Аналіз основних груп міжнародних зв’язків: політичних, економічних, військових, наукових, культурних та ін.

Міжнародні відносини як сфера людського співіснування охоплюють політичні, економічні, правові, дипломатичні, соціально-психологічні, культурні, науково-технічні, торгові, військові та інші зв’язки і взаємовідносини між державами, народами, соціальними групами й організаціями, які діють на міжнародній арені. Через наявність такої великої кількості суб’єктів та важливість їх взаємовідносин виникає необхідність прогнозування цієї сфери з метою визначення тенденцій їх розвитку та впливу на кожного суб’єкта.

Останнім часом міжнародні відносини як науковий напрям стають дедалі чутливішими до майбутнього. В межах цього напряму починають розроблятись уточнені уявлення про світ, що відкриває шлях до нових ідей, дає змогу відійти від спрощеного уявлення про майбутнє як просте продовжене в часі сьогодення. Враховуючи максимальну, порівняно з іншими об’єктами соціального прогнозування, невизначеність багатьох складових у міжнародних справах, у разі прогнозування міжнародних відносин вимагається підвищена увага до основних факторів зовнішньополітичних дій та умов, що їх детермінують.

Значну роль у формуванні сучасних уявлень про характер міжнародних ситуацій та процесів відіграють прикладні проекти. Мається на увазі, що дедалі більше дослідників міжнародних відносин, починаючи з 60-70-х років, впроваджують у дослідницьку практику прийоми та засоби, запозичені із суспільних і точних дисциплін, що зводяться до збирання аналітичної інформації, кількісних методів її оброблення та підготовки аналітичних висновків у формі прогнозних припущень. Отже, можна запропонувати такий варіант класифікації сучасних аналітичних засобів, що застосовуються в прикладних дослідженнях міжнародних відносин: 1) базові аналітичні методики (контент-аналіз, івент-аналіз, когнітивне картирування); 2) комплексне аналітичне моделювання (емпіричне, нормативне, динамічне) міжнародних ситуацій та процесів.

Міжнародні відносини дуже складний і багатоаспектний механізм. Його вивченням займається спеціальна галузь політичної науки — теорія міжнародних відносин. Міжнародні відносини — сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв’язків між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені.

Міжнародні відносини є особливим різновидом суспільних відносин. З одного боку, вони — своєрідне втілення внутрісуспільних відносин, з іншого — якісно нова система з притаманними тільки їй рисами. Вони характеризуються взаємодією таких суб’єктів політичного життя, як держави, народи, політичні й громадські організації, рухи і навіть окремі особи різних країн. Забезпечують інтереси соціальних груп за межами національних держав, відносини між державами, міждержавними організаціями, партіями, компаніями, приватними особами різних держав, інтеграційні зв’язки, які формують людське співтовариство.

Формуються вони під впливом зовнішньої політики країн світу, певною мірою регулюючись багатьма міжнародними нормами і цінностями, виробленими людством упродовж його історичного розвитку. Тому міжнародні відносини слід розглядати як систему систем, макросистему, в якій функціонують у суперечливій єдності й взаємодії різні її елементи і ланки, що представляють різноманітні інтереси держав, ідеологічні настанови їх громадських рухів і організацій. З глобалізацією світогосподарських зв’язків, інтенсивною політичною інтеграцією держав, посиленням залежності людства від зброї масового знищення, екологічною небезпекою на міжнародні відносини активно впливають загальнолюдські інтереси. На відміну від внутрідержавних відносин у міжнародних відносинах відсутній апарат їхнього регулювання, єдиний регулюючий центр, якому беззастережно підкорялися б суб’єкти міжнародного політичного життя.

Стрижневим елементом міжнародних відносин є політичні відносини, які, взаємодіючи з іншими відносинами, своєрідно спрямовують їх. Головним суб’єктом міжнародних відносин є держава. За сучасних умов на міжнародній арені все активніше виступають і недержавні, неурядові організації, суспільно-політичні рухи, але їхню роль не можна порівнювати з роллю держав в міжнародних відносинах, особливо у політичних.

Держави репрезентують на міжнародній арені суспільства в цілому, а не окремі соціальні групи чи політичні організації. Такі важливі питання, як суверенітет, безпека, територіальна цілісність вирішує через свої структури тільки держава.

Держава — єдиний загальнонаціональний інститут, який має легітимні повноваження здійснювати політику на міжнародній арені: укладати двосторонні й багатосторонні договори про співробітництво в певних сферах, оголошувати війну та підписувати мирні угоди тощо. Сукупна зовнішньополітична діяльність суверенних держав визначає всю світову політику.

Кожна держава, проводячи зовнішню політику, переслідує свої інтереси. Категорія “національний (державний) інтерес” — головна в теорії міжнародних відносин, визначальна щодо зовнішньої політики держав.

Національний інтерес охоплює:

  • проблеми збереження нації незалежної держави;
  • безпеки від зовнішньої загрози;
  • зростання добробуту населення держави;
  • захисту її економічних і політичних позицій у відносинах з іншими державами;
  • збереження і розширення її впливу в світовій політиці.
Він реалізується в зовнішньополітичному курсі держави, у політиці її уряду, який визначає конкретні цілі щодо інших держав і шляхи їх досягнення. Формування зовнішньополітичного курсу держави — складний, суперечливий процес. У боротьбі за владу в країні різні політичні сили демонструють своє бачення національного інтересу і зовнішньополітичного курсу, який не завжди відповідає внутрішнім і зовнішнім умовам його реалізації, не завжди адекватний національним інтересам.

У своєму зовнішньополітичному курсі держава повинна:

  • враховувати своє геополітичне положення,
  • спиратися на свій економічний, демографічний, воєнний, науково-технічний та культурний потенціал.
Цей потенціал обумовлює зовнішньополітичні можливості держави, визначає пріоритети у вирішенні конкретних зовнішньополітичних проблем. Організація і контроль за здійсненням зовнішньої політики покладені на спеціальні органи держави:
  • міністерства закордонних справ (зовнішніх зв’язків);
  • парламентські комітети з питань зовнішньої політики;
  • посольства;
  • представництва в інших державах;
  • наукові й культурні центри за кордоном;
  • офіційні й напівофіційні місії тощо.
Отже, має рацію французький дослідник Р. Арон, стверджуючи, що “змістом міжнародних відносин є передовсім відносини між державами”. Однак не всі політологи поділяють думку, що головна роль у міжнародних відносинах належить державі. Так, американський дослідник Д. Капорозо вважає головними дійовими особами в міжнародних відносинах не держави, а класи, соціально-економічні групи й політичні сили. Інший американський фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розенау стверджує, що структурні зміни, які відбулися за останні десятиліття у світовій політиці, спричинивши взаємозалежність народів і суспільств, докорінно змінили і міжнародні відносини. Головною в них є вже не держава, а конкретна особистість, оскільки утворився так званий “міжнародний контінуум (лат. continuum — неперервне, суцільне), символічними суб’єктами якого є турист і терорист”.

Міжнародні відносини не можна зводити тільки до міждержавних, тим більше до діяльності недержавних суб’єктів. Значне розширення кількості суб’єктів міжнародних відносин, зростання активності в міжнародній політиці й міжнародному житті недержавних суб’єктів, у тому числі особистостей, свідчить про необхідність враховувати роль цих суб’єктів, їх вплив на міжнародну політику. Попри помітну питому вагу кожного суб’єкта в міжнародних відносинах, головними, вирішальними з них, як свідчить практика, залишаються держави. Зовнішня політика держав пов’язана з внутрішньою. В політичній науці перевага як вирішальному чинникові надається або зовнішній, або внутрішній політиці. Однак пріоритет внутрішньої чи зовнішньої політики визначається в кожній конкретній ситуації. Загалом все-таки переважають внутрішня політика, внутрішні інтереси держави, заради яких проводиться і зовнішня політика.

Міжнародні відносини виявляють себе у різних типах, видах, станах. У радянській і східноєвропейській літературі їх класифікували, виходячи з класового критерію, поділяючи на такі типи:

  • відносини панування і підкорення (у рабовласницькому, феодальному і капіталістичному суспільстві);
  • співробітництва й взаємодопомоги (між “соціалістичними” країнами);
  • перехідні відносини (між країнами, що розвиваються).
Реальне міжнародне життя не вписувалося в таку схему, адже між капіталістичними країнами існували й існують відносини справжнього співробітництва, а між деякими “соціалістичними” країнами виникали серйозні протиріччя, навіть збройні конфлікти. Нині більшість фахівців поділяє міжнародні відносини на два типи:
  • відносини, які ґрунтуються на балансі сил;
  • відносини, що спираються на баланс інтересів.
Види міжнародних відносин розрізняють також:
  • за сферою суспільного життя (економічні, політичні, військово-стратегічні, культурні, ідеологічні);
  • за суб’єктами взаємодії (міжнародні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями тощо);
  • за ступенем їх розвитку (високий, середній, низький).
Рівні розвитку міжнародних відносин іноді визначають через такі поняття:
  • “регіональні”;
  • “субрегіональні”;
  • “глобальні”.
Нарешті, з точки зору міри напруженості розрізняють різні стани міжнародних відносин:
  • нестабільності,
  • суперництва,
  • ворожнечі,
  • конфлікту,
  • війни,
  • мирного співіснування,
  • довіри,
  • співробітництва,
  • політичного вирішення проблем на основі цивілізованого узгодження державами своїх інтересів.
Послідовна зміна станів міжнародного політичного життя зумовлена особливостями світового політичного процесу, який є результатом взаємодії всіх політичних інститутів і сил, задіяних у міжнародному житті. У цій взаємодії стикаються різноманітні, інколи цілком протилежні, інтереси, ідеологічні позиції, цілі й наміри суб’єктів міжнародного політичного життя, насамперед держав. Вагому роль відіграє й те, що світ поділений на зони політичного впливу держав, угруповань держав, блоків, які, переслідуючи свої інтереси, нерідко суперничають з іншими. Тому результат взаємодії суб’єктів міжнародного політичного життя може виявлятися в різних тенденціях світового політичного процесу: в тенденціях пом’якшення клімату на міжнародній арені або загострення, протистояння, конфронтації тощо. У цьому полягає суперечливість і нерівномірність розвитку світового політичного процесу.

У просторі міжнародних відносин відсутнє центральне ядро влади, рішення якого були б обов’язковими для всіх держав, інших суб’єктів міжнародного політичного життя. Тому світовий політичний процес певною мірою є стихійним, хоча в останні десятиліття простежуються спроби його впорядкування, зміцнення миру і стабільності у світі. На перебігу світового політичного процесу позначаються як раціональні, виважені з точки зору інтересів людства політичні дії і рішення держав і міждержавних об’єднань, так і спонтанні, ірраціональні, непередбачувані дії. Поряд з прогресивними інституціями на міжнародній арені діють і реакційні, екстремістські сили. Форми міжнародних економічних зв’язків. З розвитком економіки, зростанням економічного потенціалу держав зростає і значення міжнародних економічних зв’язків. У сучасному світі прогрес кожної країни залежить від того, наскільки повно вона може скористатися матеріальними і духовними здобутками всього людства. Потреби і вимоги до якості та різноманітності сировини, рівня підготовки трудових ресурсів, технічної оснащеності та рівня менеджменту зросли настільки, що навіть найбагатші на природні ресурси країни (наприклад, США та Росія) не можуть орієнтуватися на повну самозабезпеченість, так само, як і країни з потужним економічним потенціалом і великими фінансовими можливостями не можуть однаково ефективно розвивати всі галузі матеріального виробництва та сфери послуг. Сучасний світ не тільки «звузився» і потіснішав завдяки швидкісним засобам транспорту і зв’язку, а й став більш взаємопов’язаним і взаємозалежним завдяки міжнародному поділу праці.

Реалізація кругообігу ресурсів, продуктів, послуг, капіталу в процесі міжнародного поділу праці відбувається завдяки формуванню механізмів світового ринку. Головними складовими цього процесу є співвідношення попиту і пропозиції, які формуються згідно з законом порівняльних переваг. Засобом забезпечення обігу, мірою вартості та засобом накопичення є гроші (валюта). Ефективна реалізація умов та можливостей зовнішньоекономічних зв’язків залежить від конвертованості (тобто здатності взаємообміну) валют держав, що діють на ринку.

Важливим елементом механізму світового ринку є зовнішньоекономічна інфраструктура, її складові – зовнішньоекономічні банки і банківська мережа світового господарства, міжнародні товарні та фондові біржі, міжнародні аукціони та зовнішньоторгові ярмарки. Найважливішими банківсько-фінансовими центрами світу є: в Європі – Лондон, Париж, Франкфурт, Цюрих, Відень, Гамбург, Мілан; в Америці – Нью-Йорк, Чикаго, Мехіко Буенос-Айрес, Ріо-де-Жанейро; в Азії -Токіо, Сеул, Сінгапур, Бомбей, Бейрут Сянган тощо.

Міжнародні економічні зв’язки охоп люють діяльність, пов’язану з реалізацією товарів і сировини (міжнародна торгівля), послуг (ринок послуг), руху міжнародних інвестицій (ринок капіталу), обігу грошей (валютний ринок), міграції трудових ресурсів (ринок праці). Найрозвинутішою формою між народних економічних зв’язків зовнішня торгівля. В процес зовнішньоторгової діяльності формується відповідно світовий ринок товарів та ресурсів. Міжнародна торгівля завдалася ще в сиву давнину, але набула особливого розвитку період капіталізму. Згодом, дедалі більше поширилися інші формі: зовнішньоекономічної діяльності. Відповідно виникли нові форми ринку. Велике значення має продаж науково-технічної інформації (зокрема патентів ліцензій), торгівля послугами з впровадженням нової техніки у виробництво. Найдинамічніше розвивається діяльність органів влади й міжнародного туризму як складової частини ринку послуг. Щороку у туристських поїздках бере участь понад 1,5 млрд чоловік, на частку міжнародного туризму припадає 6 % обсягу всього світового експорту і близько 30 % експорту ринку послуг. Вважають, що на межі ХХ-ХХІ ст. туризм стане провідною галуззю зовнішньоекономічної діяльності.

Світовий ринок капіталу набуває все більшого значення як за обсягом руху міжнародних інвестицій, так і за можливостями маневрування капіталом. Часи, коли вивіз капіталу з метрополії в залежні країни був основною особливістю діяльності на цьому ринку, вже минули. Нині обмін усіма видами інвестицій відбувається насамперед між економічно розвинутими країнами.

Інвестиції — витрати для придбання машин і устаткування, обладнання, для організації виробництва і формування виробничих запасів та ін. Країни, торгуючи між собою, вдаються за допомогою до світового валютного ринку. На ньому можна обміняти одну валюту на іншу або купити валюту для того, щоб розплатитися за експорт або імпорт. Коли б не було такого механізму, світове господарство залишилось би на рівні простого товарообміну (бартерної торгівлі), що притаманний тільки слаборозвинутій економіці.

На світовому ринку праці склалась група національних ринків праці, на які залучається іноземна робоча сила (США, країни Західної Європи, нафтодобувні арабські країни). Основними постачальниками робочої сили на ці ринки є країни, що розвиваються. Особливо значні контингенти трудівників мігрують у пошуках роботи із Мексики в США, із Західної Африки, Близького Сходу, Туреччини, а також із Південної Італії, Іспанії, Португалії в промислове ядро Європи. До цього долучається трудова міграція в Європу із постсоціалістичних країн з перехідною економікою.

Географія зовнішньої торгівлі і руху капіталу. Для більшості країн світу зовнішня торгівля – основна форма зовнішньоекономічної діяльності. Абсолютні та відносні показники експорту та імпорту країни віддзеркалюють розміри та особливості її участі в міжнародному поділі праці. У рамках світового господарства сформувалося кілька основних центрів і напрямів зовнішньоторгових зв’язків. Понад 2/3 обороту зовнішньої торгівлі припадає на взаємну торгівлю між економічно розвинутими країнами, в тому числі 1/3 – на США, ФРН та Японію. Отже, країни, що формують основні «полюси росту», беруть особливо активну участь у міжнародному подіті праці: на Західну Європу припадає понад 2/5 зовнішньоторгового обороту, на Північну Америку та Східну Азію – по 1/5. Напрями зовнішньоторгових зв’язків інших частин світу так чи інакше зорієнтовані на ці основні регіони інтенсивної зовнішньоекономічної діяльності.

Не менш яскраво це проявляється на ринку капіталу. Станом на початок 1992 року сумарні розміри зарубіжних інвестицій за період 1950-90 роки у стицій за період 1950-90 роки у світовому господарстві перевищили 1,5 трлн. доларів. Майже 30 % цієї суми припадало на США, правда, і самі США залучали понад 20 % інвестицій з інших країн. По 15 % припадало на Японію та Великобританію. Потужними інвесторами були також ФРН, Франція, Італія, останнім часом до них долучилися Республіка Корея, Тайвань, окремі нафтодобувні арабські країни, В 90-ті роки загальна закономірність руху капіталу полягала в тому, що чистим інвестором капіталу стають країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (Японія, «далекосхідні тигри»). Країни Північної Америки активно як вивозять, так і ввозять капітал, Європа поступово перетворюється в імпортера капіталу. Стан економіки країн, що розвиваються, і країн СНД дуже залежить від надходження прямих інвестицій та надання економічної допомоги зарубіжними країнами.