Держава та право Київської Русі в XI на початку ХIII ст

І. Державний лад
ІІ. Зміни в суспільно-політичному устрої Київської держави в XI — на початку XIII ст.
ІІІ. “Руська Правда” — пам’ятка давньоруського права.
Висновки.

І. Державний лад.

Київська Русь склалася в формі ранньофеодальної мо­нархії. На вершині державної влади стояв Великий князь. До органів влади належали також боярська рада (рада при князі), віче.

Великий князь. Їм міг бути тільки член родини Воло­димира Великого. За весь час існування Київської Русі був лише один випадок, коли в Галичі на княжий стіл сів не член цього роду, а боярин Владислав Кормильчич. У розу­мінні населення того часу Україною правив увесь рід князів, і кожен член цього роду мав прав на владу. Ця єдність княжого роду сприяла ідеї єдності, соборності Руської землі. Київська Русь не мала чітко визначеного спадкового права. Спочатку Великий князь правив з допомогою синів, які повністю підкорялися йому. Після Ярослава встанов­люється право всіх синів князя на спадщину в Руській землі, але протягом двох століть йшла боротьба двох прин­ципів спадкування: по черзі всіх братів (від старшого до молодшого), а потім по черзі синів старшого брата або тільки по лінії старших синів.

Компетенція та влада князя були необмежені і залежа­ли від його авторитету та реальної сили, на яку він спи­рався. Перш за все князь був воєначальником, йому нале­жала ініціатива походів і їхня організація. Князь очолю­вав адміністрацію і суд. Він повинен був “володеть и су­дить”. Він мав право приймати нові закони, змінювати старі.

Так, Ярославичі вирішили відмінити кровну помсту, за­мінивши її штрафом. Князь збирав податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи. Князь Київський мав вплив на церковні справи. З літопису видно, що Ярослав та Ізяслав II наказували скликати собор єпископів і оби­рати митрополита.

Боярська рада, а спочатку — рада дружини князя, була невід’ємною частиною княжої управи. Радитися з дружи­ною, а пізніше — з боярами, було моральним обов’язком князя. У своєму “Поученії…” Мономах вказує на наради з боярами як на постійні, щоденні. Незважаючи на це бо­ярські ради не стали державним органом, з чітко окресле­ним складом, компетенцією, функціями.

Віче являло собою орган влади, який зберігся з часів родоплемінного ладу. З ростом влади князя віча завмира­ють і лише тоді, коли влада київських князів занепадає, знову прокидаються. У Києві першу звістку про віче подає літопис 1024 року: переможець Ярослава, Мстислав, не сів на київський стіл, бо кияни в особі віче його не побажали.

Здебільшого князі визнавали за вічем право обрання, затвердження або відмови. Обраний населенням князь мусив укласти з вічем “ряд”. Зміст таких “рядів” до нас не дійшов. Треба гадати, що то був договір князя з вічем, де вказувалися обов’язки князя перед населенням.

Віче в Київській Русі не набуло таких форм, як в Новго­роді чи Пскові. Воно не мало визначеної компетенції, по­рядку скликання. Іноді віче скликав князь, частіше воно збиралося без його волі. Неясно, як проходили вічові збо­ри, хто на них головував. На вічах голосів не підраховува­ли, перемагала та ідея, яку підтримувала явна більшість. Участь в вічах брали голови родин. Отже, можна зробити висновок, що ні боярська рада, ні віче в Україні не набули парламентських форм, не перетворилися в постійні дер­жавні органи.

Органи управління. Чітко визначених органів управ­ління в Київській Русі не було. Довгий час існувала деся­тинна система (тисяцькі, соцькі, десятники), яка зберегла­ся від військової демократії і виконувала адміністративні, фінансові і інші функції. З часом її витісняє двірцево-вотчинна система управління.

Поділ князівств на адміністративні одиниці не був чіт­ким. Літописи згадують про волості, погости. Місцеве управління в містах князі здійснювали через посадників, які були представниками князя. Адміністративні та судові функції в містах виконували також княжі тіуни, вірники, мечники і отроки.

Органом самоуправління була верв — сільська терито­ріальна община. Місцева адміністрація “кормилася” за рахунок підлеглого населення.

Влада князя і його адміністрації поширювалася на міста та населення земель, які не були зайняті боярами. Боярські вотчини поступово набувають імунітету і звільняються від князівської юрисдикції. Населення цих вотчин стає по­вністю підвладним боярам-власникам.

ІІ. Зміни в суспільно-політичному устрої Київської держави в XI — на початку XIII ст.

Носієм державної влади, репрезентантом держави України-Руси був князь. Князем міг бути тільки член фамілії Во­лодимира Великого. За весь час існування Української держави був один лише випадок, коли «вокняжився» в Галичі не член цього ро­ду, а боярин, Владислав Кормильчич. У розумінні людей ХІ-ХІІІ століть Україною правив увесь рід князів, і кожен член цього роду мав право на владу. Ця єдність княжого роду сприяла ідеї єдности

руської землі, України. Київська Русь не мала певного спадкового права. Спочатку правив сам Великий князь київський з допомогою своїх синів, які цілком підкорялися йому. Після Ярослава встанов­люється право всіх синів князя на спадщину в Руській землі, але протягом двох століть ішла боротьба двох принципів наслідства: по черзі всіх братів, а потім — по черзі синів старшого брата, або тільки по лінії старших синів, від батька старшому синові. Брак сталих норм наслідства викликав постійну боротьбу за Київсь­кий престол, в якій фактично перемагав не той, хто мав більше прав, а той, хто був міцніший, або кого підтримувало віче. Прагнен­ня окремих земель мати свою династію було властиве й Київській землі. Київ бажав мати князя з династії Володимира Мономаха, піз­ніше — вужче: з династії Мстислава І, але цього не спромігся до­сягти, і протягом ХІІ-ХІІІ ст. ішла боротьба за Київ між Мономаховичами, Мстиславичами, Ольговичами, боротьба, мотиви якої добре зформулював у 1173 році Святослав Всеволодович Чернігівський: «ми одного діда внуки, скільки тобі до нього, стільки й мені».

Компетенція та влада князя були необмежені й залежали від його авторитетности та реальної сили, на яку він спирався. Головним чином він був воєначальник, йому належала здебільшого ініціятива походів і їх організація.

Князь був адміністратором, суддею. Князь Київський мав вплив на церковні справи. З літопису видно, що Ярослав та Ізяслав II на­казували скликати собор єпископів і обирати митрополита; треба гадати, що вказували вони й кандидатів.

Прибічна рада бояр, а спочатку — дру­жини князя, була невідмінним учасником княжої управи. Радитися з старшими членами дружини, а пізніше — з боярами, було мораль­ним обов’язком князя. В цьому лежав також інтерес князя: дружи­на завжди могла відмовити йому послуху, якщо він надумав щось без поради з нею. Коли Володимир Мстиславич, організуючи похід на Мстислава Ізяславича, не порадився з боярами, дружина відмо­вилася брати в ньому участь.

Не зважаючи на моральну обов’язковість нарад, на фактичне існування їх, боярські ради не стали державною інституцією з окрес­леним складом, компетенцією, функціями, а увесь час мали харак­тер випадковий: бували на ній ті, кого запрошував князь, обговорю­вали питання, які стояли на черзі.

Віче являло собою орган влади старший, ніж князь. Ще Прокоти згадував про племінну самоуправу слов’ян. Згодом, з ростом влади князя, віча завмирають, і лише тоді, коди влада кня­зів київських занепадає, — знову прокидається віче.

у Києві перший натяк на віче подає літопис під 1024 роком: переможець Ярослава, Мстислав, не посів Київського престолу, бо кияни його не побажали. Року 1068 кияни — супроти всяких прав — обрали князем Всеслава Полоцького, з іншої династії. Року 1113 – знову всупереч праву — закликали Володимира Мономаха, і т. д. Року 1151 кияни не побажали мати князем Вячеслава, а виз­нали його братанича, Ізяслава: «ми его не хочем, ти наш князь».

Призначення всіх урядовців за­лежало тільки від князя, і відповідали вони тільки перед ним. В ра­зі незадоволення, віче скаржилося князеві на зловживання його урядовців. Перше місце в князівстві належало канцлерові-“печатникові”, який не лише прикладав печать, але й виступав із склад­ними дипломатичними дорученнями, а також виконував військові функції. Таким був Курил, чи Кирил, печатник Данила. Невідомо, чи були аналогічні посади в інших князівствах.

Головним урядовцем князя був тисяцький. Тисяцьких у перед-князівські часи обирала людність, але згодом перетворились вони на урядовців князя. Сиділи вони переважно в Києві, Чернігові, Пе­реяславі, Турові, Володимирі, Галичі, Перемишлі. Під час відсутности князя були його заступниками. За тисяцькими йшли соцькі, десятські. Всі вони мали військово-адміністративний, а почасти й фінансовий характер.

ІІІ. “Руська Правда” — пам’ятка давньоруського права.

Найбільше значення серед правових пам’яток Київ­ської Русі має Руська правда. Вона дійшла до нас більше ніж в трьохстах списках: в складі літописів, у різних юри­дичних збірниках. Ці списки отримували назву або за місцем їхнього знаходження (Синодальний — в бібліотеці Синоду, Академічний — в бібліотеці Академії наук), або за прізвищем осіб, які знаходили їх (Карамзінський, Татіщевський та ін.).

Всі ці списки прийнято поділяти на три редакції. Пер­ша редакція зв’язується з іменем Ярослава, датується між 1016 та 1054 роками і має 17 статей. Друга редакція була результатом спільної діяльності братів Ярославичів — Ізяслава, Святослава та Всеволода, датується до 1068 року і має 26 статей. Третя редакція — не молодша за 1113 рік, має авторство Володимира Мономаха і включає 121 статтю.

Багато статей Руської правди стояло на охороні приватної власності на землю. За переорюван­ня межі передбачався штраф в 12 гривен.

Досить розвинутим було в Київській Русі зобов’язу валь­не право. Руська правда регламентувала як зобов’язання за нанесення шкоди, так і зобов’язання із договорів.

В першому випадку передбачалось повне відшкодуван­ня вартості. Так, якщо хто-небудь зламав спис або щит, то зобов’язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі.

Для зобов’язань із договорів характерним було те, що невиконання зобов’язання давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно цієї особи. Це було пережитком родових відносин, при яких майно нале­жало не конкретній особі, а всьому колективу (общині), і тому стягнення могло обернутись тільки на саму особу.

Але Руська правда знає вже й майнові стягнення. Так, добросовісний банкрут отримував відстрочку для погашен­ня своїх зобов’язань, а не продавався в рабство, як то було раніше.

Договір мав назву “ряд” і укладався, як правило, усно, але в присутності адвоката.

Найбільш поширеними були договір купівлі-продажу, договір займу, договір поклажі.

Договір купівлі-продажу рухомого майна заключався в формі усної угоди про передачу речі особі, яка платить за неї. Якщо хтось продавав чужу річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її влас­ника, а покупець пред’являв продавцю позов про відшко­дування збитків.

Високий рівень торгівлі в Київській Русі змусив зако­нодавця включити в Руську правду цілий устав банкрут­ства. Розрізнялось три види банкрутства: у випадку не­щастя, коли товар знищено в результаті стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійного нападу (при цих умо­вах купець отримував розстрочку в платежі); коли купець проп’є або програє чужий товар (банкрут віддавався на волю кредиторів: вони могли чекати повернення боргу, дати бан­круту відстрочку або продати його в холопство (ст. 54); у випадку злісного банкрутства, коли купець-боржник, який не мав кредиту, брав у гостя з іншого міста або в іноземця

товар і не повертав за нього гроші (банкрут продавався разом з усім його майном (ст. 55)).

Руське право знало і договір особистого найму. При цьому наймитів, як правило, перетворювали в залежних людей.

Руська правда розрізняє два види спад­кування: за заповітом і за законом. Якщо померлий не залишив заповіту, в силу вступало спадкування за законом. До повноліття синів спадковим майном розпоряджалася мати. Якщо вона в другий раз виходила заміж, то призна­чався опікун із числа близьких родичів опікуваних. Ви­нагородою для опікуна було те, що він користувався дохо­дами з маєтку опікуваних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст. 99—100).

Багато понять, які регулювали від­носини людей при родоплемінному ладі, були перенесені в Цивілізоване суспільство. Це перш за все відноситься до поняття “злочин”, котрий трактувався як образа, що наносила певні матеріальні та моральні збитки. З часом поняття злочину стало більш ємним, і вже в Руській правді під злочином розуміється не тільки образа, а й всяке порушен­ня закону. Суб’єктами злочину могли бути тільки вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, про­дані в холопство.

З самого початку кримінальне право оформлюється як право-привілея. Життя, честь і майно бояр та дружинників захищались більш суворими покараннями, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не за­хищались законом.

Висновки.

Руська правда ставила питання і про суб’єктивну сто­рону злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або “в пиру”, то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. 6). Якщо ж злочинець був професіональним грабіжником (“став на розбій”) і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми “на потік та по­грабування” (ст. 7). Вбивство жінки каралось тими ж по­караннями, що і вбивство чоловіка.

Руська правда знала наступні види злочинів:

— державні злочини, до яких відносились повстання проти князя, перевіт — перехід на бік ворога;

— злочини проти особи, до яких відносились вбивство, тілесні пошкодження, побої;

— майнові злочини, якими вважались: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псуван­ня межових знаків.

У Київській Русі існували такі види покарань: потік та пограбування, віра, продаж.

Крім того, відшкодування нанесеної шкоди здійснюва­лось за допомогою штрафів, які називались: головництво, урок, повернення крадених речей.

Треба підкреслити, що в Руській правді була відсутня смертна кара. Проте це не значило, що на практиці її не було. По-перше, в Київській Русі досить довго існувала кровна помста. Дуже цікава стаття, яка дозволяла вбити злодія в тому разі, коли його захоплено вночі, на місці зло­чину або в разі опору з його боку. Якщо ж злодія вбито зв’язаним або за межами двору, де він здійснить крадіж­ку, — вбивця підлягав покаранню.

Список використаної літератури:

1.     Брайчевський М. Конспект історії України // Старожитності. — 1991.—№2-5.
2.     Древняя Русь: проблемы права и правовой идеологии: Сб. науч. тр.—М., 1984.
3.     Дубровина А. Государственный строй Киевской Руси // Сов. госу­дарство и право.—1982.—.№ 5.
4.     Історія держави і права України / За ред. А. Рогожина. — X., — 1993.—Ч. 1.—С. 49-94
5.     Кулъчщькнй В., Настюк М., Тищик В. З історії української дер­жавності. — Л., 1992. — С. 25-29.
6.     Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1992. — Т. 1. — С.144-183,214-224,250-255.
7.    Толочко А. Князь в Древней Руси: власть/собственность, идеоло­гия. — К., 1992.

2016-10-13T23:41:11+00:00 Історія, Реферати|