Досягнення та проблеми Індії за правління Індіри Ганді.

У 1964 р., після смерті Дж. Неру, до влади прийшов урядовий кабінет, сформований Лалом Бахадуром Шастрі (1904-1966), висуванцем невеликої внутрішньопартійної групи, що отримала від журналістів назву «синдикат». Зважаючи на те, що значна частина «синдикату» складалася із заможних землевласників, новий уряд прийняв низку законів, що були вигідні насамперед виробникам сільськогосподарської продукції. Л.Б.Шастрі видав розпорядження переорієнтувати головні фінансові потоки з інвестування промислових проектів на аграрний сектор. Нова політика мала стимулювати приватне інвестування в сільське господарство, розвиток меліорації та освоєння цілинних земель. Крім цього Індія позичила значні суми за кордоном.

Суперечливі та несподівані рішення урядового кабінету спричинили дезінтеграційні процеси всередині самого Конгресу. Зі складу IHK вийшли створені на регіональній основі Бенгальський і Керальський конгреси. Невдалий для Індії конфлікт з Пакистаном у квітні — вересні 1965 р. призвів до ще більшого падіння авторитету Індійського національного конгресу. Одразу ж після підписання в січні 1966 р. за посередництвом СРСР індо-пакистанської мирної угоди в Ташкенті, прем’єр-міністр Л.Б. Шастрі помер від серцевого нападу. На виборах 1967 р. правляча партія вперше в повоєнній історії втратила частину голосів. У 9 штатах країни ІНК був змушений формувати коаліції з представниками опозиції, причому в Кералі та західній Бенгалії домовлятися довелося із радикальними марксистами.

Новим прем’єр-міністром країни стала донька Дж. Неру Індіра Ганді (1917—1984), висунута на цю посаду в січні 1966 р. після смерті Л.Б. Шастрі. Усередині Конгресу відбувалася гостра фракційна боротьба. Групі прихильників І. Ганді, що виступала за продовження політики регульованих державою економічних перетворень, протистояла група, очолена Морарджем Десаї (1896-1995), котрий наголошував на необхідності створення в країні вільного ринку на основі приватного підприємництва й обмеження державного втручання в господарські питання. Після поразки прихильників М. Десаї на внутрішньопартійних виборах президента Конгресу, де переміг підтримуваний І. Ганді В. Гірі, в листопаді 1969 р противники офіційного курсу вийшли із IHK і створили власну партію “Організація Конгрес”. Після цього почалася парламентська криза, оскільки в IHK лишилося замало для прийняття законів депутатів парламенту.

Після здійснення впродовж 1970 р. націоналізації важкої промисловості IHK вдалося поліпшити свій політичний імідж і на виборах в березні 1971 р. відновити провідне положення у парламенті. Додала авторитету Національному конгресові блискавична переможна війна з Пакистаном у грудні 1971 р., у результаті якої проголошено незалежність Східного Пакистану як Республіки Бангладеш.

Повільне покращення економічного становища на початку 70-х рр. було перерване в 1973 р. енергетичню кризою та зростанням світових цін на нафту. Надмірна увага уряду до державного сектора економіки, невиправдане надання кредитів і пільг неефективно працюючим націоналізованим підприємствам, корупція та спекуляція в загальнодержавних масштабах спричинили 1974 р. гостру економічну кризу. Крім того, ситуацію ускладнювали демографічний вибух і необхідність утримувати велику кількість біженців зі Східної Бенгалії, які опинилися на території Індії після війни з Пакистаном у грудні 1971 р. У середині 70-х рр. щоденно на утримання таборів біженців уряд Індії витрачав 3 млн. доларів. Запропонована урядом програма скорочення народжуваності, якою керував син І. Ганді Санджай, супроводжувалася зловживаннями та масовим застосуванням примусу.

Після низки невдалих спроб виправити економічну ситуацію та скандальної спроби опозиції позбавити І. Ганді депутатського мандату, в липні 1975 р. у Індії було запроваджено надзвичайний стан. Поліція арештувала кілька тисяч осіб, включно з лідером опозиції М. Десаї та членами парламенту, які викрили фальсифікації правлячої партії на виборах. Обмежено діяльність партій, на проведення страйків і вуличних маніфестацій накладено заборону, уведено пресову цензуру. Щоб відвернути увагу населення від політики, уряд І. Ганді запропонував програму радикального оздоровлення економіки під назвою “20 пунктів”. Крім економічних заходів, уряд наполягав на законодавчому обмеженні народжуваності.

Через зростання невдоволення черговими економічними провалами І. Ганді довелося скасувати надзвичайний стан і провести в березні 1977 р. вибори до парламенту. На виборах впевнену перемогу отримала партія “Джаната” (“Народна”), лідер якої М. Десаї сформував новий уряд. Поразка IHK призвела до його остаточного розколу. У1978 р. І. Ганді оголосила про створення нової партії Індійський національний конгрес Індіри (IHK (І)).

Політична коаліція 5 партій, на основі якої сформовано уряд М. Десаї, виявилася нетривкою. Ситуативна збіжність інтересів членів коаліції не дозволила впровадити ефективні заходи з оздоровлення економіки, а через постійні конфлікти з союзниками М. Десаї довелося піти у відставку. На посаді прем’єр-міністра коаліційного уряду 1979 р. його змінив Чаран Сінгх (1902—1987). Через загострення економічної та політичної кризи “Джаната” змушена була призначити нові вибори.

На хвилі незадоволення некомпетентним правлінням коаліційних урядів на виборах січня 1980 р. IHK (І) отримав дві третини голосів виборців, й І. Ганді знову повернулася в прем’єрське крісло. Останній період її правління (1980— 1984) був позначений постійними етно-релігійними конфліктами. У 1980—1981 рр. відбулися заворушення на етнічному ґрунті та зіткнення між індусами та мусульманами в штаті Джамму і Кашмір, а також між бенгальськими емігрантами та населенням штату Ассам, де були розташовані табори біженців. У Західній Бенгалії з’явилися настрої об’єднання з Республікою Бангладеш.

Найбільшу проблему індійського уряду в першій половині 80-х рр. становив сепаратистськнй рух у Пенджабі. Цей штат заселено сикхами, войовничим екзогамним відгалуженням ісламу. Шляхом політичної пропаганди партії “Акалі Дал” на початку 80-х рр. вдалося створити потужний народний рух. Уряд І. Ганді запропонував сикхам автономію в складі Індії, однак ті відмовилися, оголосивши метою своєї політичної діяльності створення незалежної сикхської держави Халістан.

Індійська влада вдалася до арештів та політичних переслідувань найактивніших діячів сикхського незалежницького руху. У відповідь сикхи розпочали кампанію бомбових терористичних актів проти індуського цивільного населення. Щоб привернути увагу до свого руху, сикхи підривали вибухові пристрої на залізницях, в автобусах і літаках, на людних ринках. Під час цих терактів загинули сотні осіб.

Весною 1984 р. сикхи створили штаб-квартиру свого руху в найбільшій святиш своєї релігії — Золотому храмі в Амрітсарі. На території храмового комплексу облаштовано справжню військову базу, а водночас пропагандистський центр, який проголосив початок відкритої збройної боротьби за створення незалежного Халістану. І. Ганді віддала наказ силою вибити сикхів з Золотого храму. Під час штурму і запеклого бою, який тривав з 3 по 6 червня 1984 р., майже всі оборонці Золотого храму загинули, включно з лідером сепаратистського руху Джарнаїлом Сінгхом Бхіндравале (1947—1984). Бій на території найбільшої релігійної святині викликав шалене обурення сикхів, оскільки згідно з канонами їх релігії перебування на території Золотого храму несикхів було суворо заборонено.

Осквернення святині в Амрітсарі викликало незадоволення навіть у тієї частини сикхів, яка лояльно ставилася до Делі й перебувала на індійській службі. 31 жовтня 1984 р. два особисті охоронці-сикхи прем’єр-міністра Індії І. Ганді розстріляли її під час прогулянки. Повідомлення про це вбивство викликало в цілій країні хвилю погромів, унаслідок яких загинуло близько 30 тис. сикхів.