Історіографія музейного предмету XVII-XX ст. Поступове виділення основних рис музейних об’єктів.

Музеї як скарбниці коштовностей, старожитностей, творів мистецтва й екзотичних речей існують від найдавніших часів, виникнення перших протомузеїв пов’язане з виникненням перших протодержавних класових утворень давніх цивілізацій (світські скарбосховища) та поширенням перших громадських культів (храмові скарбосховища).

Ідучи слідом за більшістю сучасних дослідників історії музейної справи, ми схильні вирізняти такі періоди еволюції музею як суспільної інституції:

  • протомузейний (V тис. до н. е. – XVI ст. н. е.);
  • ранньомузейний (розвитку колекціонування, нагромадження колекцій та створення перших синкретичних музеїв, XVII – перша половина XIX ст.);
  • класичний (друга половина XIX ст. – 1970-ті роки);
  • сучасний (кінець 1970-х – донині).

Протомузейний період охоплює панівну частину людської історії від зародження суспільної нерівності до появи перших стаціонарних колекцій у ренесансній Європі.

За даними археологів та істориків, найбагатші скарбосховища стародавнього світу існували у палацах фараонів у містах Фівах і Мемфісі (III –І тис. до н. е.), Мікенському (на півдні Греції) і Кноському (на о-ві Крит) палацах (XVI ст. до н. е.), у цитаделях фінікійських міст-держав Бібла, Арвада, Сідона і Тіра (XIV –VII ст. до н. е.), славнозвісними протомузейними скарбницями людської мудрості були Архівіньських оракулів (Китай, XIII –XII ст. до н. е.), бібліотеки Ніневійського палацу (VIII –VII ст. до н. е.) та Вавилонського палацу (II тис. до н. е. – 680-ті роки до н. е., VI –IV ст. до н. е.), Александрійська бібліотека у Єгипті (III –І ст. до н. е.) та ін.

В античну епоху осередками культивування різних мистецтв і зосередження мистецьких творів стали еллінські храми. Згодом, з розбудовою Римської імперії, поширилася мода на приватні колекції еллінських творів мистецтва і літератури. Відомими римськими колекціонерами були Варрес, Сулла, Сервілій, Красс, Лукулл, Помпей, Цезар та інші можновладці.

З утвердженням ролі християнської Церкви у житті суспільства основними осередками збору священних скарбів і реліквій стають папська та єпископські курії, монастирі і храми. Жага до оволодіння скарбами Східної церкви у XІV ст. навіть спонукала римського папу і його легатів благословити й нацькувати армію лицарів-хрестоносців на Константинополь з метою загарбання коштовних скарбів столиці Візантії і православної церкви.

Згодом в епоху Відродження в країнах Західної Європи з’являються перші протомузеї. У них зберігалися колекції зразків тваринного і рослинного світу, мінерали, геодезичні та астрономічні інструменти.

Із XVI ст. (в Італії з кінця XV ст.) розпочинається ранньомузейний період європейської історії. Колекціонування стає модною справою, складовою високого аристократичного смаку й освіченості. Міжнародної слави зажили зібрання пам’яток античного мистецтва у Флоренції (Л. Медічі, XV ст.), Римі (Ватиканські зібрання, XVI ст.), Дрездені (Августа Саксонського, XVI ст.) та ін. Невід’ємним атрибутом придворного життя стало облаштування палацових ранньомузейних зібрань – кунсткамер, мюнц-кабінетів, натуралієн-кабінетів, у яких зосереджувалися природничо-наукові, етнографічні й історико-художні дивовижі й рідкісні предмети. А вже впродовж XVII –XVTII ст. сформувалися численні приватні колекції – історичні, археологічні, природничо-наукові, мистецтвознавчі, чимало з яких у другій половині XVIII –XIX ст. лягли в основу класичних музеїв.

Таким чином, у процесі історичного розвитку музей змінювався разом зі світом, що його оточував. У ньому знайшли своє відображення майже всі етапи загальнокультурного та наукового розвитку цивілізації.

Суспільний інтерес до вивчення старожитностей та нерухомих пам’яток історії і культури в багатьох країнах Європи виник ще в добу Відродження. Перше наукове Товариство із вивчення старожитностей було засноване в Англії ще в XVI ст., тоді ж британські науковці вперше винесли на громадське обговорення ідею доцільності створення і комплектування суспільних музеїв-зібрань національної і світової історико-культурної спадщини. Цей громадський рух дав поштовх до розвитку музейної практики та теорії наукового музеєзнавства.

Теоретичне підґрунтя розвитку музейної справи в нашій країні заклали теоретичні праці видатних європейських музеєзнавців XVII –XIX ст. та практика поширення музеїв у сусідніх країнах Західної і Центральної Європи.

Західні дослідники першим теоретико-методологічним трактатом з музеєзнавства вважають книгу Й. Д. Майора “Ні до чого не зобов’язуючі загальні роздуми про художні і природничо-наукові зібрання” (Кіль, 1674 p.). Цей трактат дав поштовх до появи на початку наступного століття низки нових наукових праць, що узагальнили існуючий на той час європейський досвід наукового опису, збереження і використання музейних предметів і колекцій. Серед цих праць, зокрема, вирізнимо книги І. Д. Моллера “Про кунсткамери і натуркамери” (1704 p.), Л. К. Штурма “Публічні кабінети рідкісних і природничо-наукових предметів” (1704 р.) та трактат М. Б. Валентіні “Музей музеїв” (1704 p.), що став справжнім бестселером і перевидавався у 1712 і 1714 роках.

Невдовзі К. Найкель (псевдонім К. Ф. Енкеля) у праці “Музеографія, чи керівництво до правильного розуміння і корисного заснування музеорума чи раритет-камери” (Мюнхен, 1727 р.) увів у науковий лексикон термін “музеографія” і запропонував перший досвід класифікації музеїв.

Сучасний термін “музеологія”, яким нині послуговуються західні наукові школи, увів Й. Г. Грассе у спеціальній публікації “Музеологія як наука” (Дрезден, 1883 p.), визначивши об’єкт і предмет, мету і завдання та охарактеризувавши дослідницький потенціал цієї нової наукової дисципліни.

Класичний період розвитку музейної справи характеризується такими рисами: т. зв. музейним бумом, коли прагнення облаштовувати музеї оволоділо помислами освічених людей у всіх країнах світу; глобальним поширенням музейної практики; розвитком уніфікованої музейної теорії й методики музеєфікації та експозиційної роботи; галузево-профільним розшаруванням музеїв на десятки окремих типів, видів і підвидів; створенням перших національних і міжнародних музейних асоціацій; визнанням ООН і ЮНЕСКО значущості ролі музеїв у житті суспільства й зростання ролі їхніх соціальних та комунікативних функцій.

Сучасний період розвитку музейної справи ознаменувався тенденцією переходу до концепції т. зв. нової музеології й відходу у музейній практиці від класичних догм облаштування камеральних музеїв до популярної в наші дні практики “м’якої” і часткової музеєфікації в автентичному середовищі, заснування мережі середовищних музеїв-заповідників та екомузеїв, міст-музеїв, інноваційних ідей часткової музеєфікації (консервації) місць постійного проживання людини (та заповідання всіх репрезентативних ділянок природи), розвитку розважально-анімаційних та віртуальних музеїв тощо.

Попередниками сучасних музеїв в Україні більшість вчених вважають колекції книг, картин, художніх виробів тощо, які зберігалися у храмах ще в часи Київської Русі: Десятинній церкві, Софійському соборі, Києво-Печерському монастирі та ін. У XVII –XVIII ст. великі приватні збірки художніх творів містилися у феодальних замках та династичних маєтках (Яна Собеського у Жовкві, Синявських – у Бережанському замку, Вишневецьких – у замку у Вишнівці, галерея Сапє у Кодні, К. Разумовського – у Батурині тощо).

Музеї в Україні почали виникати в першій половині XIX ст. У цей час було відкрито кілька музеїв різних профілів, у т. ч. Миколаївський (1806 p.), Феодосійський (1811 p.), Одеський (1825 p.), Керченський (1826 p.), Музей старожитностей Катеринославської губернії (1849 p.). Основні фонди цих музеїв становили матеріали археологічних розкопок.

У першій половині XIX ст. в Україні виникають університетські музеї. У 1807 р. при Харківському університеті завдяки зусиллям громадського діяча В. Н. Каразіна відкрито кілька музеїв – Археологічний, Зоологічний, Мінералогічний, Музей образотворчих мистецтв. У 1834 –1837 pp. при Київському університеті завдяки його першому ректорові М. О. Максимовичу також було створено музеї: Старожитностей, Нумізматичний, Образотворчих мистецтв, Зоологічний та ін.