Курс Джавахарлалу Неру у внутрішній та зовнішній політиці Індії в 50-х першій половині 60-х рр.

Після смерті М. Ганді лідером Індії став Дж. Неру (1889—1964), який з 1947 р. обіймав пост прем’єр-міністра країни й уважався спадкоємцем керівника Індійського національного конгресу. Під його керівництвом розпочалося державне будівництво. Протягом 1948-1949 рр. здійснено адміністративну реформу, яка зміцнила владну вертикаль. Скликані для прийняття основного закону Установчі збори в листопаді 1949 р. ухвалили конституцію країни, що набрала чинності 26 січня 1950 р. Цей день став датою проголошення повної незалежності Республіки Індія. Конституція запровадила демократичні свободи, скасувала кастовий поділ, заборонила будь-які форми дискримінації. На проведених у кінці 1951 — на початку 1952 рр. перших всезагальних виборах переконливу перемогу отримав Індійський національний конгрес. Дж. Неру залишився на посаді прем’єр-міністра, а президентом країни обрано Раджендра Прасада (1884—1963).

Запропонований Дж. Неру економічний курс поєднував демократичні риси західного способу господарювання з елементами соціалістичної економіки. Зберігаючи приватне підприємництво та вільний ринок, Індія, разом з тим, провела націоналізацію окремих галузей промисловості, запровадила п’ятирічні терміни планування, здійснила земельну реформу. З 1953 р. розпочалася реалізація програми створення на селі кооперативів та товариств колективного обробітку землі. Для індійської «соціалістично орієнтованої» економіки були характерні поміркованість та відсутність ідеологічного догматизму. Прийнята 30 квітня 1956 р. постанова про промислову політику відкрила широкі перспективи для створення підприємств зі змішаним капіталом. Щоправда, уряд визначив 17 галузей промисловості, де допускалося існування тільки державних підприємств.

У 1951—1955 рр. Індія виконала першу п’ятирічку. П’ятирічка була орієнтована на розвиток сільського господарства, оскільки в перші роки незалежності країна відчувала серйозні труднощі із забезпеченням населення продуктами харчування. Було значно розширено посівні площі та збудовано низку іригаційних споруд. Наступний п’ятирічний план (1956—1961) був орієнтований на розвиток промисловості. Хоча через інвестиційні проблеми протягом другої п’ятирічки Індії не вдалося досягнути запланованих цифр економічного зростання, валовий виробіток промисловості країни усе ж збільшився на 20%. Розвиток національної промисловості супроводжувався витісненням з ринку зарубіжних фірм. Лише протягом 1947— 1954 рр. у Індії припинили свою діяльність 98 великих західних компаній.

До успіхів внутрішньої політики Дж. Неру слід віднести покращення ситуації з правами жінок, а також прийняття законів про захист “недоторканих”. Розроблено спеціальну програму ліквідації неписьменності. У 1956 р. проведено другий етап адміністративної реформи. За мовною ознакою створено 14 штатів, що, втім, викликало розчарування та протести багатьох етнічних громад. Унаслідок масових заворушень 1960 р. у штаті Бомбей, його довелося розділити на два нові штати: Гуджарат і Махараштру, 1963 р. створено штат Нагаленд, а чотирма роками пізніше — Мегхалаю. У 1965 р. після тривалої боротьби сикхи добилися поділу Пенджабу на власне сикхський Пенджаб і населену переважно індусами Хар’яву.

У зовнішній політиці Дж. Неру намагався дотримуватися проголошеного свого часу принципу нейтралітету та неприєднання. Індія декларувала п’ять принпшцв своєї зовнішньої політики “панча шила” (санскр. “п’ять заповідей”), що мали стати основою мирного співробітництва на міжнародній арені. До цих принципів належали: поважання територіальної цілісності, ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і паритетність у стосунках і дотримання мирного співіснування. З часом Індія стала навіть лідером Руху країн неприєднання, який було започатковано в квітні 1955 р. на Бандунзькій конференції в Індонезії.

Менш успішно складалися стосунки Індії з її найближчими сусідами — Пакистаном та Китаєм. Підписуючи в 1954 р. угоду про співпрацю з Китаєм, Дж. Перу відмовився від успадкованих з часів Британської імперії прав на Тибет. Незважаючи на це, китайці згодом висловили претензії на індійську високогірну рівнину Аксай Чін, що лежала на схід від Ладакху в Кашмірі. Ця територія була потрібна КНР для того, щоб збудувати там стратегічну дорогу із Синьцзяну до Тибету. Посилаючись на те, що спірний район є зовсім безлюдним і непридатним до життя, китайці запропонували обміняти Аксай Чін на більші території в інших ділянках кордону, але Дж. Неру на такий обмін не погодився. Ситуація на китайсько-індійському кордоні особливо ускладнилася після поразки антикитайського повстання 1959 р. у Тибеті, коли далай-лама та майже 20 тис. тибетців емігрували до Індії. Не зважаючи на протести індійців, КНР захопив Аксай Чін і почав там будівництво дороги до Тибету.

Після того, як 18 грудня 1961 р. індійська армія успішно продемонструвала свою боєздатність, зайнявши португальські колонії Гоа, Діу та Даман (СРСР наклав вето на резолюцію ООН, котра засуджувала дії Індії), індійський уряд вирішив спробувати силою повернути окуповані китайцями території. Розпочавши в червні 1962 р. наступ у Аксай Чін, індійські війська зіткнулися з неочікувано сильним опором китайської сторони. Бої в цьому високогірному районі тривали до листопада 1962 р., завершившись, зрештою, навальним наступом китайців. Після розгрому індійських військ, сили КНР вийшли на так звану лінію Мак-Магона, що відділяла від спірних земель індійську територію. 21 листопада 1962 р. китайці оголосили одностороннє припинення вогню, повернули полонених і трофейну техніку й вивели свої війська із зайнятих в останній фазі боїв територій, залишивши за собою Аксай Чін загальною площею 37,5 тис. км кв.

У політичному житті Індії до кінця 60-х рр. найвпливовішою силою залишався Індійський національний конгрес. Послаблення його позицій почало спостерігатися лише з початку 60-х рр. Унаслідок економічних труднощів та провалів у зовнішній політиці посилилася права опозиція, яку представляла створена 1959 р. партія «Сватантра».