Політичний та економічний розвиток Індії в кінці XX – на початку XXI ст.

На 1991 р. економіка Індії була на межі повного колапсу через кризу зовнішній торгівлі та припинення податкових надходжень до бюджету. Уряд Нарасіма Pao вдався до надзвичайних заходів у економіці, здійснив суттєву девальвацію рупії, провів низку скандальних розслідувань біржових спекуляцій та зловживань державних службовців. Загалом на 1992 р. економічну ситуацію вдалося стабілізувати, значною мірою завдяки великим фінансовим позикам за кордоном.

Як реакція на регіональні сепаратистські рухи, з початку 90-х рр. у Індії почала і набувати щораз більшої сили ультранаціоналістична паніндуїстська партія “Бхаратія Джаната”, лідером якої був колишній міністр закордонних справ в уряді М. Десаї Дтал Бехарі Ваджпаї (1924 р.н.). Метою своєї діяльності ця партія визначала створення винятково індуїстської держави. Однією з форм діяльності паніндуїстів було руйнування мечетей, збудованих після мусульманського завоювання Індії на місці давніх індуїстських святинь. У грудні 1992 р., розбурханий демонстрацією по телебаченню історичного серіалу, присвяченого доісламській історії Індії, натовп фанатиків зруйнував мечеть у місті Айодх’я (Уттар-Прадеш). З цього приводу уряди 53 мусульманських країн, об’єднаних в організації Ісламська конференція, заявили Індії рішучий протест. У січні 1993 р. мусульманський погром відбувся в Бомбеї. Бажаючи помститися за 500 мусульманських жертв цього погрому, ісламські радикали в березні того ж року підірвали в Бомбеї кілька бомб, причому загинуло понад 250 індусів. Спочатку уряд негативно поставився до діяльності “Бхаратія Джаната” та її шовіністичної пропаганди й навіть вдався до репресій. Пізніше, зважаючи на те, що паніндуїстський рух перейшов до цивілізованіших форм політичної боротьби, правляча коаліція змушена була змиритися із поширенням його впливів.

У травні 1996 р. “Бхаратія Джаната” перемогла на виборах, але не змогла сформувати свого уряду. Спробою спинити наближення ультранаціоналістів до влади стало формування в червні 1996 р. коаліційного уряду Додде Деві Говди (1933 р.н.). Уряд виник на основі компромісу 13 партій, що створили Об’єднаний фронт. Звинувативши урядовий кабінет у поступках “Бхаратія Джаната”, у квітні 1997 р. з урядової коаліції вийшов IHK (І). Урядова криза закінчилася черговими виборами, на яких знову впевнено перемогли ультранаціоналісти.

У березні 1998 р. А.Б. Ваджпаї став прем’єр-міністром країни. Новий уряд узяв курс на розбудову військової промисловості та перетворення Індії на світову наддержаву. У зовнішній політиці загострилися стосунки Індії з Пакистаном. У травні 1998 р. Індія, а через кілька днів і Пакистан, демонстративно провели випробовування власної ядерної зброї. Світове співтовариство досить мляво зреагувало на ці події. Було оголошено про накладення на Індію та Пакистан торгових санкцій, але невдовзі їх скасували. За висловом А.Б. Ваджпаї, “ніхто не може ігнорувати понад 300-мільйонний ринок потенційних покупців західних товарів, особливо коли вони живуть у країні з понад мільярдним населенням”.

Індо-пакистанський конфлікт загострився, коли на початку літа 1999 р. на територію індійського Кашміру проникли загони мусульманських бойовиків. З великими труднощами, використовуючи авіацію та важку техніку, індійцям вдалося розсіяти нападників. Сили ППО Індії та Пакистану збили по одному військовому літакові протилежної сторони. Бої в Кашмірі припинилися в серпні 1999 р., і хоча обидві сторони заявили про нормалізацію міждержавних стосунків, наступні роки відносини між Індією та Пакистаном постійно були напруженими. 2002 р. у Кашмірі знову відбулися прикордонні сутички.

Індійський приватний сектор у кінці 80-х рр. не розвивався належним чином через низку тарифних обмежень та урядову політику виробничих й торгових квот. Намагаючись зберегти робочі місця, уряд підтримував неефективне застаріле виробництво, що в кінцевому результаті гальмувало розвиток національної економіки. На звільнення з роботи понад 100 робітників підприємцям доводилося отримувати спеціальний дозвіл від уряду. Держава зберігала квоти на випуск певних видів продукції за дрібними підприємствами, але такі “тепличні” умови найчастіше призводили до неконкуренто-здатності вироблених товарів. Підприємці мали обмежений доступ до іноземної валюти. Зарегульована економіка не витримувала конкуренції з сусідніми, більш динамічними в господарчому плані державами. У середині 80-х рр. Індія вперше вдалася до грошових позик за кордоном, а на початку 90-х рр. у країні майже не залишилося валюти, й уряду довелося звернутися по фінансову допомогу до МВФ.

Отримавши позику від МВФ, Індія, виконала рекомендовані для оздоровлення економіки скорочення бюджетних видатків. Країна порівняно легко пережила фінансову кризу, а у 1992—1993 рр. навіть збільшила свій ВВП на 4%. Економічна криза початку 90-х рр. була використана як привід до роздержавлення частини неефективно діючих промислових підприємств. Приватний сектор з’явився в електроенергетиці, нафтовидобувній та важкій промисловості, авіатранспортній сфері та галузі телекомунікацій. Уряд скоротив ставки тарифного податку та прибутковий податок, скасував акцизні збори. Девальвована в 1991 р. на 24% рупія стала конвертованою.

Однією з проблем сучасної Індії є нерівномірність її економічного розвитку. Багаті на корисні копалини та кваліфіковану робочу силу штати (Махараштра, Карнатак, Гуджарат, Раджастая) розвиваються значно краще, ніж інші частини країни. Вони отримують левову частку всіх закордонних інвестицій. У 1994 р. Гуджарат отримав 520 млрд. рупій інвестицій, тимчасом коли у три з половиною рази чисельніший за населенням Уттар-Прадеш — лише 224 млрд. рупій.

Індія поволі опановує світовий ринок складного машинобудування та електронних технологій. Місто Бангалор є одним з найвідоміших у світі центрів з виробництва програмного забезпечення. Не гірші за якістю індійські комп’ютерні програми в кільканадцять разів дешевші європейських аналогів. Індійські програмісти працюють за контрактами в багатьох розвинених країнах світу.

Незважаючи на енергійні зусилля, спрямовані на реорганізацію економіки, Індія залишається серед країн з невисоким показником прибутку на душу населення. У середині 90-х рр. ВВП у перерахунку на душу населення складав 310 доларів на рік. Лише 2,3 % індійців мають річний прибуток на сім’ю понад 2000 доларів. За даними Всесвітнього банку реконструкції та розвитку, на Індію зараз припадає 63 % всіх найбідніших людей планети.