Аналіз фінансової та банківської діяльності. Формування бюджету та його структура. Іноземні інвестиції та міжнародна заборгованість.

Аналіз фінансової та банківської діяльності. Банківська діяльність охоплює різні напрями, які забезпечують у кінцевому результаті її ефективність. Оцінка банківської діяльності передбачає проведення комплексного аналізу, який дає можливість дослідити всі аспекти роботи банку. Для забезпечення комплексного аналізу можна використовувати всі види планової, нормативної, облікової, фінансової, статистичної, довідкової, методичної та інших видів інформації. Основою інформаційного забезпечення фінансово-економічного аналізу банків є фінансова звітність, яка складається як для потреб менеджменту, так і для зовнішніх користувачів.

Метою складання фінансових звітів є надання користувачам для прийняття економічних рішень повної, правдивої та непередбаченої інформації про фінансовий стан, результати діяльності та грошові потоки банку. До статистичної звітності належить звітність про кредитні та депозитні операції в національній та іноземній валютах, процентні ставки, операції з цінними паперами та інші банківські операції. Важливою вимогою до фінансової та статистичної звітності є достовірність та реальність інформації, які забезпечуються документуванням банківських операцій, проведенням періодичних інвентаризацій, за допомогою яких контролюється та уточнюється наявність і вартість активів та пасивів банку, цінностей та операцій, що обліковуються на позабалансових рахунках.

Обов’язковою вимогою до фінансової та статистичної звітності є порівнянність, можливість зіставлення показників звітного періоду з аналогічними показниками минулих періодів. Лише на цій основі можна зробити відповідні висновки про зміни у фінансовому стані банку, спрогнозувати тенденції розвитку банківських операцій. Власний капітал банку в балансовому звіті відображено за статтями: статутний капітал, нерозподілений прибуток і резерв поточного та минулих років, інші фонди та резерви банку. Баланси банків використовують для аналізу й управління їхньою діяльністю, визначення показників їх ліквідності, управління банківськими ресурсами, аналізу банківського прибутку. У ринкових умовах баланс банку є засобом не тільки бухгалтерської звітності, а й комерційної інформації банківського менеджменту, своєрідною рекламою для потенційних клієнтів, що прагнуть на професійному рівні розібратися в діяльності банку. Водночас для зовнішніх користувачів доступна тільки квартальна та річна фінансова звітність. Згідно з вимогами нормативних актів НБУ, призначенням фінансової звітності банків є створення бази даних, яка дасть змогу реально оцінити показники ліквідності, платоспроможності та дохідності банків і на цій основі визначити їх фінансовий стан — як комплексне поняття, що відображає різні напрями банківської діяльності.

Найважливішим принципом міжнародних стандартів обліку та звітності є принцип відкритості (транспарентності), тому відповідно до нормативних актів Національний банк України встановив порядок публікацій банками в засобах масової інформації звітності про свою діяльність та надання її до НБУ. Для отримання більш ґрунтовної оцінки фінансового стану банку рекомендується проаналізувати не тільки баланс та матеріали звітності самого банку, а й провести дослідження кон’юнктури ринку, оцінити конкурентів, здійснити аналіз фінансового стану позичальників тощо. Крім того, можливості фінансового аналізу ширші, коли вони базуються на побудові різного виду економіко-статистичних та математичних моделей зв’язку, а також узагальнюючих характеристиках структури та динаміки показників.

У процесі комплексного аналізу банківської діяльності необхідно використовувати таку методику, яка найбільшою мірою сприятиме його ефективності. Під методикою проведення будь-якого аналізу слід розуміти сукупність способів, правил і заходів щодо найбільш доцільного виконання певної роботи. В аналізі банківської діяльності методика являє собою сукупність аналітичних способів і правил вивчення діяльності банку, спрямованих на дослідження різних об’єктів аналізу. Вони допомагають одержати найбільш повну оцінку фінансової стійкості та прибутковості банку, яка враховується його керівництвом у процесі прийняття управлінських рішень щодо вироблення подальшої стратегії розвитку банку.

Під методом у широкому значенні наука розуміє спосіб дослідження свого предмета. Методом аналізу банківської діяльності комерційного банку є комплексне органічно пов’язане дослідження діяльності комерційного банку з використанням статистичних, економіко-математичних, облікових та інших способів обробки інформації. Особливостями методу аналізу банківської діяльності є: використання системи показників, які характеризують діяльність банку; вивчення факторів та причин їх зміни; виявлення і вимірювання взаємозв’язку між ними. Для проведення комплексного аналізу банківської діяльності використовуються такі методи:

1. Метод порівняння. Передбачає зіставлення невідомого (досліджуваного) явища, предметів із відомими, вивченими раніше, з метою визначення їх спільних рис або відмінностей. За допомогою цього методу визначаються загальне і специфічне в економічних явищах, вивчаються зміни досліджуваних об’єктів, тенденції і закономірності їх розвитку. В аналізі фінансової стійкості порівняння (як основний або допоміжний метод) використовують для вирішення всіх його завдань. Можна виділити такі найтиповіші ситуації, коли використовується порівняння та його цілі:

  • зіставлення планових і фактичних показників для оцінки ступеня виконання плану;
  • зіставлення фактичних показників із нормативними, що дає змогу проконтролювати дотримання банком різних нормативів, установлених НБУ;
  • порівняння фактичних показників із показниками минулих років (звітних періодів) для визначення тенденцій розвитку як банку, так і економічних процесів, що впливають на його діяльність;
  • зіставлення показників банку, що аналізуються, з показниками інших банків-конкурентів для визначення позицій банку на фінансовому ринку за різними показниками фінансової діяльності;
  • зіставлення паралельних динамічних рядів для вивчення взаємозв’язків досліджуваних показників; наприклад, паралельний аналіз динаміки доходів і витрат дає можливість виявити, чи забезпечується перевищення доходів над витратами, що позитивно впливає на прибутковість банку;
  • зіставлення різних варіантів управлінських рішень із метою вибору оптимального; наприклад, установлюючи процентну ставку за депозитами населення, вибирають такий її рівень, який забезпечив би необхідний обсяг даного виду банківського ресурсу з урахуванням наявності достатніх можливостей для обслуговування вкладників;
  • зіставлення результатів діяльності до і після впровадження якогось нововведення; наприклад, витрати коштів на придбання (будівництво) офісу банку в центрі міста можуть компенсуватися залученням солідних клієнтів, що забезпечить банку збільшення залишків на розрахункових рахунках.

2. Метод приведення показників до порівнянного вигляду. Наприклад, щоб згрупувати усі видані банком кредити, необхідно привести їх суми до порівнянного вигляду (оскільки банк видає кредити як у національній, так і в іноземній валюті); для цього суми кредитів в іноземній валюті трансформуються в гривневий еквівалент множенням на відповідний валютно-обмінний курс, і тільки після цього підсумовуються усі видані банком кредити (гривневі кредити і гривневі еквіваленти кредитів в іноземній валюті). Цей метод використовується також у разі порівняння фактичних показників із показниками попередніх періодів. Наприклад, в умовах інфляції складно проаналізувати динаміку показників без приведення їх до порівнянного вигляду. Для цього необхідно фактичне значення якогось вартісного показника розділити на індекс інфляції за даний період, і лише після цього отриманий показник можна порівнювати з показником минулого періоду.

3. Метод використання абсолютних і відносних показників. Абсолютні показники характеризують кількісні розміри наданих кредитів, залучених коштів, капіталу банку та ін., а відносні відбивають співвідношення певних абсолютних показників. Відносні показники виражаються у формі коефіцієнтів (за базу взято 1) або відсотків (за базу взято 100). До них відносять показники виконання плану, динаміки, структури (питома вага), ефективності та ін. Цей метод є одним із ключових в аналізі банківської стійкості. З його допомогою (через різні коефіцієнти) оцінюються показники ліквідності, платоспроможності, прибутковості банку.

4. Метод групувань дає змогу через систематизацію даних балансу розібратися в сутності аналізованих явищ і процесів. Під час аналізу банківської діяльності застосовуються різні угруповання рахунків балансу, а саме: власних і залучених коштів, довго- і короткострокових кредитів, термінів активно-пасивних операцій (для розрахунку показників ліквідності), видів доходів, витрат і прибутків. Статті можуть бути згруповані також за ступенем ліквідності, економічної сутності банківських операцій, рівнем прибутковості (за активом) і вартості (за пасивом).

5. Балансовий метод слугує головним способом для визначення співвідношень, пропорцій двох груп взаємозалежних та урівноважених економічних показників, підсумки яких мають бути тотожними. Цей метод допомагає зрозуміти економічний зміст функціонування банку. Правильно розуміючи («читаючи») баланс банку, можна охарактеризувати його поточний фінансовий стан (через показники платоспроможності і ліквідності), а також ефективність активно-пасивних операцій (через показники прибутковості).

6. Графічний метод. Графіки є масштабним зображенням показників за допомогою геометричних знаків (ліній, прямокутників, кіл) або умовних художніх фігур і мають велике ілюстративне значення. Завдяки їм досліджуваний матеріал стає зрозумілішим.

7. Метод табличного відображення аналітичних даних. Результати аналізу звичайно подаються у вигляді таблиць. Це найбільш раціональна і зручна для сприйняття форма уявлення аналітичної інформації про досліджувані явища за допомогою цифр, розташованих у певному порядку. Аналітична таблиця є системою суджень, виражених мовою цифр. Вона набагато виразніша і наочніша, ніж словесний текст. Показники в ній розташовуються у більш логічній і послідовній формі порівняно з текстовим викладом, займають менше місця, і пізнавальний ефект досягається набагато швидше. Табличний матеріал дає змогу охопити аналітичні дані в цілому як єдину систему. За допомогою таблиць легше простежуються зв’язки між досліджуваними показниками.

Формування бюджету та його структура.

Бюджетний механізм — це сукупність способів організації бюджетних відносин, застосовуваних суспільством на вирішення економічних та соціальних завдань. Це інструмент державного регулювання економіки. Використання бюджетного механізму для регулювання економіки здійснюється з допомогою маневрування які надходять у розпорядження держави грошовими ресурсами. Маневрування можливе, якщо у Державному бюджеті відсутній принцип закріплення доходів за конкретними краєвидами та напрямами витрат, тому кошти, які є у розпорядження держави можуть бути використані з кожного напрямку. Бюджетний механізм активним інструментом реалізації бюджетної політики держави. Істотно впливають нею надають завдання, які вирішуються суспільством у тому чи іншому етапі розвитку. Змінюються завдання — мусить змінюватись і бюджетний механізм.

У кожній країні структура державного бюджету має національні особливості. Вона залежить від характеру адміністративної системи, структурних особливостей економіки та інших чинників.

США. Організаційний пристрій держави — федеративний. Федеральний бюджет влаштований за принципом “повного” бюджету та взагалі і двох частин: власне урядового бюджету (федеральних фондів) і довірчих фондів. Власне урядовий бюджет втягує й фінансує загальнонародні програми, пов’язані з політичними, економічними і соціальними функціями держави. Витрати бюджету використовуються на: воєнні цілі (що займають центральне місце), апарат управління, економічні, зовнішньоекономічні, зовнішньополітичні і соціальні потреби, виплату відсотків з федеральному боргу. Дохідна частина бюджету основному формується рахунок податків. Федеральні фонди становлять близько 70 відсотків усього федерального бюджету. Там доводиться всю суму бюджетного дефіциту.

Друга частина федерального бюджету — довірчі фонди, які мають цільовий характер. Їхня діяльність пов’язана з окремими видами державної виробничої інфраструктури (утримання і будівництво автодоріг, залізниць, портів, аеропортів, електростанцій та інших.). Найбільшими фондами є фонди соціального страхування, що охоплюють різні види пенсійного забезпечення, і навіть допомоги за безробіттям. Фонди соціального страхування приватному секторі створюються рахунок внесків працюючих, і підприємців, а державних службовців — із внесків самих службовців і Федерального уряду. Обсяг довірчих фондів систематично зростає. Ці фонди, зазвичай, мають позитивне сальдо. За рахунок цього залишку дефіцит федерального бюджету зазвичай показується в заниженному розмірі.

Великобританія. Державний бюджет складається з двох частин: зі звичайного бюджету та взагалі національного фонду позик. Звичайний бюджет призначений на фінансування поточних витрат держави. Його витрати поділяються на витрати, щорічно затверджені парламентом, і консолідований фонд постійних витрат. До щорічноутвержденним відносять видатки оборону, економічні та соціальні мети, субсидії місцеві органи влади, допомогу країнам, управління.

Витрати консолідованого фонду не розглядаються парламентом, до них відносять: виплати за державному боргу (їх передають у фонд позик і виплачуються потім із нього), внесок у бюджет та інші фонди ЄЕС, витрати на “цивілізованому аркушу” (зміст королеви і двору). Дохідна частина бюджету основному формується рахунок податкових надходжень (понад 90 %). Питома вага прямих і непрямих податків приблизно рівна. Звичайні бюджети найчастіше дефіцитні і “покриваються” сумою з національного фонду позик.

Національний фонду позик є бюджет капіталовкладень. З нього здійснюються платежі з державного боргу, видаються довгострокові кредити на капіталовкладення державних підприємств і керували місцевим органів державної влади. Доходи формуються рахунок наступних надходжень: відсотків з довготермінових кредитів, прибутку емісійного департаменту Банку Англії, і навіть коштів, що надійшли з звичайного бюджету за освіті позитивного сальдо.

Франція. У Франції центральний бюджет містить частини: звичайний загальний (державний) бюджет,присоединенние бюджети різноманітних державних організацій, спеціальні рахунки казначейства. Центральний бюджет підрозділяється на два виду операцій: для операцій остаточного характеру — безвідкличне фінансування, яким припадає близько 90 % всіх бюджетних коштів, і взаємного характеру — кредити. Перед загального бюджету припадає понад 70 % коштів центрального бюджету. Загальний бюджет у своїй видатковій частині ділиться на функціональний і інституційний (відомчий). Перший групує витрати на їх функцій (зміст адміністративних служб, обслуговування державного боргу перед, капіталовкладення, витрати, супутні капітальним вкладенням, трансферти та витрати поділяються на поточні і капітальні). Інституційний бюджет групує витрати на відомствам, виконуючим бюджет, і направляє їх у оборону, сплату відсотків і погашення державного боргу перед, допомогу країнам тощо. Основними видами доходів загального бюджету є прямі й опосередковані податків і надходжень від підприємницької діяльності держави. Близько 40 % всіх податкових надходжень дають індивідуальний прибутковий податок та податку з прибутку корпорацій.

У різних країнах початок бюджетного року різний. Так, у Франції, Німеччини, Італії, Бельгії, Голландії, Швейцарії він збігається з календарним роком. У Великобританії, Японії, Канаді бюджетний рік починається із квітня і закінчується 31 березня, у Швеції, Норвегії — з липня по 30 червня, США — із першого жовтня по 30 вересня. Це було пов’язано з історичними причинами, традиціями, пов’язаними з термінами скликання сесій законодавчих органів. Пільговий термін — час, наданий завершення фінансування окремих об’єктів, закриття фінансових рахунків. Цей період коливається між країнами від однієї до п’яти місяців. Протягом цього часу уряд виробляє фінансування рахунок коштів, передбачених за тим самим закінченому бюджетному року, не питаючи нових дозволів. Бюджетний рік із включенням пільгового терміну утворює лічильний період, під яким на увазі фактичний період виконання бюджету з додаванням пільгового терміну.

Бюджетна класифікація. Бюджети всіх рівнів виконуються і формуються відповідно до бюджетної класифікації. Правильно побудована, вона розкриває класовий характер бюджету, дозволяє визначити цілі витрати бюджетних коштів, встановити завдання й курс фінансової політики уряду. Бюджетна класифікація — це єдина міжнародна система функціонального об’єднання прибутків і витрат бюджету за однорідним ознаками; вона забезпечує можливість порівняння бюджетних даних різних бюджетів, дає можливість визначити характер регулюючих дій держави за формуванню коштів та його використанню.

У світовій практиці використовують різні види класифікацій витрат, такі як: міністеріальна (відомча), предметна (галузева), економічна, змішана (комбінована). При міністеріальній класифікації витрати групуються міністерствами (відомствам), та всередині міністерств розносяться по управлінням, відділам, секторам та інших адміністративним підрозділам. Така класифікація дозволяє приховувати справжні напрями коштів, характер витрат.

Що стосується предметної класифікації витрати розподіляються за галузями господарства та управління. Вони діляться на розділи, параграфи, що відповідатимуть їхнім галузевому характеру (наприклад, просвітництво: школи початкові, школи другого ступеня, вищі навчальні заклади тощо). Предметна класифікація набагато реальніше відбиває мети витрат, тому її практично не є у чистої формі, а узгоджується з інші види. Економічна класифікація передбачає диференціацію витрат за господарським ознаками чи виробничим елементам (капітальні вкладення, вести, субсидії, дотації).

Змішана класифікація будується на певному поєднанні відомчих і предметних ознак. Найбільш поширене складання остаточного зводу витрат за міністерствам, а межах кожної з адміністративних одиниць — з предметів витрат. Можлива і угруповання бюджетних витрат за предметів, та був по кошторисам окремих відомств. Нарешті, витрати може бути згруповані в шаховому установленому порядку з використанням відомчого і предметного принципів в вертикальному і горизонтальному напрямах. Практика показує, змішана класифікація найпопулярніша. Всі перелічені види класифікацій витрат є класичними, останнім часом у бюджетній практиці постали нові класифікації, такі як: цільова класифікація, класифікація по функціональним ознаками, з фінансових ознаками, за політичними ознаками.

Цільова класифікація полягає в поділі витрат у відповідність до наявними загальнонаціональними, політичними, економічними і соціальними цілями чи програмами. Класифікація по функціональним ознаками полягає в концепції державних фінансів, яка розглядає державні кошти і як інструмент політики уряду. Угруповання витрат виробляється у відповідність до основними функціями держави (соціальні витрати, охорону здоров’я, забезпечення зайнятості, розвиток і утримання транспорту та зв’язку, внутрішні справи і оборона). Цю витрату поділяються за окремими категоріями витрат: зарплата, поточні видатки, обладнання та т. буд.

Доходи державного бюджету формуються також відповідно до класифікації. Існують такі види класифікації доходів: за різними джерелами, за видами надходжень, юридична класифікація, фінансова, економічна. Класифікація доходів за найважливішими джерелами використовують у багатьох країнах ринкової економіки, поділяє все надходження надходження з податків і зборів, від державних підприємств, від позик. Податкові доходи далі класифікуються за видами (прибуткового податку, податку з прибутку, податку з спадщини і дарувань, податку додану вартість будівництва і т. буд.). Юридична класифікація доходів виходить із ознаки освіти доходу (використовується при цьому сила державної влади чи немає). Фінансова класифікація полягає в розподілі доходів на безповоротні, постійні (податки), і тимчасові (позики).

Економічна класифікація має у основі характер джерела доходів чи характер економічних наслідків через отримання доходів. Різні види бюджетної класифікації не дають досить ясну і повної картини фінансової політики, змісту бюджету. Цьому сприяє відсутність єдиної системи бюджетних підрозділів, громіздкість, роздутість бюджетних документів.

Іноземні інвестиції та міжнародна заборгованість.

В умовах глобалізації економіки і фінансів суттєвого значення набуває залучення інвестицій на міжнародних фінансових ринках, які є надзвичайно диверсифікованими і конкурентними для позичальників. Необхідність такого залучення пояснюється тим, що більшість країн мають обмежені внутрішні інвестиційні ресурси. Існує багато шляхів залучення іноземного капіталу для інвестування економіки країни. Найважливішими з них є:

  • кредити, позики та гранти міжнародних фінансових інституцій, країн, державних установ, міжнародних фондів, експортних агентств, банків тощо;
  • прямі інвестиції через створення підприємств з іноземним капіталом, у тому числі спільних підприємств;
  • портфельні інвестиції шляхом продажу іноземним резидентам і нерезидентам цінних паперів.

Міжнародна інвестиційна діяльність зумовлюється експортом інвестиційного капіталу за кордон у грошовій або товарній формі з метою одержання прибутку і розширення економічного впливу. За характером власності вивезений капітал може бути державним і приватним.

Розрізняють дві форми вивезення капіталу:

  • вивіз підприємницького капіталу – його розміщення у виробничі підприємства країн-імпортерів;
  • вивіз позичкового капіталу – у вигляді позичок, кредитів, вкладень на поточні рахунки в іноземні банки.

Підприємницький капітал, у свою чергу, поділяється на прямі і портфельні інвестиції. Прямі іноземні інвестиції – вкладення у зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль інвестора або його участь в управлінні підприємством. За визначенням МВФ, інвестиції вважаються прямими при наявності у іноземного інвестора не менше 25% акцій підприємства. Портфельні іноземні інвестиції – це вкладення в акції зарубіжних підприємств (без придбання контрольного пакету), облігації та інші цінні папери іноземних держав, міжнародних валютно-кредитних організацій з метою одержання підвищеного доходу за рахунок податкових пільг, зміни валютного курсу тощо. Такі інвестиції не дають реального контролю інвестора над об’єктом інвестування. Кількісним критерієм розмежування прямих і портфельних інвестицій у розвинених країнах вважається 10% об’єкта інвестування. Однак інвестиція може не бути прямою, якщо частка інвестора становить понад 10%, але він не має реального контролю над об’єктом. І, навпаки, інвестиція може бути прямою і з меншою часткою участі, але вона повинна забезпечувати реальний вплив на прийняття рішень об’єкта інвестування.

Прямі іноземні інвестиції мають ряд переваг перед внутрішніми джерелами капіталу і зовнішніми кредитами:

  • виплата доходів на іноземні інвестиції залежить від одержаного прибутку, тобто, на відміну від кредитів вони пов’язані з кінцевим результатом і з ефективністю капіталовкладень;
  • ПІІ сполучають у собі капітал з одночасним перенесенням практичних навичок і управлінського досвіду на виробництво і дають можливість виходу на міжнародні ринки;
  • при правильній організації, стимулюванні і розміщенні ПІІ можуть прискорити відновлення профілюючих галузей і регіонів;
  • притоки капіталу і ноу-хау сприятливо впливають на реальну економіку, розширюють податкову базу, підвищують зайнятість і рівень доходів населення;
  • репатріація іноземного капіталу або доходів регулюється реципієнтом на відміну від конкретних умов надання іноземного кредиту, що залежить від коливання відсоткової ставки у світі;
  • на відміну від банківських кредитів, матеріально-майнові інвестиції, як правило, з часом не ведуть до раптового вилучення іноземних активів;
  • вкладання ПІІ призводить до загальної соціально-економічної стабільності, перешкоджає економічній злочинності, на противагу нестабільним і спекулятивним портфельним інвестиціям, репатріація яких має негативні наслідки для економіки в цілому;
  • не збільшують заборгованість, а, навпаки, можуть призвести до експортних доходів, покращити платіжний баланс, тобто створюють умови для відшкодування боргу.

Залучення іноземних інвестицій для приймаючої країни пов’язане з певними труднощами:

  • цілі іноземного інвестора можуть не збігатися з національними;
  • іноземні інвестори можуть вступати в угоди з діючими на місцевому ринку конкурентами, які не зацікавлені знижувати ціни, що може стримувати розвиток національного підприємництва;
  • імпортовані ресурси працюють для окупності та одержання прибутку, який потім репатріюється. Зростання виробничого потенціалу країни за рахунок іноземних інвестицій виправдано тільки тоді, коли ці інвестиції стимулюють економічний розвиток країни-реципієнта в цілому. Відтік коштів через репатріацію прибутку може перевищувати величину інвестованого капіталу, що не є вигідним для національної економіки;
  • значні експортні надходження прагнуть спрямовуватись у сировинні галузі.

Економічна історія свідчить про поступову зміну ставлення країн та урядів до іноземних інвестицій у вітчизняну економіку. Після Другої світової війни більшість країн розбудовувала економіку власними силами (Японія законодавчо обмежувала масштаби участі іноземних інвесторів у вітчизняній економіці). У 80-90 роки ставлення до іноземних інвесторів змінилося. У США, Франції, Німеччині, Великобританії іноземний капітал відіграв значну роль у піднесенні економіки. Сьогодні ця тенденція особливо характерна для індустріальних країн Південно-Східної Азії. Країни, що відкрили свою економіку для ПІІ, досягли більших успіхів, ніж ті, що обмежували діяльність транснаціональних компаній. Яскравим прикладом того є Китай.

Економістами доведено, що для стабільного економічного зростання частка інвестицій повинна становити 20-25% ВВП країни. Натомість сьогодні ПІІ становлять приблизно 10% загального обсягу інвестицій у країнах, що розвиваються. Кожна країна має свої пріоритети у залученні ПІІ: збільшення зайнятості і соціальна стабільність, розвиток експорту і перенесення професійного досвіду, розвиток сільського господарства і добувних галузей, освоєння природних ресурсів і реструктуризація промисловості, потреба у негайному вливанні капіталу тощо.

Іноземне інвестування може здійснюватися у різних формах залежно від типу інвестора, його мети і ступеня ризику при вкладанні коштів. Прямі іноземні інвестиції можна класифікувати за такими формами:

Придбання неконтрольних пакетів акцій у фірмах країн-реципієнтів здійснюється через пряму купівлю акцій на місцевому фондовому ринку. Це, по суті, портфельні інвестиції, тому що інвестори не одержують контролю над діяльністю фірми. Цей спосіб інвестування широко використовується в процесі приватизації підприємств, а також при обміні акцій на борги підприємства як державної, так і приватної форми власності.

Ліцензійні угоди з фірмами країн-реципієнтів дають інвестору можливість виходу на ринок з мінімальним ризиком. Транснаціональна компанія передає права на виробництво певного продукту чи послуги або використання запатентованого процесу, технології, товарного знаку, іншої інтелектуальної власності місцевій формі, яка буде відповідати за виробництво та маркетинг на місцевому ринку. Іноземний інвестор може купувати акції місцевої фірми, з якою укладено ліцензійну угоду.

Стратегічні альянси та спільні підприємства дають інвесторам більшу присутність на місцевому ринку з меншим ризиком, ніж пряма купівля місцевої фірми або створення власного дочірнього підприємства. Стратегічний альянс пов’язує дві або більше компаній, які об’єднуються з метою розподілу ризиків і винагороди заради досягнення конкретних, але, можливо, різних цілей. Переважна більшість стратегічних альянсів набуває форми спільних підприємств, що створюються для досягнення цілей, обумовлених членами-засновниками.

Спільне підприємство – це підприємство, статутний капітал якого формується шляхом об’єднання майна іноземних інвесторів і місцевих партнерів. СП може створюватися не обов’язково з місцевим партнером. Кілька іноземних інвесторів можуть створити СП у третій країні з метою скорочення стартових витрат або з метою обійти певні митні обмеження. У стратегічних секторах (атомна енергетика, залізничний і повітряний транспорт тощо) уряди можуть встановлювати акціонерну межу для іноземних інвесторів, зазвичай нижче 50%.

Придбання контрольних пакетів акцій у фірмах країн – реципієнтів іноземними інвесторами приносить великі вигоди місцевим фірмам, стимулює економіку країни в цілому та прискорює її інтеграцію у світову економіку, тому що це вимагає від інвесторів більших зобов’язань та тривалішого часу для одержання прибутків. Контрольні пакети акцій можуть бути одержані за допомогою прямої купівлі акцій, приватизації, обміну акцій на борги та іншими методами. Створення власних дочірніх підприємств у фірмах країн-реципієнтів застосовується на ринках, які мають найбільший потенціал для отримання прибутків. Ця форма інвестицій має найбільший ризик та найбільші зобов’язання з боку іноземного інвестора.

Таким чином, прямі іноземні інвестиції несуть ризик іноземним інвесторам, тому що вони позбавлені можливості швидкого виходу на ринок. ПІІ приносять більше вигоди країні-реципієнту, тому що вони включають більші суми коштів, пов’язаних з більшими зобов’язаннями і тривалим часом здійснення інвестицій.

На вибір типу і форми іноземних інвестицій впливають потенційні можливості тієї чи іншої країни приймати капітал у певних масштабах і формах, умови його використання із забезпеченням достатнього для інвестора прибутку при допустимого рівня ризику. До найбільш відомих західних систем оцінок інвестиційної привабливості і ризику країни-реципієнта відносять рейтинги Euromoney, Institutional Investor, Business Environment Risk Index (BERI).

Рейтинг Institutional Investor – це оцінка кредитоспроможності країн. Він складається за участю експертів ста провідних міжнародних банків. Такі оцінки робляться два рази на рік за комплексним показником, що враховує різні аспекти і параметри платіжної спроможності та інвестиційної привабливості 135 країн.

Рейтинг Euromoney базується на дослідженні таких груп індикаторів: ринкових – 40%; кредитних – 20%; політико-економічних, що включають політичний ризик, економічне становище та прогноз економічного розвитку – 40%.

Рейтинг BERI оцінює політичну стабільність, ставлення до іноземних інвестицій, платіжний баланс, темпи економічного зростання країни, витрати на заробітну плату, продуктивність праці, умови кредитування тощо. Національні рейтинги інвестиційного клімату періодично публікують провідні економічні журнали та авторитетні експертні агентства.

Торгова палата США виділяє 12 критеріїв інвестиційної привабливості країн: Характеристика місцевого ринку. Інвестора в першу чергу цікавить обсяг місцевого ринку, купівельна спроможність населення та потенціал зростання цих факторів і економіки в цілому. Суттєвим показником є географічне розташування країни, а також забезпеченість її ресурсною базою.

Доступність ринку. Законодавчі та нормативні акти, які не обмежують доступ компанії на місцевий ринок. Як свідчить практика, для нормального функціонування іноземних інвесторів не обов’язково надавати їм додаткові пільги порівняно з місцевими підприємцями. Достатньо, щоб законодавство давало можливість іноземним підприємцям на рівних конкурувати з місцевими компаніями.

Якість робочої сили. З одного боку, іноземних інвесторів приваблює дешева робоча сила, особливо у трудомістких галузях. З іншого – необхідно забезпечити достатню якість робочої сили. При цьому інвестори звертають увагу на рівень освіти в країні-реципієнті.

Валютний ризик. Курс місцевої валюти до основних валют, що вільно конвертуються у світовій фінансовій системі, прямо впливає на витрати і прибутки іноземних інвесторів, які оцінюють свої фінансові результати через співвідношення основних валют. При встановленні занадто високого курсу експорт стає дорожчим, ніж експорт з країн-конкурентів.

Можливість репатріації капіталу. Найсприятливішим є законодавство, яке не обмежує можливості вивозити інвестований капітал і прибутки.

Захист інтелектуальної власності. Для іноземних інвесторів цей критерій є пріоритетним, особливо в таких галузях, як виробництво комп’ютерів, зв’язок, фармацевтика, в яких технологія є головною зброєю в боротьбі з конкурентами при розробці нових продуктів та освоєнні нових ринків. Для країни-реципієнта розвиток цих галузей дає найбільші потенційні вигоди з погляду передачі технології та створення місцевої високотехнологічної промислової бази. Тому, щоб залучити інвестиції у ці галузі промисловості, урядам країн-реципієнтів необхідно забезпечити суворе дотримання прав інтелектуальної власності.

Торгова політика. Торгова політика впливає на вартість експорту й імпорту і на полегшення або ускладнення цих операцій. На вартість імпортних товарів впливає ставка ввізного мита та існуючий валютний курс. Якщо у виробництві використовуються імпортні складові, високі порівняно з іншими країнами тарифні ставки, вони збільшують собівартість виробництва. Квоти, занадто складний процес ліцензування або отримання дозволу та інші нетарифні обмеження можуть збільшити собівартість або сповільнити виробничій цикл, а, отже негативно вплинути на конкурентоспроможність та інвестування. на експорт також впливають процедури його ліцензування, додаткова плата за дозвіл на експорт можуть збільшити собівартість та сповільнити появу кінцевого продукту на ринку. Вища собівартість та нижчі темпи роблять країну-експортера менш конкурентоспроможною та привабливою.

Державне регулювання. Урядове регулювання є важливим для захисту інтересів виробників і споживачів. Водночас надмірне регулювання може відвернути інвесторів від країни. Урядові нормативні акти можуть встановлювати відсотки за кредитами, визначати пріоритетні галузі для вкладання коштів, створювати складні процедури для схвалення іноземних інвестицій, а трудове законодавство може ускладнювати процедуру звільнення працівників або встановлювати високий рівень мінімальної заробітної плати, що збільшить собівартість для іноземних інвесторів, які шукали дешеву робочу силу. Ці заходи ускладнюють швидкий рух капіталу і прибутків у країну і назовні, зменшують гнучкість компаній, перешкоджаючи припливу іноземних інвестицій.

Ставки податків і пільг. Надмірний податковий тягар на інвестиції і прибутки також відлякує іноземних інвесторів. Цей тягар складається не тільки з оподаткування прибутку, а й з дивідендів, винагород, грошових переказів та інших трансакцій між місцевими дочірніми підприємствами та їхніми материнськими компаніями. Для того, щоб збільшити свою інвестиційну привабливість, багато країн пропонують іноземним інвесторам податкові та інші пільги. Однак пільгові програми можуть допомогти країнам залучити інвестиції за умови, що інші інвестиційні критерії також будуть позитивними.

Політична стабільність. Стабільне політичне середовище дає інвестору упевненість у тому, що закони і нормативні акти, які стосуються інвестицій і ринків, не змінюватимуться протягом тривалого часу.

Макроекономічна політика. Найважливішим фактором стабільної макроекономічної політики є підтримання низького і передбачуваного рівня інфляції.

Розвиненість інфраструктури та служб підтримки. Шляхи, порти, аеропорти, мережа зв’язку, наявність та вартість енергії справляють значний вплив на собівартість та ефективність виробництва і перевезень. Якщо країна має недостатню інфраструктуру при відповідності більшості інвестиційних критеріїв, то вона навряд чи одержить значні іноземні інвестиції. Інфраструктура також включає послуги, необхідні для підтримки виробничих операцій. Це послуги страхових, юридичних та бухгалтерських фірм; комерційних та інвестиційних банків; повітряні, морські та наземні перевезення. Для більшості країн актуальним і значущим для інвестора є оцінки інвестиційного клімату регіонів. Реалізація ПІІ передбачає також деталізований аналіз інвестиційної привабливості різних галузей економіки, підприємств та окремих об’єктів.

Мотивація міжнародних портфельних інвестицій подібна до мотивації прямих іноземних інвестицій. Однак портфельні інвестиції більш ліквідні, ніж прямі, а портфельний інвестор намагається максимізувати прибуток при допустимому рівні ризику. Міжнародна портфельна інвестиційна діяльність передбачає здійснення численних операцій з цінними паперами. Ці операції не обмежуються лише купівлею-продажем цінних паперів. Основними з них є:

  • купівля цінних паперів;
  • продаж цінних паперів;
  • інформаційні, аналітичні та консультативні послуги;
  • здійснення розрахунків за цінними паперами;
  • посередництво в організації випуску і первинного розміщення цінних паперів;
  • андеррайтинг;
  • розміщення цінних паперів під заставу;
  • ведення реєстрів власних цінних паперів;
  • збереження, охорона і пересилання цінних паперів;
  • погашення цінних паперів у відповідні терміни;
  • виплата дивідендів з акцій і відсотків з облігацій;
  • конвертування привілейованих акцій та облігацій у прості акції;
  • реінвестування дивідендів від цінних паперів і доходів від приросту ринкової вартості;
  • управління портфелем цінних паперів.

Міжнародні операції з цінними паперами є досить складним видом діяльності. Як правило, вихід на міжнародний фондовий ринок можуть здійснити тільки великі організації, а також країни з розвиненою інфраструктурою національного ринку цінних паперів. На міжнародний ринок цінних паперів мають великий вплив національні ринки. Розвиток портфельного інвестування в першу чергу залежить від розвиненості фондового ринку приймаючої країни.

Практика міжнародного кредитування з усією очевидністю свідчить, наскільки реальний розвиток міжнародного кредиту не узгоджується з такими умовами нормальної роботи кредитної системи, як стабільність та своєчасна виплата боргів. Вагоме підтвердження цього – світова криза заборгованості.

Головною причиною періодичної повторюваності міжнародної кризи заборгованості є наявність сильної мотивації до відмови від платежів за боргом суверенними боржниками. Якщо уряди-боржники доходять висновку, що виконання всіх платіжних зобов’язань не забезпечує більше чистого припливу коштів у майбутньому, з’являється стимул відмовитись від частини або від усіх платежів за боргом, аби тільки уникнути відпливу ресурсів з країн. Існування такого стимулу до відмови від платежів допомагає пояснити неодноразові випадки відмови від платежів латиноамериканських країн на початку XIX ст., одночасні масові відмови платити в 30-х роках і події 1982 p., коли величина сум обслуговування боргу збільшилася до розмірів нових надходжень капіталу, і багато боржників вимагали перегляду строків платежів. Причина припинення платежів суверенними боржниками допомагає пояснити і деякі риси поведінки міжнародних кредиторів. Одна з них – наполегливість у встановленні вищої відсоткової ставки в кредитах зарубіжним урядам порівняно з кредитами приватним та державним позичальникам у своїй власній країні. Вимоги вищої відсоткової ставки є способом отримання своєрідної премії на випадок відмови від виплат за боргами: поки немає кризи, кредитори отримують цю премію, але у випадку кризи вони мають великі збитки.

Що здатне вирішити проблему відмови від платежів? Гадаємо, що це не може бути традиційне продовження, але пов’язує надходження нових кредитів боржнику з виконанням вимоги “затягування пасків”, щоб відтягти момент відмови від виплат за боргами. Нові кредити повинні щонайменше покривати суми виплат відсотків та основної суми боргу. Але навіть нові кредити настільки великі, що їх надання збільшує загальну суму боргу, через те що боржник врешті-решт може відмовитись платити незалежно від того, як довго здійснюватиметься нове кредитування. Надійним способом вирішення проблеми права власності на кредити, що надаються суверенним боржникам, є введення застави або забезпечення, тобто чи іншого виду, які можуть перейти у власність кредитора у випадку зупинення виплат по боргу позичальника. В угодах за позиками усередині країни юридично оформлені застава чи забезпечення відіграють важливу роль у підтриманні виплат по боргу і разом з тим у зміцненні кредитоспроможності боржника, дозволяючи йому отримувати позики за нижчою відсотковою ставкою і за зручнішою тимчасовою схемою. У минулому країнами, що своєчасно сплачували борги, звичайно виявлялися ті, чиї кредитори мали можливість накласти арешт на активи боржників у випадку недотримання строків виплат.

Основна частина заборгованості припадає на країни, що розвиваються, а відтак проблема міжнародної заборгованості цих країн є однією з центральних як за теорією, так і за практикою міжнародної валютно-кредитної та фінансової політики. Значне зростання заборгованості країн, що розвиваються, розпочалося з середини 70-х років XX ст. і до кінця 90-х років вона досягла 1400 млрд дол. Розглянемо причини вибухового зростання заборгованості. З одного боку – зростання позичкового капіталу, який шукає прибуткове застосування, що розпочалося у зв’язку з нафтовою кризою кінця 1973 р. країни, що розвиваються, виявилися залученими до інтенсивного процесу міжнародного переміщення капіталу. Необхідність реалізації програми індустріалізації, виплати відсотків за попередніми позиками, використання нових позик не на цілі розвитку, а на покриття поточного дефіциту платіжних балансів у зв’язку зі зростанням цін на паливо, нав’язування їм з різних боків політики мілітаризації, діяльність ТНК спонукала країни, що розвиваються, брати позики і кредити у зростаючих обсягах. Негативну роль відіграла і масова корупція чиновництва, яке наживалося на угодах по отриманню кредитів.

З іншого боку — в цей самий період відбулося ряд взаємопов’язаних подій, які негативно вплинули на економічний і фінансовий стан країн, що розвиваються, і призвели до боргової кризи; у 1982 – 1983 pp. багато економічно відсталих країн виявились неспроможними здійснювати виплати за своєю зовнішньою заборгованістю. Головні з цих подій – це стрибок цін на імпортовану нафту, скорочення попиту на сировину та сільськогосподарську продукцію з боку розвинутих країн і відповідно зміцнення експортних надходжень у країни, що розвиваються, підвищення відсоткових лавок у розвинутих країнах, зростання курсу долара, скорочення приватних позик.

Дефолти урядів країн, що розвиваються, були звичайним явищем у 80-90-х pp. (дефолт – відмова боржника від виконання власних зобов’язань за борговими цінними ггіерами, несек’юрнтизованими позиками та кредитами). Однак, починаючи з 2000 p., ситуація кардинально змінилася. Продумана бюджетна політика, швидке зростання економіки і валютних резервів, високі ціни на сировину, дозволили країнам, що розвиваються, знизити обсяги позик. Як відмічає всесвітній банк, просліджується тенденція зменшення зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються. Так, Таїланд удвічі знизив показних зовнішньої заборгованості, який у розпал азіатської кризи становив 75% ВВП. У 2006 р. Бразилія, Мексика, Венесуела оголосили про викуп облігацій на загальну суму 15,5 млрд дол., що дозволить зекономити на відсоткових платежах величезні суми. За даними Асоціації учасників ринків, що розвиваються (ЕМТА), обсяг боргових зобов’язань країн, що розвиваються, становив у 2005 р. 5,485 трлн дол. (на 18% більше, ніж у 2004 р.). Таким чином, міжнародна заборгованість є гострою проблемою світової економіки. Економічне становище країни внаслідок глобалізації фінансових ринків дедалі більше залежить від зовнішніх джерел, необхідних для покриття дефіциту державного бюджету, внутрішнього інвестування, соціально-економічних реформ у використання боргових зобов’язань. Мобільність і масштаби потоків капіталу, залежать від рівня розвитку країн. Фінансові ресурси, які отримує країна на комерційних умовах у вигляді кредитів, призводять до виникнення зовнішнього боргу, оскільки потребують відповідної оплати.

Зовнішній борг — це сума фінансових зобов’язань країни перед іноземними кредиторами за непогашеними зовнішніми позиками і невиплаченими за ними відсотками. Довгострокові боргові зобов’язання країни включають:

  • державний (офіційний) зовнішній борг, під яким розуміється сума зобов’язань центральних і місцевих державних органів перед зовнішніми кредиторами за невиплаченими позиками і відсотками по них. Зовнішніми кредиторами можуть виступати уряди іноземних держав, центральні банки, урядові структури, міжнародні і регіональні валютно-фінансові організації;
  • борг, гарантований державою, тобто борг приватних фірм, банків, компаній, гарантом оплати котрого є держава;
  • приватний негарантований борг, тобто борг приватних позичальників, оплата якого не гарантується державою. Він виникає у випадку отримання позичальником банківських та інших кредитів шляхом залучення боргових цінних паперів на міжнародному фондовому ринку.

Платежі з обслуговування зовнішнього боргу зазвичай відбуваються в іноземній валюті. Для аналізу зовнішнього боргу, здатності країни обслуговувати зовнішній борг всесвітній банк використовує ряд відносних показників:

  • відношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг; відношення загальної суми зовнішнього боргу до ВНД;
  • відношення платежів з обслуговування боргу до експорту товарів і послуг;
  • відношення платежів відсотків до ВНД;
  • відношення міжнародних (офіційних) резервів до загальної суми зовнішнього боргу;
  • відношення міжнародних (офіційних) резервів до імпорту товарів і послуг;
  • частка короткострокового боргу в загальній сумі зовнішнього боргу;
  • частка боргу міжнародним організація в загальній сумі зовнішнього боргу;
  • частка концесійного боргу в загальній сумі зовнішнього боргу. Вважається, що верхньою межею оптимальності зовнішнього боргу повинно бути:

а) відношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг на рівні 200 – 250%;

б) відношення платежів по обслуговуванню боргу до експорту товарів і послуг не більше ніж 20 – 25%. (При розрахунку цих показників враховується лише державний і гарантований державою борг.).

До абсолютних показників, які дозволяють узагальнити і проаналізувати інформацію про зовнішню заборгованість, відносяться:

  • невиплачений і розподілений борг, тобто сума невиплаченої заборгованості за кредитами, які реально отримані позичальником за станом на кінець року. (Це – показник поточної зовнішньої заборгованості країни);
  • видача кредитів, тобто отримання нових кредитів позичальником протягом року;
  • нерозподілений борг, тобто частина невичерпаної боржником суми кредитів;
  • виплата основної суми боргу тобто сплата боржником часток основної суми боргу протягом року;
  • платежі відсотків, тобто виплати боржником відсотків за залишком заборгованості протягом року;
  • платежі по обслуговуванню боргу, тобто сума платежів основної суми боргу і відсотків за залишком заборгованості, здійснені боржником протягом року;
  • чисті потоки, тобто отримання нових кредитів за мінусом виплати боржником основної суми боргу;
  • чисті трансферти, тобто отримання нових кредитів позичальником за мінусом його платежів обслуговування боргу.

Сплата позик суверенними боржниками є найбільш вірогідна за умови їх платоспроможності. Тому кредитори йдуть на реструктуризацію боргу. Реструктуризація боргу – це переоформлення боргових зобов’язань, по яких настав або прострочено строк платежу. У це поняття входять:

1. Реструктуризація боргу по лінії Паризького і Лондонського клубів. Вона найбільш значуща для державних боргів і відбувається за загальною угодою країн-кредиторів.

2. Реструктуризація боргу комерційними банками. Найбільш популярним заходом реорганізації боргу для комерційних банків-кредиторів став прийнятий у 1989 р. План Бреді. Згідно з цим планом, банки йдуть на реорганізацію деякої частини боргу країни, що розвивається (як правило, це – зниження відсоткових виплат), лише в тому випадку, якщо її уряд здійснюватиме більш радикальну програму макроекономічних і структурних перетворень. Кожний банк-кредитор має право вибрати свої методи реструктуризації, котрі були передбачені в умовах договору. Однак на практиці, банки вибирають дорадчий комітет, що представляє інтереси усіх банків-кредиторів, і веде переговори з урядом-боржником. Незважаючи на практику ведення переговорів, загальний обсяг реструктурованого в 1993 – 1994 pp. боргу таких країн, як Бразилія, Домініканська Республіка, Йорданія, Польща, Болгарія та Еквадор становив 75 млрд. дол.

До реструктуризації боргу також включаються:

1. Конверсія боргу в активи.

2. Зворотний викуп боргових зобов’язань (buy-back).

3. Конверсія боргу в облігації.

4. Списання всього боргу або його частини.

Аналізуючи результати багатосторонніх програм подолання кризи міжнародної заборгованості країн, що розвиваються, Світовий банк дійшов певних висновків:

1. Основну роль в економічному розвитку країни відіграє не зовнішнє фінансування (кредити і допомога), а внутрішні ресурси і виважена економічна політика.

2. Широка опора на зовнішні капітали приводить у довгостроковому плані до посилення забезпечення соціально-економічного розвитку країни від несприятливих зовнішніх подій. Зовнішнє фінансування може відігравати корисну роль лише тоді, коли воно доповнює і підкріплює здорову внутрішню економічну політику.

Реструктуризація боргу потребує від країни-боржиика проведення економічної політики, схваленої МВФ. Однак практика виконання рекомендацій МВФ, без урахування специфіки країни, в багатьох випадках призводить до погіршення стану її економіки, викликає соціальні конфлікти, що змушує відмовлятися від деяких вимог МВФ і тим самим утруднює подолання кризи заборгованості.