Анти-поляни та їх ранньодержавне утворення V—VII ст. Дулібське державне утворення.

Союз антських племен у різні часи об’єднував поліетнічне населення лісостепової зони від Дону до Румунії й далі на захід. До нього входили як слов’янські, так і неслов’янські племена, що мешкали на цій величезній території. Але етнічну основу союзу становили жителі лісостепу України, нащадки зарубинців. У багатьох випадках вони навіть проживали на тих самих поселеннях, що й їхні попередники. За антропологією наші предки цього періоду суттєво не відрізнялися від мешканців лісостепу скіфської доби. Водночас вони мали значні антропологічні відмінності від готів, що свідчить про відсутність помітного впливу готського середовища на формування фізіології українського народу. Остаточно не вирішеним є питання про мову антських племен. Якщо дотримуватися точки зору визначного російського філолога Олексія Шахматова про виділення з початку VI ст. із загальнослов’янської мови трьох мовних підгруп, у тому числі й східнослов’янської, то можна стверджувати, що мова антів була близькою до розмовної мови Київської Русі. Окремі сучасні дослідники вважають, що східнослов’янський мовний ареал у VII— VIII ст. вже чітко виділився серед інших мов і діалектів.

Своєю культурою анти впливали на іншомовні племена (германські, іранські, балтські, фракійські) й одночасно зазнавали їхнього впливу. Тривав природний процес формування людської спільноти на багатоетнічній основі.

По-різному склалася доля праукраїнських племен після розпаду антського державного об’єднання. На початку VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині, Верхньому Подністров’ї та у верхів’ях Західного Бугу держа­ву волинян. Вона підтримувала союзницькі відносини з Візантією у боротьбі проти аварів. Проіснувала ця держава недовго: приблизно в середині VII ст. волиняни зазнали тяжкої поразки від кочівників й опинилися під їхньою владою. Літописець розповідає про ті жахливі часи, різні утиски та приниження, що їх терпіли слов’яни від завойовників. Авари знущалися з дулібів, запрягали у вози їхніх жінок, і за це нібито бог покарав їх усіх смертю, не залишивши жодного живим. З того часу й пішло світом прислів’я: «Погинули яко обри (авари)». Насправді авари через деякий час відійшли в Угорщину.

Набагато успішніше відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпрові. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян, чия рання історія пов’язана з іменем легендарного князя Кия, а також його братів Щека, Хорива й сестри Либеді. Одні вчені вва­жають, що він жив наприкінці V — у першій половині VI ст., інші — що на одне століття пізніше. Замолоду Кий нібито вчився в Константинополі й там подружився з візантійським імператором. Почав боротьбу проти Аварського каганату, з дозволу візантійського імператора зробив спробу осісти на Дунаї і навіть заклав там місто Києвець. Проте не зміг втриматись у ньому й мусив повернутися на Середнє Подніпров’я, де й заснував Київ.

Етногенез полян остаточно не з’ясовано. Але він безпосередньо пов’язаний з терміном «русь». Батько українського літописання Нестор писав у XII ст. про це так: «Поляни, яких тепер зовуть русь». Однак цей етнонім ранішого походження. Серед деяких вчених побутує думка, ніби він зустрічався в написі на могилі героя Троянської війни (1184 р. до н. е.) Енея в Італії, а етруски взагалі називалися росенами. Більш точні дані про русів знаходимо тільки з VII ст. Сирійський письменник Захарій Ритор (Псевдо-Захарій) в одному з своїх творів писав: «Сусідній з ними (амазонками) народ Ерос (різночитання хрос, хрус, рус) — люди з величезними кінцівками… яких не можуть носити коні…» За всієї гіперболічності опису в ньому важливим є розташування русів північніше амазонок, тобто сарматських племен. Це саме той регіон Середнього Подніпров’я, де проживали поляни. Одночасно з Ритором про русів писав Є. Сірін та деякі пізніші автори.

Про першочергове відношення терміна «русь» до українських земель свідчать також топоніми й гідроніми. В Середньому Подніпров’ї — це назви річок Рось, Росава, Роставиця й деяких урочищ. Можливо, цей термін походить від сарматського rhos (світло), яке через співзвучну назву племені роксоланів поширилось на українські землі. Правда, існує й північна версія походження терміна «русь». Зокрема, норманісти виводили його від фінської назви шведів ruotsi і відповідно саму країну Русь розташовували на території новгородських словен. При цьому вони посилалися на свідчення зарубіжних авторів, зокрема Ібн Русте (друга половина ІХ — початок X ст.) і Гардізі, які писали, що Русь лежала на далекому острові довжиною в три дні дороги. На підставі цього окремі історики ототожнювали місцезнаходження Русі з островом на р. Полістє під Старою Русою. Але останні аерофотознімання й археологічні знахідки показали, що в давнину Дніпро нижче сучасного Канева ділився на два рукави. Вони утворювали острів довжиною майже 130 км, які можна було подолати за три дні, про що й писали давні автори. Це й є той регіон, вище якого були поширені «руські» топоніми та гідроніми й де давні автори вбачали країну Русь. Тобто і цей приклад свідчить на користь південного варіанта походження терміна «русь».