Поняття етногенезу. Етнічні групи. Етнічні межі. Етнографічне районування країни.

Поняття «етногенез» (від грец. έθνος — плем’я, народ — та γένεστς — народження, походження) є похідним від поняття «етнос» і вживається для означення процесів формування і розвитку етнічних спільностей. Поняття «етногенез», як і поняття «етнічна спільність», «етнос», має різні тлумачення, що не у всьому узгоджуються одне з одним, особливо тоді, коли такі тлумачення здійснюються або винятково в контексті культурно- антропологічних чинників (такою, зокрема, є традиційна оцінка етносів за характеристиками мови, культури, антропологічними ознаками), або лише в контексті біогеографічних чинників (у цьому разі етнос визначається не стільки як аспект життя суспільства, а як аспект життя природи — її космічних, географічних і біосферних складових).

Етногенез як процес розвитку вже існуючих етносів відбувається безупинно. Змінюються і комплекс соціокультурних ознак кожного етносу і його (етносу) біологічний субстрат. Етнічна палітра постійно оновлюється в часі, зокрема, завдяки поширенню певної ідентичності етнічної на загал причетної до цього процесу людності. У будь-якому суспільстві — аграрному, індустріальному суспільстві чи постіндустріальному суспільстві — постійно відбуваються складні процеси міжетнічної взаємодії — інтеграції, дезінтеграції, асиміляції, змішування тощо. Складність цих процесів пов’язана з тим, що вони залежать від сукупної дії багатьох чинників — глобальних, регіональних, зовнішньо- та внутрішньополітичних, суспільних, культурно- ментальних, ідеологічних, економічних, екологічних, інформаційних тощо. Дискусійним моментом різних теорій етногенезу є питання про правомірність ототожнення періоду початку етногенезу того чи іншого етносу з періодом виникнення та масового сприйняття людністю свого етноніму, своєї етнічної самоназви. Наприклад, залежно від тих чи інших концептуальних припущень періодом початку етногенезу українців може вважатися і період пізнього неоліту, і доба середньовіччя, і 19 ст.

Дослідження етногенезу потребує аналізу найрізноманітніших чинників, що його визначають — геологічних, біологічних, соціальних, історичних. Тому в кінцевому підсумку воно має бути комплексним, має враховувати дані антропології, археології, фольклористики, історії, лінгвістики, етнології, ономастики, глоттохронології. Використання методів лише якоїсь однієї дисципліни (лінгвістики, етнології, археології, антропології) не дає достатнього обсягу даних для адекватної характеристики етногенетичного процесу. Так, вельми сумнівними з наукової точки зору є припущення про виникнення укр. етносу в часи неоліту чи енеоліту («трипільці»), в часи бронзового віку чи ранніх східних слов’ян (анти), в часи «семи українських племен» чи початків давньоруської державності. Усі ці припущення ґрунтуються на вельми обмеженому колі фактів: по-перше, історична тяглість на укр. землях в період міді—бронзи може бути простежена лише за спільністю місц. культ.-госп. типу (яка, безперечно, є цілком закономірною, оскільки тогочасні способи господарювання визначалися в першу чергу особливостями природно-геогр. умов, а вони були у ті часи відносно сталими); по-друге, антропологічні ознаки людей, які в найдавніші епохи жили на укр. землях, є відмінними, а їхня мова є для нас невідомою (хоча етнічна генеалогія будується передовсім саме за лінгвістичним принципом); по-третє, етнодиференціюючі ознаки племен та племінних груп доби істор. слов’янських племен та ранньої Русі неможливо чітко визначити, а типи матеріальної культури на Лівобережжі та Правобережжі Дніпра не були тотожними, тамтешні племена й князівства політично тяжіли до різних центрів, причому просторова локалізація деяких з цих центрів не збігається із сучасними укр. етнічними кордонами; по-четверте, етнічна самоідентифікація людності укр. теренів, що відома з найдавніших письмових джерел, була характерною для еліти, що ж стосується переважної більшості населення, то за браком джерел про це майже нічого не відомо; по-п’яте, в основі припущення про поділ людності Київської Русі на три східнослов’янських етноси лежать всього лише політ. критерії територіального поділу давньоруської спадщини, оскільки за ін. критеріями їх могло бути й 2, й 4.

Дискусійним для фахівців з етногенезу є питання про обов’язкові стадії розвитку етнічних спільнот та про зв’язок цих стадій (якщо вони визнаються) зі стадіями розвитку суспільства (первісне суспільство, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, соціалістичне; чи — традиційне (аграрне) суспільство, індустріальне суспільство, постіндустріальне суспільство; чи — злет, становлення і занепад локальних культур/цивілізацій). У цьому контексті обговорюються питання, чи була кожній заг. фазі соціального розвитку притаманна певна форма етнічної спільноти, чи, можливо, стадії етногенезу не є залежними від соціально-істор. стадій. Зокрема, в рамках марксистського суспільствознавства вважається, що та чи ін. фаза розвитку етнічної спільноти (плем’я, народність, народ, нація) корелює з певною фазою розвитку сусп.-екон. формації. Напр., «плем’я» властиве первісному суспільству, «народність» — рабовласницькому та феод., «нація» — капіталістичному (вона нібито виникає лише під впливом інтегративної дії нац. капіталіст. ринку), «народ» — соціалістичному (вважається, що народ заступає націю в процесі переходу до соціалізму, що капіталістична нація — це класово-антагоністична спільнота, а соціалістичний народ — ні). Сьогодні, за домінування в методології ідей плюралізму, жодна з концепцій етногенезу не може бути визнана єдино вірною. Разом з тим кожна з них здатна привнести щось своє у процес наук. пізнання етногенезу.

Термін «етногенез» може вживатися в широкому і вузькому значеннях — для іменування 1) всесвітньо-істор. процесу формування етносів і народів; 2) процесу походження певного народу, включно з його (процесу) початковими етапами, на яких складаються етнокульт., мовні, побутові та ін. особливості даного народу. Етногенез у вузькому значенні є і складовою, і певним етапом етногенезу у широкому значенні.

Проблема визначення поняття «етнічна група» є набагато складнішою, ніж видається на перший погляд. Пояснюється це, по-перше, тим, що термін “етнічна група” дуже часто вживається як синонім термінів “етнічність”‘ та “етнічна ідентичність”, “нація”, “національна група”, “етнічна” та “національна меншина” тощо. По-друге, значна частина західних вчених взагалі не вважає за потрібне займатись питаннями визначень. По-третє, у міжнародному праві терміни “етнічність”, “етноси”, “етнічна група” та деякі близькі їм – відсутні взагалі, замість них вживаються терміни “нація”, “народ” та «національна меншина». Проте, на нашу думку, це не найкращий підхід, оскільки у багатьох випадках важко або й зовсім не зрозуміло, про що конкретно йдеться. Тим більш, що за кожним із цих термінів стоять далеко не однакові феномени. Не знати, не враховувати багатьох їх особливостей при виробленні й втіленні в життя етнонаціональної політики – це свідомо послаблювати її ефективність або прирікати на невдачі.

Ускладнюється проблема й тим, що при визначенні поняття “етнічна група”, колишні радянські вчені зловживали соціологічними категоріями, а західні – психологічними. Останні, зокрема, робили наголос на спільних етнічних почуттях, спільній свідомості, спільній пам’яті тощо. Однак, як зауважує Дж.Меньоні, наявність цих індикаторів “не означає само по собі існування етнічної групи. Це лише сукупність індивідів, яка може перетворитись на групу в тому випадку, якщо буде на ділі діяти як організована спільнота. Недостатньо посилатись на міфічні узи, як на доказ припущеного існування групи”.

Показово, що М. Вебер теж розрізняв гіпотетичну етнічну групу від реальної етнічної групи. На його думку, етнічне походження або “етнічне членство” ще не створює реальної етнічної групи; воно лише створює передумови для формування такої групи. Етнічні групи здебільшого характеризуються тими ж самими рисами, що й етнічності /в широкому розумінні/ та етноси. Наведемо кілька найбільш типових для західної етнології визначень етнічної групи. “Етнічна група, – стверджує Е.Кешмор, – жодною мірою не є сукупністю людей або частиною населення, а є самосвідомим зібранням людей, об’єднаних або тісно пов’язаних спільним досвідом”. Під досвідом тут мається на увазі спільність походження та інтересів.

“Етнічна група, – пише американський етносоціолог та етнополітолог Р. Шермергорн, – це організм у середині більшого суспільства, який має справжнє або уявне спільне походження, пам’ять про спільне історичне минуле і зосередження на одному або кількох символічних елементах культури, визначених як уособлення її національності”. Такими символічними елементами можуть бути релігія, мова /діалект/, свідомість тощо.

На думку авторів колективної монографії “Соціальне походження націоналістичних рухів”, “етнічна група – це соціальна система із незалежною і окремою культурою”, яка “розвинулась більш або менш незалежно від інших культурних систем великого суспільства”. При цьому, культура трактується як “форма досвіду, думок, цінностей, знань і відносин”. “Культура етнічної групи може відрізнятись від домінуючої культури одним чи кількома характерними рисами, серед яких система національних символів, мова і релігія є найбільш важливими”.

Не важко помітити, що головні ознаки й риси, якими характеризуються етнічні групи майже ідентичні тим ознакам і рисам, котрі притаманні й етносам. Та найбільш вдале визначення, як на автора, дав відомий американський етнолог Мілтон Інгер: “етнічна група – це частина – більш широкого суспільства, члени якої вважають /або інші так вважають по відношенню до них/, що спільним для них всіх є їх походження, що вони мають однакові ділянки спільної культури і що, окрім того, вони беруть участь у спільній діяльності”. Критеріями визначення етнічної групи за М.Інгером, є:

1) решта суспільства вважає дану групу відмінною від інших за певне поєднання таких рис, як мова, релігія, раса, батьківщина предків і пов’язана з нею культура;

2) члени групи також вважають себе відмінними від інших;

3) вони беруть участь у спільній діяльності на засадах їх /реального або міфічного/ спільного походження та спільної культури.

Враховуючи вищеназване, пропонується наступне визначення: етнічна група – це частина якогось етносу, котра в силу різних обставин /зміна кордонів, еміграція, депортація тощо/відірвалась від нього, опинилась у “чужій країні” /стала структурним елементом її суспільства/ і, перебуваючи в іншому етнічному середовищі, зберігає свої особливості й часто діє як організована спільнота. Слід особливо підкреслити, що етнічні групи – це не просто частини населення якоїсь країни та/чи механічна сума, сукупність носіїв певних етнічних рис і ознак або уламки зарубіжних етносів. На справді вони є, з одного боку, дійовими структурними елементами або підсистемами великих суспільств – країн свого проживання та їх націй, а з іншого – природними частинами свого “рідного”, але віддаленого етносу.

Яскравим прикладом тут можуть служити українські етнічні групи у країнах близького і далекого зарубіжжя. За різними підрахунками, поза межами сучасних кордонів України проживають від 11 до 15 млн. українців. Найчисленнішою є східна українська діаспора – від 6.8 до 10 млн. чоловік. У західній діаспорі живе від 4 до 5 млн. українців і осіб українського походження. Будучи лояльними громадянами країн свого поселення, вважаючи їх своїми батьківщинами, члени цих груп зберегли чимало своїх етнічних рис, хоча й набули нових “чужих”, зокрема мову, спосіб життя, символи, традиції, створили / особливо у далекому зарубіжжі/ досить розгалужені мережі своїх організацій, не поривають зв’язків з Україною, яку часто називають своєю “духовною Батьківщиною”, надавали і надають її народові найрізноманітнішу допомогу /моральну, політичну, матеріальну тощо/ й самі живляться його духовно-політичним багатством.

У свою чергу і в Україні існує біля сотні етнічних груп, члени яких брали і беруть участь у становленні її суверенітету й розвитку, мали і мають, особливо з часів незалежності, всі можливості для збереження своїх етнічних особливостей. Згідно із даними Всесоюзного перепису населення 1989 року в Україні проживало-37 млн. 419 тис. українців, 11 млн. 356 тис. росіян, 486 тис. євреїв, 440 тис. білорусів, 324 тис. молдаван, 233 тис. болгар, 219 тис. поляків тощо.

Варто звернути увагу, що в західній та й у вітчизняній науковій літературі поряд із терміном “етнічна група” часто вживається термін “національна група”. Як правило, ці два поняття використовуються як синоніми. Навіть укладачі міжнародної концептуальної енциклопедії “Етнічність” не роблять спроб відокремити ці терміни. Втім, при всій подібності цих феноменів, тут є й деякі відмінності. Національною групою можна вважати таку групу людей, які відірвались від основного масиву етносу, котрий створив свою державу та/чи сформував “свою” націю. Оскільки, за даними ЮНЕСКО, у світі існує від 4000 до 6000 етносів і лише 800 з них вважається націями та нараховується біля 240 держав, то далеко не кожна етнічна група є національною, хоча кожна національна група є етнічною.

Отже, етнічні й національні групи мають більше спільного, ніж особливого. Тому можливо вживання цих термінів як синонімів. Більше того, останніми роками в науковий обіг було введено термін “етнонаціональна група”, який інтегрує ці два поняття.

За твердженням західних вчених, характерною рисою етнонацю-нальних груп є те, що, по-перше, у країнах свого проживання, вони, як правило, не мають власної національної державності. По-друге, “вони мають свою історію /history/, але не мають своєї історичності /historicity/, тобто виявляють себе у сфері культури і не є активними історичними суб’єктами”. По-третє, і це слід особливо підкреслити, вони “поводять себе як групи інтересів, вимагаючи справедливого розподілу праці в державному і приватному секторах, кращих шов для отримання освіти та голосу у виробленні зовнішньої політики”. І саме ці риси мають бути враховані при розробці й оновленні державної концепції етнонаціональної політики та її впровадженні у життя.

Етнічні межі — кордони, що відділяють одна від одної етнічні землі. Етнічні землі — території, де історично сформувалися групи людей, які характеризуються спільністю мови, традицій, культури, побуту, особливостями психічного складу тощо. Словом, етнічні землі — це території, де живуть етнічні групи (спільності) людей — народи, нації, народності, окремі племена та їх групи. Межі, що відокремлюють певні етнічні землі, є досить стабільними і змінюються переважно під впливом політичних факторів, нерідко із застосуванням військової сили, шляхом етноциду. Ця трагіна закономірність є особливо властивою історії розвитку і занепаду українських етнічних земель.

Так, з чисто політичних причин у XIV–XX ст. чимало етнічних українських земель було включено до складу Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії. Зокрема, до названих країн відійшли значні українські історико-географічні території (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя -до Польщі; Південна і Північна Буковина; Північна і Південна Бессарабія, Мармарощина — до Румунії; Закарпаття, Пряшівщина — до Чехо-Словаччини). Частина цих земель є західною окраїною українських етнічних земель (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Буковина, Мармарощина, Пряшівщина).

Етнічні українські території поділяються на суцільні, де в національній структурі населення українці переважають, та на змішані, де українці становлять 10-25-50 % усіх жителів. Причому етнічні території бувають старими, де українці як автохтони (корінні жителі) живуть чи жили десятки століть (Київщина, Чернігівщина, Галичина, Волинь, Поділля, Буковина, Закарпаття, Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Слобожанщина та ін.), а також новими, де вони поселилися упродовж останніх декількох століть (Кубань, Зелений Клин, Сірий Клин). Українські етнічні межі у Польщі багато віків були досить стабільними, хоч характеризувалися територіальними переміщеннями на схід, що відображало експансію панівних кіл Польщі в цьому напрямку. Після Першої світової війни лінія українсько-польського етнічного розмежування (за даними польського перепису населення 1931 р.) проходила поблизу поселень Дуклі, Романова, Сянока, далі на північ від Горлиці, на південь від Ясло, перетинала р. Сян і тяглася на північний схід до Ярослава і далі по р. Сян аж до злучення з р. Танвою. В східному напрямку ця межа по р. Танві продовжувалася на південь від Томашова. Потім круто повертала на північ уздовж Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою.

На схід від названої межі українці становили більшість усього населення. Вздовж західноукраїнсько-польського етнічного покордоння — на північний захід від польсько-словацького кордону до Нового Сонча, на південь від міст Ясло і Кросно через Ярослав і на північний захід по р. Сян аж до впадіння в неї правої притоки — р. Танви, — по р. Танві з продовженням на північ від Рави-Руської. На схід від Замостя до Холма і далі — до поселень, розташованих на захід від Володави до Бєльська і аж до Західного Бугу — проходила досить широка смуга змішаних українсько-польських етнічних територій, де українці переважно становили 25-50 % усього населення. Це колишні суцільні українські етнічні землі, які під польським впливом перейшли до класу змішаних територій. Найінтенсивніше відбувалася деукраїнізація на Холмщині та Підляшші, звідки під час Першої світової війни кілька сотень тисяч українців було евакуйовано царським урядом на схід. Велика кількість цих людей на Батьківщину вже не повернулась.

Наприкінці Другої світової війни і в перші повоєнні роки українці, які жили на старих західних етнічних землях упродовж багатьох століть, були депортовані на схід колишнього СРСР, а також насильно розсіяні серед поляків на колишніх німецьких землях. У результаті встановився нинішній державний кордон України з Польщею, який проходить від Карпат (верхів’я р. Сяну) до Нижанкович і Рави-Руської, далі по ріках Солокія і Західний Буг до кордону з Білорусією. Межі українських- етнічних земель у Російській Федерації формувалися у складних умовах. Їх довжина становить, приблизно, 1500 км. За даними перепису 1926 р., українсько-російська етнічна межа пролягала північніше від Новгорода-Сіверського (приблизно між ним і Трубчевськом). Далі вона повертала на південь до Путивля, потім на схід і північний схід, продовжуючись вздовж р. Сейм аж до впадіння в неї р. Свапи. Звідти українсько-російська етнічна межа круто повертала на південний схід до Бєлгорода (на північ від цього міста) і широким клином заходила з південного заходу в російський етнос. Тут з обох боків цього клину розташовувалися значні ареали українців і росіян: на північному сході — українців, на південному заході — росіян (із загальним переважанням українців).

Далі, на північному сході невеликим розгалуженням простягався регіон з переважанням українського населення. Він існує і нині. Від основи цього “українського півострова” (Новий Оскол) російсько-українська етнічна межа повертає на північний схід і сягає аж до р. Дон (поблизу поселення Ліски). Звідти вона прямує на північний схід до р. Хопер (південно-західніше від Борисоглєбська), тут круто повертає на південь, перетинає р. Дон і сягає поселення Морозівського. Далі, вздовж р. Сіверський Донець російський етнос, в свою чергу, “врізається” півостровом в український етнос. На північ від Луганська українсько-російська етнічна межа повертає до Ростова-на-Дону, йде по р. Дон на північний схід і через Тихорєцьк і Краснодар (східніше міста) тягнеться на південь, а західніше Майкопа повертає до Чорного моря (південно-західніше від Геленджика).

Таким чином, етнічні українці переважають в обширній західній частині Північного Кавказу. На схід від західної частини українського етносу Північного Кавказу обширною смугою з півночі на південь простягається змішана українсько-російська територія, яка на півдні доходить до Чорного моря (південніше м. Сочі через м.Туапсе), сягаючи Геленджика. На південному сході український етнос межує з карачаївським і простягається до Єсентуків, П’ятигорська і далі по р. Терек сягає територій північніше м. Грозного. Від ріки Терек межа продовжується на північний захід до р. Манич і на широті станиці Цимлянської повертає на південний захід до Ростова-на-Дону, окреслюючи з півдня обширний “півострів” російського етносу, що розташувався вздовж нижньої течії р. Дон (з відгалуженням, як зазначалося, вздовж р. Сіверський Донець).

У межах змішаної українсько-російської етнічної території Північного Кавказу, зокрема в північно-східній її частині (на східному покордонні з Калмикією), у загальній чисельності всього населення невпинно зростала питома вага українців (часто до 50-65 %). У центральній частині названої українсько-російської території, в центрі Ставропілля (на північний захід і північний схід від Страврополя), виділявся досить обширний за площею ареал з переважанням етнічних росіян.

Впродовж тривалих часів в західній і центральній частинах Північного Кавказу, на півдні Воронезької і Курської, а також Бєлгородської і Брянської областей, українці місцями становили більшу половину всього населення. Межі українських етнічних земель у Білорусії досить важко визначити у зв’язку з наявністю широкої смуги змішаних українсько-білоруських говорів. Мовознавчі дослідження рекомендують проводити цю межу через Нарву, поблизу Картузької Берези, Вигонівського озера, Лунинця до Турова, а далі — вздовж Прип’яті до Мозира, звідти — на південь західніше Чорнобиля і Прип’яті знову до Дніпра, по якому ця межа прямує вгору, до Лоєва, проходить лівою притокою Дніпра р. Сож і повертає на північ від с. Семенівки і прямує на північний захід, сягаючи м. Стародуба. На північ від Чернігівщини українську етнічну межу визначити ще важче із-за сильних білоруських, російських та українських взаємовпливів. Державний кордон України з Білорусією не співпадає з етнічною межею. Остання проходить значно північніше і північно-західніше від державного кордону.

Переписи населення також не визначали чітко тут межі між українським і білоруським етносами. Є великі розбіжності у статистичних показниках. Наприклад, російський перепис 1897 р. зафіксував у Брестському, Кобринському, Дорогичинському повітах переважно українське населення, польський перепис 1921 р. — лише білоруське. Свого часу, на прохання місцевого населення, що мешкало поблизу Гомеля, це місто і прилеглі до нього території входили до складу Української Народної Республіки. Етнічне розмежування між українцями і білорусами вимагає всебічного вивчення, зокрема на детальному комплексному етнографічно-мовознавчому рівні.

Межі українських етнічних земель у Молдавії та Румунії завжди пролягли територією Бессарабії, Буковини та Мармарощини. В Бессарабії межі українських етнічних земель сформувалися в трьох її частинах: північній (Хотинщина), південній (Акерманщина, Ізмаїльщина) та східній — вздовж центральної (молдавської) частини Бессарабії. Характерною особливістю українсько-молдавського етнічного покордоння є те, що як серед українських, так і серед молдавських територій трапляються поселення етнічних сусідів (це типово також і для українсько-румунського етнічного покордоння). Етнічна межа українських земель в Угорщині пролягає по Закарпаттю. Вона тягнеться південніше від лінії Виноградів-Мукачіва-Ужгород. До складу України увійшла невелика прикордонна угорська етнічна територія з центром у м. Берегові. Межа українських етнічних земель у Словакії починається поблизу Ужгорода. Звідси вона повертає на північний захід (до Яблінки), потім — на північ (до Зборова), а далі продовжується до Ольшаниці та Липника, тобто до кордону з Польщею.

Етнографічне районування – це поділ території на локальні культурно-побутові групи населення, які мають спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв’язками з сусідніми народами. Вже літописець, подаючи назви племен, усвідомлює, що вони мають спільне коріння і, об’єднавшись в одній державі під назвою Русь, починають вважати себе єдиною етнічною одиницею. Замість племінних назв (поляни, деревляни, уличі, тиверці і т.д.) з’являються географічно-територіальні: полтавці, чернігівці, слобожани тощо. Назви племен для позначення локальних етнографічних груп українців не залишилися (за винятком волинян), проте лишили сліди в деяких топографічних назвах.

Перші спроби визначення локальних груп українців знаходимо в “Густинському літописі”: Волинь, Подоля, Украйна, Полгоря – все це, як зазначає автор, на території Руської землі. Сусідів названо: москва, литва, ляхи, турки, татари. Іван Вишенський на території “Малої Руссії” виділяє ще й Покуття. Олексій Шафонський у своїй праці “Черниговского наместничества топографическое описание” (1786) на Лівобережжі виділяє два райони: на півночі – Полісся (або Литва), на півдні – Степ (або Україна) і відповідно групи українців – литвини й степовики. Після приєднання України до Московії (1654) почала побутувати думка, що українці – це етнографічна група росіян (малоросіяни). Кілька століть такий погляд свідомо культивувався, поки не виріс до уявлення українців як “молодшого брата”. Вперше науково спростував ці погляди видатний чеський вчений-славіст Павел Йосеф Шафарик, який досліджував і українські старожитності, фольклор та літературу. В 1842 p. він видав карту “Слов’янські землі”. Це була перша етнічна карта, яка дала наукове уявлення про межі розселення українців, білорусів, росіян, чехів, словаків, поляків, болгар. Як доповнення до етнічної карти Павел Шафарик видав монографію “Слов’янський народопис”, яка складалася з нарисів про розселення слов’янських народів, їхні мови, літературу, подав також статистичні матеріали про віросповідання та державну належність.

Серед східних слов’ян Павел Шафарик виділяє чотири народи: українці, білоруси, новгородці та росіяни. До речі, серед сучасних етнографів і нині побутує думка про значні відмінності між московськими і новгородськими росіянами. Наприклад, Дмитро Зеленін писав: “с полным правом можно говорить о двух русских народах: севернорусском (окающий говор) й южнорусском (акающий говор)”, а також стверджував, що поділ східних слов’ян на росіян, українців і білорусів є не стільки етнографічним, скільки історико-політичним. Дійсно, Москва підкорила Новгород значно раніше, ніж Україну, бо ослаблений опричниною, цим чи не першим геноцидом, він не зміг чинити належного опору і увійшов до складу цієї “собирательницы русских земель”, яка підкорила й карелів, чудь, зирян, ненців, мордву, мещеру, коміпермяків та багатьох інших.

Погляди Павла Шафарика були надзвичайно прогресивними: він вперше довів неприродність державного роздрібнення українських земель між різними державами (в тому числі Росією і Польщею). У межах України у ХІХ ст. сформувалося уявлення про кілька етнографічних районів, що певною мірою різняться за культурно-побутовими ознаками: Поділля, Покуття, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Волинь, Сіверщина.

Нині прийнято поділяти Україну на шість історико-етнографічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Однак слід зазначити, що між етнографічними районами України не існує чітких меж, тому такий поділ має досить умовний характер. Крім того, науково-технічний прогрес, масове поширення стандартизованих форм культури, а також процеси міжетнічної інтеграції згладжують етнографічні особливості окремих регіонів.