Політичний та економічний розвиток Ірану в 40-50-х рр. XX ст.

У другій половині 40-х рр. Іран став ареною гострої політичної боротьби, постійних змін урядів, заворушень та навіть спроб державних переворотів. Така ситуація склалася внаслідок суперництва за владу в країні кількох політичних сил: прихильників партії “Туде”, лівих націоналістів та ісламських екстремістів. Додаткові труднощі іранському уряду створювали інспіровані СРСР національні рухи азербайджанців та курдів. 12 грудня 1945 р. у головному місті радянської зони окупації Тебрізі проголошено Азербайджанську республіку, а 24 січня 1946 р. курди оголосили про створення Мехабадської республіки.

Озброєні радянською зброєю азербайджанські комуністи захопили владу в північно-західних районах країни й, орієнтуючись на радянські зразки, розпочали творення власної адміністративної системи. Коли уряд вислав на придушення заколоту армію, радянські військові не пропустили іранців до Тебріза. Лише після того, як під тиском США радянські війська залишили Іран, у грудні 1946 р. тегеранському урядові вдалося повернути контроль над населеними азербайджанцями районами. На початку 1947 р. придушено курдські виступи.

За період створення автономного режиму в Іранському Азербайджані (з листопада 1945 р. по грудень 1946 р.) створювалися органи місцевого самоуправління, проводилася аграрна реформа. Було видано закони про працю та соціальне страхування, встановлено 8-годинний робочий день, проголошено рівноправя жінок, азербайджанська мова отримала статус державної. В Іранському Курдистані проведені схожі перетворення, хоча вони й не відрізнялися такою масштабністю.

Події в Іранському Азербайджані та Курдистані вплинули на зростання політичної активності і в інших областях Ірану, що серйозно занепокоїло владу. Відмовляючись признати законними діями азербайджанських та курдських демократів, в січні 1946 р. уряд Ірану навіть поставив «іранське питання» в Раді Безпеки ООН.

З приходом до влади 26 січня 1946 р. уряд Кавама ес-Салтане Тегеран змінив тактику вирішення внутрішніх та зовнішніх проблем. Новий уряд, обіцяючи нормалізацію відносин з СРСР, проведення прогресивних реформ і деяку демократизацію режиму, своєю основною ціллю поставило досягти найшвидшої евакуації частин Радянського Союзу, з тим, щоб розправитися з прогресивними силами.

Перші заходи Кавама говорили про намагання уряду виконувати свої обіцянки. Було принято ряд прогресивних законів, зокрема, про працю, про безкоштовну роздачу селянам державних земель. У квітні 1946 р. відбулися переговори по СРСР, що закінчилися домовленностями по трьом основним питанням: про евакуацію частин Радянської Армії із Ірану в півторамісячний термін, про створення змішаного Ірано-Радянського нафтового товариства та про мирне вирішення питання про Іранський Азербайджан.

Одначе літом 1946 р. після виходу союзницьких військ із Ірану почався відкритий наступ на демократичні сили по всій країні, і доля автономій в Азербайджані та Курдистані виявилися вирішеною.

Іранський уряд оголосив про «національний рух»: члени Народної партії Ірану були видалені із уряду. В країні почалася реакція. 10 грудня 1946 р. в Іранський Азербайджан, а потім і в Іранський Курдистан було введено війська, які почали криваву розправу над учасниками демократичного руху. Органи управління Іранського Азербайджану та Курдистану було розпущено, демократичні завоювання були ліквідовані, тисячі людей загинуло, були кинуті у вязницю. Потім репресії досягли і лівих організацій по всьому Ірану. В караючих операціях брали участь і американські радники.

19 серпня 1953 р. в результаті державного перевороту, підготовленого обєднаними силами внутрішньої та зовнішньої реакції при вирішальній участі ЦРУ, уряд Моссадика було відправлено у відставку. В країні було встановлено військово-поліцейський режим, репресії застосовувалися не тільки проти учасників антиімперіалістичного руху, але і проти всіх опозиційних груп та обєднань. Заборонялася діяльність всіх політичних партій.

Новий уряд генерала Захеді взяв курс на тісне співробітництво у військовій, економічній та культурній областях з країнами Заходу та перш за все з США. Такий курс шах назвав «позитивним націоналізмом». Активізувалася технічна, військова і економічна допомога США. В жовтні 1955 р. Іран приєднався до Багдадського пакту. В березні 1957 р. була прийнятою «доктрина Ейзенхауера», а в 1959 р. заключено американо-іранський військовий договір.

Важливим аспектом в політичному житті Ірану в середині 50-х рр. стало зміцнення особистої влади шаха Мохаммада Реза Пехлеві. В економічній сфері шах та його уряд почали проводити політику «відкритих дверей». Спираючись на збільшення доходів від нафти, в 1956 р. було розроблено новий семилітній план, ціль якого була в стимулюванні розвитку економіки та вдосконалення інфраструктури. Але ці плани були нереальними для виконання в умовах відсталості іранського суспільства.

Іран продовжував залишатися відсталою аграрною країною із слабо розвинутою промисловістю та сильними пережитками феодалізму в сільському господарстві. Більше 90 % земельних площ належало шаху, поміщикам, вождям племен, вищому духовенству, що складало 1 % населення. Робочий клас був небагаточисельним. З 18 млн. чоловік населення країни в містах проживало біля 3 млн., а 20 % міського населення складали ремісники.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. Іран пережив серйозну кризу. Різке загострення валютно-фінансових проблем перепліталося з кризою в сільському господарстві, промисловості та торгівлі, і перш за все, в сфері соціально- економічних відносин. Біднота більшості іранського селянства – селянства, напівголодне існування міської бідноти, безробіття, важке положення дрібної та середньої буржуазії, ремісників, дрібних торгівців, банкротства представників національної буржуазії- все це призводило до соціальної напруги. Криза стала також результатом прозахідного, головним чином проамериканського, курсу у зовнішній політиці.

В цей час в Ірані пройшов ряд відкритих виступів селянства проти поміщиків, а мітингуючі жителі столиці висували не тільки економічні, а й політичні вимоги (вільні вибори, вихід Ірану з СЕНТО, покращення відношень з СРСР і т.д.). Нова хвиля масового опозиційного руху, починаючи з 1957 р. коли була дозволена діяльність помірних політичних організацій, висувала нових лідерів з числа колишніх членів НФ та шиїтського духовентства. Офіційні партії, Мелліюн та Мардом, створені за ініціативою шаха, не користувалися підтримкою народу.

В 1960 – 1961 рр. шаху доводилося двічі анулювати результати парламентських виборів з-за грубої їхньої фальсифікації. Необхідність перемін, що змогли б попередити соціальний вибух, була очевидною, і шах, не дочекавшись виборів, приступив до здійснення реформ.