Парламентаризм в Україні. Етапи та особливості

I. Становлення парламентаризму в Україні.
II. Конституційна реформа.
III. Відміна конституційної реформи

I. Становлення парламентаризму в Україні

Верховна Рада радянських часів, як і парламенти інших країн світу, формувалася шляхом виборів народних депутатів. Ці вибори, однак, були специфічними. Партійні органи формували кон­тингент депутатів, виходячи з пропорційного репрезентування жінок, робітників, вчителів, лікарів, вчених та безпартійних. Тож до Вер­ховної Ради обиралися “кращі представники блоку комуністів і без­партійних” на безальтеративній основі при повному контролі парт­ійних структур. Як правило, оголошувалося, що за кожного канди­дата проголосувало не менше 99,9% виборців.

Ситуація з виборами до Верховної Ради України змінилася у 1990 році. Ці вибори проводилися на альтернативній основі: канди­датів у депутати висували трудові колективи, а Комуністична партія хоча й висувала своїх представників, але на загальних підставах. За законом депутати мали право працювати на своїх робочих місцях і одночасно бути депутатами Верховної Ради, що почала працювати на постійній основі.

Незалежна Україна постала 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада Української РСР 12-го скликання одностайно проголосувала за “Акт проголошення незалежності України”. З цієї дати починається відлік власне парламентського правління в новоствореній державі. Пізніше, у лютому 2000 року, Верховною Радою України було прийняте рішення про зміну обчислення скликань, в результаті якого 12-е скликання стало першим. Перше скликання (12-е) було обране в результаті виборів 1990 року і працювало на постійній основі до 1994 року, перетворившись 24 серпня 1991 року на Верховну Раду України. З цього часу розпочалися процеси становлення парламентського інституту в України.

До 1996 року Верховна Рада України працювала згідно з Консти­туцією 1978 року, до якої періодично вносилися зміни, щоб відобрази­ти зміни політичного та суспільного характеру, що відбувалися на той час в Україні. 28 червня 1996 року Верховна Рада в результаті напруже­них дебатів схвалила нову Конституцію України, яка визначила місце парламенту в державному управлінні і його повноваження.

Законодавча діяльність, близька до стандартів законотворчості демократичних парламентів світу, почалася в Україні з Верховної Ради України 1-го скликання (на той час вона за обліком радянської хронології була Верховною Радою УРСР 12-го скликання). Вона була обрана на підставі “Закону про вибори в Українській РСР” відповід­но до Конституції Української РСР 1978 року і розпочала свою робо­ту 15 травня 1990 року.

Відповідно до вимог Декларації про державний суверенітет Ук­раїни, яка була прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 року, Верховна Рада почала вносити необхідні зміни до діючої Конституції Української РСР та інших законодавчих актів республіки. Нижче ми наводимо стислий перелік і короткий опис найважливіших з них.

Перший закон, “Про зміни і доповнення Конституції Украї­нської РСР”, було прийнято 24 жовтня 1990 року. У цьому Законі була анульована Стаття 6 Конституції, що проголошувала Комуні­стичну партію керівною і спрямовуючою силою суспільства. Стат­тею 7 проголошувалась багатопартійна система:

Політичні партії, громадські організації і рухи через своїх пред­ставників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах беруть участь у розробці і здійсненні політики рес­публіки, в управлінні державними і громадськими справами на основі їх програм і статутів, відповідно до Конституції Ук­раїнської РСР і чинних законів.

Не допускається створення і діяльність партій, інших громадсь­ких організацій і рухів, що ставлять за мету зміну шляхом на­сильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави, а також: підрив її безпеки, розпалювання національної і релігійної ворожнечі”

Стаття 49 надала громадянам право об’єднання і участі в пол­ітичних партіях. Після цього в Україні з’явилось законодавчо закрі­плене право створення багатопартійної системи:

“Громадяни Української РСР мають право об ‘єднуватись у політичні партії, інші громадські організації, брати участь у рухах, що сприяють задоволенню їх законних інтересів. Здійснення цього права не підлягає жодним обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і є необхідними для інте­ресів державної чи суспільної безпеки, громадського порядку або захисту прав та свобод громадян.

Політичним партіям і громадським організаціям гарантують­ся умови для виконання своїх статутних завдань “.
Варто зазначити, що Україна тоді ще знаходилася у складі СРСР, але у Статті 71 зазначалося: “На території Української РСР забез­печується верховенство законів республіки “. Фактично це означало, що Україна входить до Союзу РСР на правах незалежної держави.

Верховна Рада України 1 -го скликання вперше в Україні зап­ровадила Конституційний суд. Стаття 112 проголошувала:

“Конституційний суд Української РСР обирається Верховною Радою Української РСР на десять років з числа спеціалістів у галузі правау складі Голови, заступника Голови і 23 членів Суду “.

Також вперше захист кордонів країни і встановлення диплома­тичних стосунків з іноземними державами було покладено на Раду Міністрів Української РСР, “Рада Міністрів Української РСР:

  • вживає заходів у межах, встановлених Конституцією Ук­раїнської РСР, щодо забезпечення державної безпеки і обо­роноздатності країни;
  • здійснює керівництво у галузі відносин Української РСР з іноземними державами та її участі в діяльності міжна­ родних організацій “

Статтею 162 визначалася незалежна прокуратура: “Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів всіма міністерствами, державними комітетами і відомства­ми, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчи­ми органами місцевих Рад народних депутатів, колгоспами, кооперативами та іншими громадськими організаціями, служ­бовими особами, а також: громадянами на території Украї­нської РСР здійснюється Генеральним прокурором Українсь­кої РСР і підлеглими йому прокурорами.”

Приймаючи перший закон про зміни до Конституції УРСР, Вер­ховна Рада того ж дня створила комісію з розробки нової Конституції. За досить короткий час ця комісія розробила “Концепцію нової Консти­туції України”, яка була ухвалена Верховною Радою 19 червня 1991 року.

Відповідно до Декларації про державний суверенітет Верхов­на Рада прийняла ряд законів і постанов, що визначали незалежний статус державних установ і відомств, що раніше були підпорядко­вані союзним органам. Так, Постановою від 29 листопада 1990 року найвищим органам державної влади і управління республіки були підпорядковані внутрішні війська, а також навчальні заклади Міністерства Внутрішніх справ СРСР, розташовані на території УРСР, а 4 грудня 1990 року законом ” Про державну податкову служ­бу” органам державної влади УРСР було підпорядковано податкову службу, до цього підвладну Москві. 5 грудня 1990 року було прийня­то Закон “Про бюджетну систему Української РСР”, яка відокрем­лювала Бюджет Української РСР від Бюджету Союзу РСР.

21 травня 1991 року було прийнято Закон “Про зміни і допов­нення Конституції (Основного Закону) Української РСР у зв’язку з удосконаленням системи державного управління”. Цим законом до Конституції вводилися Статті 115 і 116, відповідно до яких замість уряду Верховна Рада призначала Кабінет міністрів, до складу якого входили прем’єр-міністр, віце-прем’єри і міністри.

5 липня 1991 року до Конституції Української РСР була внесе­но положення про заснування поста Президента Української РСР. Було введено главу 12-прім, стаття 114 якої визначала:

“Президент Української Радянської Соціалістичної Республі­ки є найвищою посадовою особою Української держави і гла­вою виконавчої влади, …очолює систему органів державного управління, … представляє Верховній Раді кандидатуру для призначення на посаду Прем ‘єр-Міністра, за погодженням з Верховною Радою призначає міністрів з питань оборони, на­ціональної безпеки і надзвичайних ситуацій, внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів, юстиції, Голову комітету дер­жавної безпеки “.

Крім цього, було прийнято закон про повноваження Президента України, який надавав главі держави необхідні повноваження для управління державою.

До 24 серпня 1991 року Україна залишалася у складі СРСР, але закони, які приймала Верховна Рада визначали Україну, відповідно до Декларації про державний суверенітет, як суверенну державу.

24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла “Акт проголо­шення незалежності України”, у якому проголосила “…незалежність України та створення самостійної української держави – УКРАЇ­НИ”. 4 вересня 1991 року Верховна Рада прийняла постанову про підняття над Верховною Радою синьо-жовтого прапора, що “… символізує миролюбну українську державу в образі чистого неба і хлібного лану “.

17 вересня 1991 року було прийнято черговий закон, “Про вне­сення змін і доповнень до Конституції Української РСР”, відповідно до якого у тексті Конституції назви “Українська Радянська Соціалістич­на Республіка” та “Українська РСР” замінялися назвою “Україна”.

8 жовтня 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон “Про громадянство України”, а 25 жовтня 1991 року – “Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності”, де проголо­шувалося впровадження в Україні ринкової економіки, яке було за­декларовано ще союзним законодавством. 1 листопада 1991 року Вер­ховна Рада України прийняла “Декларацію прав національностей України”, а 4 листопада закон “Про національну гвардію України”.

5 листопада 1991 року були внесені зміни до статей 162,163 і 165 Конституції України, що стосувалися прокуратури і Генераль­ного прокурора та відповідно до яких Генеральний прокурор став призначатися Верховною Радою України та ставав їй підзвітний.

Суттєві зміни до Конституції України були внесені Законом від 14 лютого 1992 року. Ці зміни стосувалися державного і терито­ріального устрою, повноважень Верховної Ради, посади Президента України і Кабінету міністрів України. Суттю цих змін було розмежу­вання повноважень виконавчої і законодавчої влад.

1 липня 1992 року Верховна Рада України розглянула проект нової Конституції і прийняла постанову “Про проект нової Консти­туції України”, у якій постановила винести проект Конституції України на всенародне обговорення до 1 листопада 1992 року. Проект було опубліковано у засобах масової інформації, обговорено радами всіх рівнів з залученням громадськості і внесено зауваження та про­позиції на доопрацювання Верховній Раді. Однак новий варіант Кон­ституції так і не був розглянутий Верховною Радою, яка 21 листопа­да 1992 року прийняла Закон “Про тимчасове зупинення повнова­жень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передба­чених пунктом 7-4 Статті 114-5 Конституції України”.

Протягом наступних двох років Верховна Рада України прий­няла ще ряд змін до Конституції України, які стосувалися доповнен­ня статей, що були внесені до Конституції раніше. Таким чином на протязі 1990-1994 років через законотворчий процес було напрацьо­ване необхідне правове поле для функціонування законодавчої і ви­конавчої влад.

8 червня 1995 року Президент України Леонід Кучма підписав з Верховною Радою Конституційну Угоду, яка обумовлювала, що нова Конституція України буде підготовлена і прийнята через рік, що і було здійснено 28 червня 1996 року. Стаття 85 цієї Конституції визначила повноваження парламенту України – Верховної Ради.

II. Конституційна реформа

Президентсько-парламентарна форма правління, суперечливо змодельована в Основному Законі України в редакції від 28 червня 1996 р. мала свої потенційні переваги, які відсутні у змішаних парламентарно-президентських та парламентарних республіках: принцип одноосібного керівництва, який у ситуації низької функціональної ефективності Верховної Ради України міг здійснюватися Президентом України у виконавчій сфері, повинен був відігравати важливу стабілізуючу роль в умовах перехідного суспільства. Однак у період президентства Л. Кучми президентсько-парламентарна форма правління в Україні виявила свої гірші а не кращі потенційні риси, чим остаточно скомпрометувала себе і прискорила конституційну реформу.

Поправки до Конституції України від 8 грудня 2004 р. запровадили змішану парламентарно-президентську форму правління. Однак уже перший мінімальний досвід функціонування цієї конструкції влади в Україні засвідчив наявність серйозних ускладнень у здійсненні конституційних повноважень окремих вищих органів влади, небезпечно низький рівень легітимності їхніх дій, намагання окремих владних структур вийти за межі окресленої Основним Законом сфери їх компетенції, вдаватись до власного суб’єктивного тлумачення норм Конституції України, цинічно використати існуючі проблеми в організації механізму влади у власних інтересах [2]. Зокрема, діяльність Верховної Ради України п’ятого і шостого скликань, а точніше, відповідних коаліційних більшостей, що уособлювали Верховну Раду України, важко назвати успішною. У Парламенті обох скликань коаліційна більшість була надто ситуативною, внутрішньо неконсолідованою, неспроможною до узгоджених, системних і ефективних дій.

Діяльність так званої Антикризової коаліції у Верховній Раді України п’ятого скликання була позначена прийняттям неконституційного Закону “Про Кабінет Міністрів України” від 21. 12. 2006 р., самий поверхневий аналіз якого засвідчує спрямованість цього акта на обмеження конституційного статусу Глави держави, порушення передбаченої Основним Законом системи стримувань і противаг і створення загрози конституційному ладу країни. Закінчила свою авантюрну діяльність Антикризова коаліція тим, що в указі Президента від 2. 04. 2007 р. було цілком адекватно названо “реальною передумовою узурпації влади в Україні” [3]. Парламент, який у державно-правовій теорії розглядається як основна інституційна гарантія демократії, став головною загрозою демократії у країні.

Зміна формату партійних сил у Парламенті шостого скликання припинила згадані авторитарні тенденції, однак результат діяльності нової коаліційної більшості, утвореної блоками політичних сил НС НУ та БЮТ, об’єктивно, залишав бажати кращого. Ця коаліційна більшість мала мінімальну перевагу в голосах над своїми політичними опонентами і страждала від жорстких внутрішніх конфліктів. Кажучи дуже узагальнено, більшість була неефективна і єдине, що дозволяло певний час зберігати коаліцію – це постійна загроза її легального відсторонення від влади. Врешті-решт парламентська криза досягла кульмінаційного моменту, коли фракція НС НУ вийшла зі складу коаліції, нова коаліційна більшість не була (через партійні конфлікти) сформована у тридцятиденний термін і Президент України достроково припинив повноваження Верховної Ради України. Обставини діяльності коаліційної більшості в Парламенті шостого скликання, постійна загроза розвалу більшості й відставки утвореного нею Уряду стали красномовною ілюстрацією тих реальних проблем, з якими зіткнувся і з якими доведеться мати справу на перспективу українському Парламенту. У контексті останніх подій, якими була позначена діяльність згаданої коаліційної більшості й утвореного нею Уряду перспективи збереження існуючого формату партійно-політичних сил у Верховній Раді України сьомого скликання виглядають нереальними. Можна, однак, констатувати, що за будь-якого складу коаліційної більшості в Парламенті сьомого скликання, а відповідно, партійного складу Уряду, діяльність нового блоку в механізмі влади (який утворює в нинішній конструкції влади парламентська більшість і похідний від неї Уряд), демонструватиме проблеми, цілком схожі до тих, які ми фіксували весь постреформенний період. Постійна загроза парламентської нестабільності та урядової кризи – найбільша “хвороба” запровадженої конституційними поправками конструкції влади. Однак головний фактор періодичного посилення згаданої “хвороби”, – не стільки в концептуальних дефектах конституційних норм, скільки в особливостях сучасної партійної системи України та рівні культури її політичної еліти.

У контексті сказаного уявляється важливим наголосити, що будь-який різновид парламентаризму в Україні супроводжуватиметься суттєвими труднощами, оскільки парламентаризм є “правлінням партій” і може реально функціонувати лише за умов існування сформованої і стабільної партійної системи та наявності усталеної партійної структури Парламенту. Повноцінний парламентаризм утверджується лише за наявності сильних центристських партій та міцних традицій демократії, які, зокрема, мають знайти своє вираження у здатності партій до співробітництва. Парламентаризм є неможливим у політично неструктурованому суспільстві, де несформована відповідна партійна система, яка б забезпечувала створення стабільної парламентської більшості, і яка б, у свою чергу, формувала уряд, спроможний ефективно розв’язувати комплекс завдань, пов’язаних із необхідністю здійснення системних перетворень у суспільстві та державі. Між тим, партійна система сучасної України не передбачає на цьому етапі утвердження реального парламентаризму. Більшість політичних партій в Україні – нечисельні, не мають належної соціальної бази і повноцінно не виконують притаманних їм, як політичним партіям, функцій. За цієї умови перекладання на Парламент надмірних повноважень при його реальній неспроможності здійснення цих повноважень може скомпрометувати саму ідею парламентаризму. В умовах організації влади в напівпрезидентській республіці до 1 січня 2006 р. Верховна Рада України не володіла повноваженнями, які б надавали їй статусу провідної владної структури в політичній системі країни. Це мало своє позитивне значення, оскільки Парламент був (у значній мірі і залишається) неспроможним до виконання такої ролі. За згаданої ситуації здійснення Главою держави України широкого комплексу установчих та контрольних повноважень, які Верховна Рада України не могла успішно виконувати, ставало об’єктивною необхідністю. Фактично посилення інституту глави держави в Україні на початковому етапі державотворення дозволяло частково компенсувати слабкість і нерозвиненість вітчизняного парламентаризму. Однак і сьогодні парламентарно-президентська республіка в Україні демонструє низький рівень функціональності й легітимності. Небезпека, що супроводжує розвиток парламентаризму в Україні на сучасному етапі, пов’язана з тим, що нежиттєздатність парламентарно-президентської республіки може спровокувати повернення до одноосібного авторитаризму.

У контексті аналізу умов розвитку вітчизняного парламентаризму варто озвучити принаймні дві ключові проблеми, пов’язані безпосередньо з дефектами конституційних конструкцій, запроваджених поправками до Основного Закону від 8 грудня 2004 р.

Перехід до парламентарно-президентської форми правління в якості однієї з головних своїх умов передбачає парламентський спосіб формування уряду. Поправки до Конституції України від 8 грудня 2004 р. запровадили парламентський спосіб формування Кабінету Міністрів України, однак, на переконання дослідника, не в найкращий спосіб. Його головною вадою є партійний критерій, за яким відбуватиметься формування складу Уряду. Особливості партійної системи України, а точніше, незавершений характер її розвитку, низька ймовірність утворення потужної центристської більшості в Парламенті робить формування Уряду на коаліційній партійній основі малоефективним, якщо не безперспективним взагалі. Формування коаліційного уряду доцільне лише за умови, коли ідеологічні відмінності між партіями не настільки гострі, щоб блокувати процес формування урядової коаліції. У будь-якому випадку, програма діяльності такого Уряду може виявитися лише теоретичною домовленістю партій, що брали участь у його формуванні про спільну програму дій, реальність якої буде спростована практикою її виконання. Такий Уряд також постійно наражатиметься на небезпеку достроково припинити свої повноваження за ініціативою Парламенту, оскільки жодна з партійних фракцій не сприйматиме його як свій власний Уряд.

Крім того, Прем’єр буде змушений шукати можливості співпраці з міністрами, з якими він співпрацювати не лише не бажатиме, але й не зможе, можливо в силу того, що це будуть не фахівці-професіонали, компетентність яких не викликала б сумнівів і яким Прем’єр без вагань міг би доручити певні ділянки роботи, а партійні популісти-демагоги. Крім того, міністри будуть у своїй поведінці надто залежними від парламентських лобістських груп. За умови, що заміщення посад в Уряді залишатиметься результатом міжфракційних домовленостей, Прем’єр-міністр України не зможе цілком контролювати стан справ в урядовій сфері. Є зайвим наголошувати, що виконавчо-управлінська та законопроектна діяльність такого Уряду залишатиме бажати кращого.

Оптимальний варіант виходу з описаної ситуації вбачається в запровадженні такого парламентського способу формування уряду, який полягатиме у призначенні Парламентом лише Прем’єра, а не всього Уряду. Після свого призначення Прем’єр-міністр України повинен мати право сам формувати склад Уряду – і, звичайно, за фаховим, а не за партійним критерієм. Адже професійний рівень фахівців, які мають керувати країною, безумовно має стати основним критерієм при призначенні на посаду. Також, хоча Уряд – орган колегіальний, за визначальної ролі Прем’єра у його формуванні стане можливим організоване й узгодження прийняття Кабінетом Міністрів України рішень. Формуючи Уряд і визначаючи склад Кабінету Міністрів України, Прем’єр-міністр України тим самим забезпечуватиме певну узгодженість поведінки його членів: міністри входитимуть в Уряд за запрошенням Прем’єра, і добре пам’ятатимуть це. Описана схема формування уряду дозволить сформувати сильну, стабільну виконавчу владу, спроможну до ефективного співробітництва з Парламентом. Саме така модель організації виконавчої влади, уявляється, відповідала б завданню утвердження в Україні парламентарно-президентської форми правління в умовах незавершеності розвитку парламентаризму.

Інша важлива проблема стосується інституту парламентської відповідальності уряду. Поправки до Конституції України в регламентації парламентської відповідальності Кабінету Міністрів України демонструють значну нелогічність. В умовах парламентаризму уряд існує доти, доки діє парламентська більшість, що його створила. Тобто наявність більшості є причиною й основою для існування уряду. Якщо зі складу парламентської більшості виходить певна фракція і коаліція не знаходить їй заміни, так що через втрату значної кількості мандатів більшість зникає, уряд автоматично йде у відставку. У республіканських формах правління загальноприйнятим є правило, що у випадку розпаду коаліції, коли зникає більшість, на яку спирається уряд, йому (уряду) виноситься питання про недовіру [5]. Схоже відбувається з урядом і у випадку, коли він сам ставить у парламенті питання про довіру і не знаходить її (отримує вотум недовіри). Постановка питання про довіру – це засіб перевірки наявності в парламенті коаліції більшості. Якщо більшості, що підтримує уряд не знайдено, він (уряд) теж має припинити повноваження. Поправки до Конституції України згаданого механізму не передбачають. У конституційній регламентації нового формату влади дивно виглядають принципово не змінені норми початкової редакції Конституції України, які передбачають, що питання про довіру Кабінету Міністрів України може порушуватися не частіше ніж один раз на сесію. При цьому зберігає чинність цілком незрозуміла в нових реаліях поділу влади норма, яка забороняє порушувати у Верховній Раді України питання про відставку Уряду протягом року після схвалення Програми його діяльності. У парламентаних та змішаних республіках програма діяльності уряду – це програма партії (блоку партій), що перемогла на виборах і утворила у представницькому органу більшість. Логічною є постановка питання: якщо парламентська більшість розпалася, для чого має продовжувати існувати Уряд, утворений уже неіснуючою більшістю, Уряд, що діє на підставі програми, схваленої цією неіснуючою більшістю? Можна поставити й інше питання: яка принципова необхідність існування в Парламенті більшості, якщо ця більшість в описаній ситуації не може утворити свій Уряд?

Ще однією принциповою передумовою успішного розвитку парламентаризму в Україні є запровадження інвеститури Кабінету Міністрів України у Верховній Раді України. Парламентаризм у його класичній чи раціоналізованій формах може стати реальним лише за умови вироблення ефективного механізму взаємодії органу законодавчої влади та уряду, зокрема й у сфері вироблення спільної програми дій (та її подальшої реалізації). Неспроможність уряду отримати схвалення програми його діяльності у представницькому органі означає автоматичну відставку прем’єра: звичайно така загроза спонукає прем’єра шукати порозуміння і співпраці з парламентом.

Конституційна реформа в цілому створила якісно нові передумови розвитку парламентаризму в Україні. Вона посилила установчі та кадрові функції Верховної Ради України, обмежила відповідні прерогативи Глави держави, закріпила парламентський спосіб формування Уряду, створила більш відповідні парламентаризму умови досягнення функціональної самостійності і збалансованого положення в системі стримувань і противаг Кабінету Міністрів України. Реформа суттєво обмежила можливості Президента України визначати зміст діяльності Уряду, чим організаційно забезпечила необхідне посилення позицій Кабінету Міністрів України. Засобом запровадження інституту парламентської більшості та парламентського способу формування уряду конституційна реформа організаційно забезпечила принципово необхідний в умовах парламентаризму зв’язок між Парламентом та утворюваним ним Урядом і сприяє взаємній відповідальності органів законодавчої і виконавчої влади. Парламентська більшість, делегуючи своїх представників до Уряду, тим самим бере на себе політичне і правове зобов’язання забезпечувати діяльність Уряду. Парламентський спосіб формування Кабінету Міністрів України надає народним депутатам право вимагати чіткої реалізації Програми діяльності Уряду, Програми, що виражає сподівання більшості громадян України.

Між тим, фрагментарність і непродуманість внесених до Конституції України поправок залишають відкритими цілу низку питань щодо практичного здійснення нової системи поділу влади і ставлять під сумнів ефективність запровадженої змішаної форми правління в цілому.

На сьогодні стало очевидним, що будь-який різновид вітчизняного парламентаризму зможе довести свою виправданість і стати легітимною формою правління лише завдяки досягненню достатньо ефективної взаємодії між партіями (та їх блоками), що утворюватимуть більшість у Парламенті, а відповідно, досягненню узгодженої взаємодії представників партій на посадах міністрів між собою й Уряду в цілому з більшістю у Верховній Раді України.

III. Відміна конституційної реформи в Україні

30 вересня 2010 року Конституційний Суд України скасував дію конституційних реформ, що були прийняті в 2004 році. З цієї дати знову діє Конституція 1996 року.

В «Окремій думці» до вказанного рішення Конституційного Суду — судді В. І. Шишкін та П. Б. Стецюк зазначили, що Конституційний Суд мав право визнати порушення в процедурі прийняття закону № 2222 (Конституційної реформи), але:

Не мав прав на зміну «існуючого устрою влади в Україні», а повинен був лише доручити Верховній Раді прийняти рішення про підтвердження «Конституційної реформи», або про її відміну. Бо зміни Конституції мають бути здійснені лише через голосування у Верховній Раді, адже існує «виключне право Верховної Ради України на „остаточне втручання“ в текст Конституції України, за винятком її положень розділів I, III, XIII, коли таке право належить безпосередньо Українському народу… Такий підхід випливає із положень частини другої статті 19 Конституції» (з «Окремої думки» В. І. Шишкіна).

Конституційний Суд незаконно перебрав на себе функції Верховної Ради: «Конституційний Суд України… здійснивши конституційний перегляд існуючого устрою влади в державі, перебрав на себе повноваження установчої влади в державі (Верховної Ради і президента), що суперечить частині другій статті 19 Конституції України» (з «Окремої думки» В. І. Шишкіна).

Політики націонал-демократичного табору (насамперед Юлія Тимошенко) заявили, що Конституційний Суд за дорученням президента Януковича — здійснив анти-конституційний переворот, внаслідок чого президент Янукович привласнив собі право на формування уряду (бо Верховна Рада 8 грудня 2004 року 403 голосами прийняла редакцію Конституції, згідно якої уряд в 2005–2010 роках формувався парламентом). Але націонал-демократичні партії не змогли ефективно протидіяти вказаному рішенню Конституційного Суду, оскільки в ті часи в Україні активно розгорталися процеси, які в шести Постановах Європарламенту названі «політично вмотивоване судочинство» (див статті «Політичні репресії в Україні за президентства Януковича» та «Карні справи щодо соратників Тимошенко з 2010 року»).

Сумніви щодо легітимності вказаного рішення Конституційного Суду висловлюються відомими правниками навіть й через декілька років.

Список використаної літератури:

1. Павло Кислий, Чарль Звайз «Становлення парламентаризму в Україні на тлі світового досвіду». Київ. 2000 р.
2. Політологічний енциклопедичний словник /Упоряд.: В.П. Горбатенко; За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – Київ: Генеза, 2004. – С. 463.
3. Політологічний словник: Навч. посібн. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. М.Ф. Головатого, О.В. Антонюка. – Київ: МАУП, 2005. – С. 563.
4. Сьедин Н.А.  Особенности  становления и развития парламентаризма в России и Украине (сравнительный политологический анализ): Автореф. … канд. полит. наук. – Москва, 2002. – С. 24.

2016-10-14T00:03:23+00:00 Історія, Реферати|