Азербайджан у складі СРСР

В результаті військової агресії більшовицької Росії зазнала падіння Азербайджанська Народна республіка. Було покладено край незалежній азербайджанській державності в Північному Азербайджані. 28-го квітня 1920 р. було оголошено про створення Азербайджанської радянської соціалістичної республіки на території колишньої Азербайджанської Народної республіки. Відразу ж після радянської окупації почалось знищення системи незалежного державного управління, створеної в період Азербайджанської Народної республі-ки. Уся влада в країні перейшла до рук тимчасового революційного комітету і ради Народних комісарів Азербайджанської рср. раду Народних комісарів очолював Наріман Наріманов. остерігаючись обурення народу, за-войовники включили до складу ради Народних комісарів виключно азербайджанців. Проте це мало формальний характер. реальна влада знаходилась в руках Азербайджанської комуністичної Партії (більшовиків) — АкП (б), створеної ще в лютому 1920 р. АкП (б) діяла разом з Комуністичний режим в Північному Азербайджані радянськими агресорами у вторгненні і поваленні Азербайджанської Народної республіки. АкП (б) була складовою частиною російської комуністичної Партії (більшовиків) — ркП (б) і безпосередньо виконувала вказівки Москви під керівництвом А.І. Мікояна.

Керівний осередок партії також складався з інших національностей, осо-бливо вірмен, грузин, а також росіян. Це основна причина, чому вірмени, грузини, росіяни і представники інших націй мали сприятливу нагоду здійснювати злодіяння проти азербайджанського народу такі як березнева різня 1918 р. та таємно змовитись із радянською росією з метою повної окупації Азербайджану 28 квітня і прискорення руйнування державних структур Азербайджанської Народної республіки. для зруйнування структур влади Азербайджанської Народної республіки у всіх частинах Азербайджану були створені революційні комітети з надзвичайними повноваженнями. з метою знищення традицій незалежної державності Азербайджану, більшовики сіяли ворожбу і розкол серед народу, натравлювали один на одного різні прошарки населення. для перетягання народу на свій бік вони вели широку пропаганду про те, що, буцімто, намагаються створити робітничо-селянську владу.

Використовуючи настрої робітничого класу, вони запевнювали людей, що радянська росія — це країна, де влада належить пролетаріату.

Проте видима пропаганда та реальні дії суперечили одне одному. Насправді ж, все було направлено на створення кривавої комуністичної диктатури, що знищила традиції незалежної державності та свідомість національної самостійності народу. Місцеві революційні комітети переслідували саме таку мету.

Саме з цією ж метою в центрі і на місцях знищувались національні структури державності і створювались нові структури більшовиків. По всій країні ліквідовувались поліцейські органи колишньої Народної республіки та створювались робітничо-селянська міліція («червона міліція»). разом з цим для контролю дотримання законодавства в країні почали діяти Надзвичайна комісія (Нк) і Вищий революційний трибунал.

У всій країні панував «червоний терор». кожен, хто міг би чинити опір зміцненню більшовицького народу, негайно ставав жертвою «червоного терору» під ім’ям «ворога народу», «контрреволюціонера» чи «диверсанта». Таким чином радянська росія почала новий геноцид проти азербайджанського народу. Єдиною різницею між новим жахіттям і різнею в березні 1918 р. була зміна цілей.

В процесі окупації і під час «червоного терору» більшовицько-дашнацькі кати конфісковували майно тих, кого розстрілювали. Не задовольняючись цим, вони грабували все населення, в тому числі і бідноту, насильно відбирали все, що залишалось, навіть фамільні реліквії, цінності і прикраси. Азербайджанців свавільно виганяли з їхніх домівок, в які пізніше заселяли вірмен, грузин та представників інших націй. Більшовицько-дашнацькі вбивці завдавали страждань азербайджанському народу всіма можливими способами.

Почався період жорсткого наступу на столітній духовний спадок і національну культуру азербайджанського народу. однією з важливих складових насильницького державного будівництва було створення на місцях комітетів бідноти. комітети бідноти, створені начебто для подолання бідності, повинні були перетворитись в опору більшовиків, поглибити протистояння в селі і допомагати правлячому режиму в очистці азербайджанського села від «контрреволюціонерів». Невдовзі революційні комітети і комітети бідноти були замінені радами. скликанням I з’їзду рад Азербайджанської рср 6-го травня 1961 року була завершена радянізація Північного Азербайджану. 19-го травня була прийнята перша конституція Азербайджанської рср. Ця конституція, що була в основному повторенням конституції російської радянської Федеративної соціалістичної республіки, гарантувала народу широкі права та привілеї. Та оскільки діяльністю рад керувала АкП (б), що безпосередньо виконувала вказівки російської комуністичної Партії (більшовиків), усі положення конституції були насправді формальними. Були заборонені всі інші партії, які діяли в країні. тим самим диктатура пролетаріату по суті перетворилась на партійну диктатуру. згідно положення конституції інтелігенція країни була позбавлена права обрання до рад під завісою «створення робітничо-селянської влади». Всі ці закони та постанови, які перетворили ради на слухняний інструмент в руках ркП (б), насправді були засобом поневолення азербайджанського народу.

Таким чином протягом першого року після окупації, в результаті насильницьких заходів, проведених більшовиками, що супроводжувались кривавою різнею, в Північному Азербайджані сформувались органи влади, нібито на основі конституції встановилась «радянська соціалістична демократія». Насправді ж в порівнянні з Азербайджанською Народною республікою і її парламентом новостворена демократія була уявною, а в реальності — комуністичною диктатурою.

Проте навіть в якості диктатури вона не була самостійною, це була залежна від Москви диктатура. отже, падіння Азербайджанської Народної республіки, яка досягла такого рівня, що могла б конкурувати з найбільш передовими світськими демократичними республіками світу та була найціннішим надбанням таланту народу зі створення державності, а також руйнація більшовиками її структури державного управління стала однією з найважчих трагедій в історії азербайджанського народу.

Найтяжчим злочином, здійсненим в цей період більшовицьким режимом проти азербайджанського народу, стало заступництво і допомога вірменам у захопленні споконвічно азербайджанських земель. Як і царська росія, більшовицький режим переслідував таку ж хитру політику розширення вірменської держави за рахунок азербайджанських земель. для досягнення цієї мети більшовицька росія вдавалась до будь-яких хитрощів і провокацій, щоб відмежувати Азербайджан від туреччини.

Примусова колективізація, конфіскація всього майна населення, політика ліквідації кулацтва як класу, що проводилась з кінця 20-х рр., довели терпіння народу до крайньої межі. країну знову охопив рух опору. Відбулись нові повстання в Шекі, закаталі, Нахчивані, Хизи, Шамкірі, джебраїлі та інших регіонах Азербайджану.

В результаті «розшуків» і каральних заходів, що проводились під завісою сфабрикованих «кримінальних справ», «судів», «викриття ворогів народу» були розстріляні і заслані десятки тисяч гідних синів азербайджанського народу. Лише в 1937 р. були репресовані 29 тисяч осіб. Не можна вважати випадковістю те, що більшість з них були передовими вченими і мислителями азербайджанського народу, які становили загрозу існуванню радянському союзу. заслання таких представників інтелігенції як Гусейн джавід, Мікаіл Мушвіг, Ахмед джавад, салман Мумтаз, Алі Назмі, тагі Шахбазі та інших, стало непоправною втратою для азербайджанського народу. В особі цих видатних постатей був грубо знищений інтелектуальний потенціал народу. Після цього страшного удару азербайджанський народ не міг оговтатись протягом десятиліть.

Загальнонаціональний лідер Азербайджану так висловив своє ставлення до деспотичної політики радянського режиму: «репресії 1937-1938 рр. завдали великого удару науці та культурі Азербайджану — були розстріляні більше 50 тисяч осіб, понад 100 тисяч заслані в сибір і казахстан. Були знищені такі видатні особистості як Гусейн джавід, Мікаіл Мушвіг, тагі Шахбазі, салман Мумтаз».

Разом з масовою різнею, засланнями, систематично знищувались і національно-моральні цінності народу. Під клеймом «пантюркізму» та «панісламізму» радянський режим проводив пропаганду викривлення і неправильного тлумачення історичного спадку Азербайджану, оголошуючи національно-духовні й моральні цінності народу «залишками минулого». Навіть національні музичні інструменти Азербайджану визнали «застарілими» і заборонили під приводом «творчої еволюції». для боротьби з релігією функціонували «спільноти атеїстів». Під приводом створення «національної за формою, а соціалістичною за сутністю» культури, знищувалось все, що складало національно-духовну цінність азербайджанського народу.

В період репресій 20-30-х рр. тисячі обдарованих, здібних синів азербайджанського народу, щоб не потрапити в ізолятори кдБ, змушені були залишити батьківщину в пошуках політичного притулку у різних закордонних країнах. Багато з них вели боротьбу за відновлення незалежності рідного Азербайджану, який перетворився на більшовицько-дашнацьку в’язницю. Національний Центр Азербайджану, створений і очолений М.А. Расул-заде, відігравав важливу роль в об’єднанні боротьби політичних емігрантів як однієї течії.

Ні більшовики, ані вірменсько-грузинські шовіністи, котрі влаштувались в керівництві республіки та проводили свою південно-кавказьку політику, до яких би жорстоких репресивних заходів не вдавались, скільки би кривавих вбивств не чинили, не були в змозі знищити національно-духовне існування азербайджанського народу, оскільки ідеї незалежності, воля до самостійності і рішучість керувати самим, а не бути керованими, жили в душі кожного азербайджанця. Не вперше азербайджанський народ опинився у такій складній ситуації. Хоробрий народ Азербайджану не раз виходив переможцем з подібних випробувань у вирі історії. Народ, котрий подарував світу такі визначні постаті як джавід, Мушвіг та Ахмед джавад не міг бути так легко знищеним, як думали більшовики.

Важкий радянсько-комуністичний режим і період гонінь, що проводились комуністичною диктатурою в 20-30-і рр. не змогли придушити творчі здібності та новаторський талант азербайджанського народу. Азербайджан випередив всі інші радянські країни за рівнем розвитку соціалістичного світу. У нафтовій промисловості Азербайджану, що забезпечував паливом таку величезну за територією державу, як срср, відбулось нове піднесення. Баку, як нафтова академія срср, – процвітав. запрацювали багаточисленні нові промислові установи, електростанції, були проведені дороги, канали, споруджені мости. інтенсивно розвивались багато галузей промисловості, сільського господарства та культури. Була ліквідована неосвіченість. створена широка мережа навчальних закладів різного рівня, науково-дослідницьких центрів, оздоровчих і культурно-просвітницьких закладів. Напередодні другої світової війни в Азербайджані вже функціонували 16 вищих навчальних закладів і 18 театрів.

В роки другої світової війни Азербайджан продемонстрував неабиякий героїзм на полях боїв проти фашизму, в тилу, а також в антифашистському русі у різних країнах Європи. з-поміж більше 600 тисяч осіб, мобілізованих в той час на війну з Азербайджану, більше 170 тисяч були нагороджені орденами і медалями, 130 осіб удостоєні високого звання Героя радянського союзу. В Азербайджані під час війни вперше за військову історію почалось виробництво високооктанового авіаційного бензину на основі нової технології, розробленої під керівництвом академіка Юсіфа Меммедалієва. Бакинська нафта відіграла вирішальну роль у війні. отож, якби не паливо, що постачалось з Баку, радянські війська не здобули б перемогу у війні. Плани вірмено-дашнацького угрупування, що засіло в кремлі, про депортацію всіх азербайджанців з їхньої батьківщини в роки війни, не здійснились. друга світова війна ще раз довела, що азербайджанці є героїчним народом, здатним вийти з перемогою у найважчих випробуваннях. значний вклад Азербайджану в перемогу у війні підняв пригнічений народ і значно посилив його почуття самовпевненості.

Репресії проти азербайджанського народу як на півночі, так і на півдні, продовжувались і після завершення другої світової війни. Створення 12-го грудня 1945 р. на півдні Азербайджану Національного уряду було визначним проявом національного визвольного руху азербайджанського народу проти реакційного шахського режиму ірану. завдяки вистражданій боротьбі голови демократичної партії Азербайджану сеїд джефер Пішевері (1892-1947) та його відданих прибічників, врешті був сформований Національний уряд Азербайджану.

Національний уряд Азербайджану — офіційна назва прийнята Міллі Меджлісом, що охоплювала всі урядові представництва виконавчої влади в регіонах. сукупність гілок виконавчої влади, що включала військові і політичні структури, вважалась «повністю відокремленою від законодавчої влади» — пізніше була об’єднана в Національні збори Азербайджану. Виконавча влада здійснювалась Національним Урядом Азербайджану (Азербайджан Міллі Гокумети).

Пішевері був призначений Баш Везіром (Прем’єр-міністром) і йому доручили формування кабінету Міністрів для затвердження Меджлісом. Членами сформованого кабінету Міністрів були: джавід (внутрішні справи), кавіян (народна армія), Махташ (сільське господарство), Бірія (культура), орангі (охорона здоров’я), ельхамі (фінанси), Азіма (юстиція), кабірі (дороги, поштове сполучення, телеграфний та телефонний зв’язок) і расулі (торгівля та економіка). окрім того, Пішевері призначив Гіямі головним суддею Верховного суду Азербайджану, а Ферийдуна ібрагімі — Генеральним прокурором Азербайджану.

Після формування Національного уряду була видана програма, що складалась із 20 окремих пунктів. Після підтвердження своєї позиції щодо «незалежності та територіальної цілісності ірану» і бажання «не порушити суверенності ірану» Національний уряд Азербайджану оголосив свої наміри провести в Азербайджані серію реформ.

В час, коли Національний уряд здобув широку підтримку, в Азербайджані було введено серію реформ, багато з яких раніше обіцяла Азербайджанська демократична Партія. Найважливішою була земельна реформа. 8 січня 1946 р. національними зборами Азербайджану був прийнятий законопроект, що регулював порядок проведення виборів до провінційних, обласних, районних і муніципальних рад. згідно цього проекту вперше в історії ірану жінкам надавалось право голосу.

Лише через рік після встановлення, 12-го грудня 1946 року демократичному устрою Азербайджану було покладено край. іронічно, що це сталось в час святкувань річниці «славетного дня, коли управління провінцією перейшло до рук народу».

В результаті хаосу, що відбувався після прибуття до Азербайджану урядових військових частин, багато людей загинуло та відбулись масові міграції до радянського Азербайджану. Незадовго до падіння національного уряду лише декільком очільникам АдП порадили залишити країну, а впродовж наступних днів відбулось масове переселення більше ніж 15000 осіб. Пішевері був одним з тих, хто залишив країну.

Вірменські шовіністи, котрі осіли в кремлі, за відкритої підтримки Сталіна-Берії-Мікояна, того часу організували масове переселення азербайджанського народу з їх споконвічних земель у західному Азербайджані. Цей процес набув розмаху протягом 1948-1953 рр. Після вигнання азербайджанського народу вірменське населення кількісно переважало і таким чином ще більше зміцнило свої позиції на території західного Азербайджану.