навіть ті сили, які раніше зберігали нейтралітет або ставилися до лівих ідей із симпатією. До лав збройної опозиції режиму Б. Кармаля влилися десятки різноманітних організацій — від племінних ватажків до прихильників ісламської революції у Ірані. Крім пуштунів, партизанську боротьбу розпочали й інші народи Афганістану: таджики, узбеки, белуджі та ін. Отримавши значну військово-технічну допомогу від США, загальний обсяг якої за 1980—1988 рр. оцінюється в 3 млрд. доларів, афганські партизани “моджахеди” (“бійці за віру”) створили в Пакистані та Ірані низку військово-вишкільних таборів та баз забезпечення. На допомогу афганським повстанцям почали прибувати добровольці та військові інструктори із мусульманських, а іноді й немусульманських країн.

Незважаючи на постійне збільшення чисельності “обмеженого контингенту військ”, який у 1984 р. сягнув 150 тис. солдатів та офіцерів, радянська армія могла контролювати лише найбільші міста та транспортні шляхи. У багатьох місцевостях окупаційні гарнізони з року в рік перебували в оточенні, і зв’язок з ними утримувався виключно повітрям. Радянська армія часто вдавалася до методів колективної відповідальності, коли за партизанські напади репресій зазнавало цивільне населення. У багатьох підрозділах “обмеженого контингенту” поширювалися деморалізація та моральний розклад. Непоодинокими були випадки, коли радянські військові займалися контрабандою, торгівлею зброєю та наркотиками, або навіть переходили на бік “моджахедів”.

Усвідомлюючи невдачі політичного курсу країни, Б. Кармаль здійснював жорстокі репресії, намагаючись таким чином зміцнити свій режим. У 1982 р. партійна чистка відбулася в “ІІарчамі”. Після приходу до влади в СРСР Михайла Горбачова та проголошення нового політичного курсу сталися зміни й у політиці НДПА. У середині 80-х рр. урядовий тиск на опозицію послабився. На виборах до провінційних органів самоуправління в 1985 р. 60% місць отримали незалежні від НДПА кандидати. У наступному році Б. Кармаля усунув від влади керівник національної служби безпеки ХАД Мохаммед Наджибулла (1947—1996), який став лідером країни. Новий уряд проголосив політику “національного примирення” та 6-місячне одностороннє припинення вогню, якого, щоправда, не дотримувалася жодна сторона. Уряд М. Наджибулли почав відхід від практики жорсткого ортодоксального комуністичного будівництва. Наслідком лібералізації режиму стало створення в 1987 р. опозиційного Національного фронту. У травні 1988 р. згідно з підписаною в Женеві Афганістаном, Пакистаном, СРСР та США угодою, почався вивід радянських військ. Останні радянські солдати покинули Афганістан 15 лютого 1989 р.

Радянська інтервенція коштувала Афганістанові понад 2 млн. жертв лише вбитими. Понад З млн. осіб стало біженцями. Зруйновано тисячі населених пунктів, виставлено сотні тисяч мін. За офіційно оголошеними даними, радянська армія втратила вбитими 14 453 солдатів та офіцерів, у тому числі — 2378 мешканців України. Поразка, якої зазнав Радянський Союз у афганській війні, гнітюче вплинула на ціле радянське суспільство й прискорила процеси розпаду СРСР.