Американський окупаційний режим та ліберальні реформи в Японії. Конституція 1947 р.

Беззастережна капітуляція була підписана Японією 2 вересня 1945 р. на борту американського лінкора “Міссурі”, що увійшов до Токійської бухти. Повідомлення про капітуляцію спричинило хвилю самогубств серед військових та цивільних чиновників. За умовами капітуляції, США мали окупувати Японські острови. Крім американців, у країні повинні були також висадитися невеликі підрозділи країн Британської співдружності. Період американської окупації Японії тривав із 1945 по 1952 рр. На посту керівника американської військової адміністрації почергово змінилися Дуглас Макартур (1945—1951) та Метью Ріджуей (1951—1952).

На відміну від окупованої союзниками Німеччини, в Японії склалася своєрідна система окупаційної влади. У країні збережено старий адміністративний апарат, який використовувався для виконання рішень військової адміністрації Д. Макартура, а також, створеної в Токіо з представників СРСР, США, Китаю та країн Британської співдружності Союзницької комісії. Фактично вся повнота політичної влади в країні зосередилася в руках американських військових. Головною метою запроваджених американською владою перетворень було усунення перешкод на шляху до самостійного проведення Японією соціальних та економічних реформ. Головні заходи, здійснені американцями в цьому напрямку, полягали у впровадженні демократичних свобод і трудового законодавства, реформуванні аграрного сектора та ліквідації великих монополістичних об’єднань — “дзайбацу”.

Згідно з ухвалами Каїрської (1943 р.) та Ялтинської (1945 р.) конференцій, Японія позбувалася всіх колоніальних володінь. Маньчжурію та Тайвань Токіо повернув Китаю. Колишня японська колонія Корея стала незалежною країною. СРСР відновлював контроль над південною частиною Сахаліну, зайнявши додатково чотири острови Курильської гряди (Кунашир, Ітуруп, Шикотан та Хабомаї). Крім того, Японія втратила заморські острівні володіння: Каролінські, Маршаллові, Маріанські острови, Палау та частину архіпелагу Рюкю.

5 жовтня 1945 р. американська адміністрація оголосила про відновлення обмежених тоталітарним режимом громадянських свобод. Заборонені раніше політичні партії отримали змогу діяти легально. Спеціальними указами ліквідовано цензуру і введено виборчі права для жінок. Релігію відділено від держави. Ліквідовуючи підґрунтя тоталітаризму, американці заборонили 148 політичних те громадських організацій, діяльність яких була визнана незаконною. У державному апараті з усіх посад було усунуто понад 200 тис. чиновників, які заплямували себе надто ревною службою попередньому режиму. Для суду над головними військовими злочинцями в Токіо створено Міжнародний військовий трибунал, який після довгих засідань 12 листопада 1948 р. засудив 7 осіб, включно з колишніми прем’єрами Хіротою Кокі (1878—1948) та Тодзіо Хі’декі (1884—1948), до смертної кари. Згодом відбувся цілий ряд інших процесів, під час яких розглядалися справи 5000 осіб, звинувачених у воєнних злочинах. За вироками цих процесів страчено понад 900 осіб. У 1960 р. в Нагої збудовано пам’ятник страченим.

СРСР та Китай вимагали усунення імператора Хірохіто (1901—1989), але США не погодилися на такий крок. Незважаючи на військову поразку, імператор не втратив авторитету, а в країні навіть розгорнулася кампанія всенародної спокути перед імператором за недостатні зусилля, прикладені під час війни для здобуття перемоги. Втім, американці все ж змусили імператора публічно відмовитися від догмату про божественне походження японської імператорської династії.

За участю американців було розроблено нову японську конституцію, яку парламент затвердив у кінці 1946 р. Основний закон, що вступив в дію 3 травня 1947 р., гарантував демократичні свободи, обмежив статус імператора до представницького “символу держави і єдності нації”, а також встановив норму, згідно з якою країна назавжди відмовлялася від утримання власних збройних сил і ведення війни як інструмента зовнішньої політики. Для закріплення демократичних змін у свідомості підростаючого покоління з 1947 р. почала реалізуватися освітня реформа. Спеціальні комісії переглянули шкільні та вузівські підручники, усуваючи з них все, що могло б сприяти вихованню молоді в націоналістичному дусі. Викладання історії, географії, а також етики та моралі, що будувалося на основі традиційної релігії сінто, було заборонено взагалі аж до того часу, поки не з’явилися нові підручники.

Економічна ситуація у повоєнній Японії була дуже важкою. Унаслідок авіанальотів країна зазнала величезних руйнувань, а сільське господарство занепало через мобілізацію чоловіків у армію. Серед 90 головних міст країни 20 були зруйновані більш як наполовину. Одразу після війни в Японії налічувалося 8,5 млн. поранених та 2,5 млн. бездомних. Додаткові труднощі створювала проблема розміщення 3 млн. японських репатріантів з колишніх заморських територій імперії. На 1946 р. рівень виробітку японської промисловості складав заледве 30% від довоєнного рівня 1936 р. Різко зростала інфляція. Для подолання економічних труднощів СІНА розпочали надання Японії великої фінансової допомоги. У 1945—1951 рр. загальна сума американської фінансової та технічної допомоги склала 2,5 млрд. доларів.

Намагаючись вирішити питання браку продуктів та створити внутрішній ринок, американська адміністрація 11 жовтня 1946 р. розпочала здійснення земельної реформи. До 1949 р. у власність 4,7 млн. селян передано невеликі земельні наділи. Максимальні розміри земельних наділів обмежено площею 3 га, за винятком Хоккайдо, де дозволялося володіти 12 га. Зменшено орендну плату і замінено натуральні податки грошовими. Згодом, у результаті демографічних процесів на селі, коли кожному наступному поколінню доводилося ділити землю між дедалі більшою кількістю спадкоємців, що селяни робили з неохотою, відсоток сільських мешканців Японії почав зменшуватися. Упродовж 1945—1975 pp. він зменшився з 48% до 8% від усіх жителів Японських островів.

Економічні реформи в промисловості мали на меті ліквідувати головні монополістичні об’єднання країни — “дзайбацу”, а також створити умови для розвитку робітничого руху. Найбільші концерни (“Міцуї”, “Міцубісі”, “Сумімото” та “Ясуда”) було акціоновано, причому пріоритетне право викупити акції отримали самі їх працівники. Запроваджено низку законів про захист праці, дозволено створення профспілок, узаконено страйки тощо.

Перший повоєнний уряд, сформований з працівників міністерств внутрішніх справ і юстиції, очолив принц Нарухіко Хігасікуні (1887—1990). Через постійні суперечності між його урядом та американцями 4 жовтня 1945 р. Д. Макартур наказав розпустити кабітет, очолюваний принцом. Наступним прем’єром став Сідехара Кендзюро (1872—1951). Його кабінет діяв до 22 квітня 1946 р.

У результаті перших повоєнних виборів у травні 1946 р. третім повоєнним прем’єром став колишній дипломат Сігеру Іосіда (1878—1967), який свого часу був ув’язнений за ліберальні та пацифістські погляди. Очолювана Іосідою Ліберальна партія оголосила про наміри здійснити вільноринкові перетворення в економіці країни, зокрема, завершити ліквідацію монополістичних об’єднань «дзайбацу». Уряд планував розбудовувати економіку країни за рахунок переробки привізної сировини і строго дотримуватися в політичних питаннях союзу із США.

За розпорядженням Д. Макартура, в квітні 1947 р. в Японії відбулися загальні парламентські вибори. На них Ліберальна партія втратила провідне становище в парламенті, Сігеру Іосіда змушений був піти у відставку. Головою нового коаліційного уряду 24 травня 1947 р. став соціаліст Катаяма Тецу (1887—1978). Через постійні дискусії всередині коаліційного уряду, що складався із соціалістів, лібералів та демократів, менш ніж через рік сталася чергова урядова криза. Після короткого періоду правління очоленого демократом Хітосі Асідою (1887—1959) коаліційного уряду (березень — жовтень 1948 р.) 19 жовтня 1948 р. до влади знову повернувся представник лібералів Сігеру Іосіда. Після переможних для Ліберальної партії виборів у січні 1949 р. Іосіда сформував свій третій кабінет, що втримався при владі до грудня 1954 р. У 1955 р. шляхом злиття Ліберальної та Демократичної партій виникла Ліберально-Демократична партія (ЛДП), яка зберігала монополію на владу в країні аж до 1993 р.

У 1949 p., зважаючи на поразки Гоміньдану в Китаї та посилення міжнародного протистояння, Сполучені Штати зважилися на надання більшої самостійності Японії в питаннях її внутрішньої політики. США був потрібен надійний союзник у регіоні, економічний потенціал якого міг бути використаний у ймовірному зіткненні із СРСР та Китаєм. Навесні 1949 р. Д. Макартур наказав припинити демонтаж та вивезення устаткування з японських машинобудівних підприємств, яке здійснювалося в рахунок накладених на Японію репарацій. До цього моменту було вивезено обладнання на суму 20 млн. доларів і ще на таку ж суму демонтовано. Заборговані за репараційними платежами суми вирішено погасити за рахунок японських активів у нейтральних та союзних імператорському урядові країнах.

Вирішення репараційного питання позитивно вплинуло на інвестиційний клімат та розвиток приватнопідприємницької ініціативи. У розвиток економіки почали вкладатися кошти, які раніше приховувалися через побоювання конфіскації. З 1947 р. американці дозволили японцям вести самостійні зовнішньоторгівельні операції.

Наступний етап лібералізації американського окупаційного режиму був пов’язаний із загостренням становища на Корейському півострові, де в 1950 р. почалася війна між комуністичною Північчю та прозахідним Півднем. З метою вивільнити сили для війни в Кореї, американська окупаційна влада дозволила в липні 1950 р. створити корпус національної безпеки Японії чисельністю 75 тис. солдатів і офіцерів. Позитивне значення для японської економіки мали спричинені війною збільшення морських перевезень у регіоні, розміщення на японських заводах замовлень на ремонт американської техніки та створення на островах структури побутового сервісу для обслуговування військовослужбовців США. Упродовж 1950—1952 рр. прибутки японських підприємств від виконання спецзамовлень для збройних сил США зросли в 5,4 раза та сягнули 824 млн. доларів на рік. Загалом за час Корейської війни обсяг промислового виробництва Японії зріс у 1,5 раза, а об’єм зовнішньої торгівлі — в 10 разів. Швидко провівши відбудову найважливіших підприємств, у 1952 р. Японія відновила довоєнний рівень виробітку важкої промисловості.

Корейська війна посилила антикомуністичні настрої. Штаб американських окупаційних військ 6 червня 1950 р. закрив орган КПЯ газету “Асахі” та заборонив 24 членам ЦК японської компартії займатися політичною діяльністю. Початок Корейської війни призвів до розколу всередині японських комуністів. Екстремістськи налаштована частина партії виступила за негайне розгортання збройного антиурядового підпільного руху, який, на думку партійних ідеологів, мав призвести до всенародного повстання.

Продумана експортно-імпортна політика, створення сприятливого інвестиційного клімату, а також кредити Міжнародного банку реконструкції і розвитку дали змогу Японії до 1952 р. зібрати 1 млрд. доларів валютного резерву. Починаючи з жовтня 1953 р., в країні відбувалася постійна дефляція та зменшення цін. До початку 60-х рр. щорічний приріст японського виробництва складав у середньому 20%. У 1957 р. Японія вийшла на перше в світі місце за рівнем суднобудівництва.

Режим американської військової окупації тривав у Японії до підписання мирної угоди із країнами антигітлерівської коаліції. Міжнародна конференція в справі підписання остаточної мирної угоди з Японією почала свою роботу 4 вересня 1951 р. в Сан-Франциско. У роботі конференції взяли участь представники 52 країн, у тому числі й тих, які не воювали з Японією під час Другої світової війни. Північна Корея, Північний В’єтнам, Монголія, Індія, Бірма та Югославія відмовилися від участі в переговорах, а делегацію КНР не було допущено в США через участь комуністичного уряду Китаю в Корейській війні. 8 вересня 1951 р. представники 49 країн підписали кінцевий текст мирної угоди. Через суперечки та неузгодженість в багатьох питаннях СРСР, Польща та Чехословаччина, що брали участь у переговорах, відмовилися підписати мирні угоди з Японією. Підписаний договір вступив у дію 28 квітня 1952 р. Японія відмовилася від претензій на південний Сахалін, Тайвань і Пескадорські острови, визнала незалежність Кореї та погодилася із передачею колишніх японських володінь в Тихому океані під управління ООН. Країни-переможниці відмовлялися від подальшого стягнення із Японії репараційних платежів.

Крім мирної угоди, в 1952 р. Японія та США підписали «договір безпеки», згідно з яким американці зобов’язувалися захищати Японію у випадку зовнішньої агресії в обмін на право використовувати територію країни для спорудження військових баз. Сан-Франциський мирний договір передбачав виведення іноземних військ із Японії та відновлення суверенітету Токіо над всією територією країни, за винятком двох невеликих островів — Боніна та Окінави, де розміщувалися американські військові бази. Суверенітет над цими островами був повернутий японцям, відповідно, лише в 1968 та 1972 рр.

Питання ратифікації Сан-Франциської угоди поляризувало більшість японських партій. Через дискусії з цього питання розкололася Соціалістична партія, а частина депутатів парламенту проголосувала проти угоди. У грудні 1954 р. новий урядовий кабінет очолив Ітіро Хатояма (1883—1959). Хатояма підписав з СРСР у жовтні 1956 р. угоду про встановлення дипломатичних відносин, однак повномасштабної мирної угоди через невирішеність долі островів Курильської гряди так і не було укладено. Радянське керівництво у певний момент навіть погодилося повернути Японії два менші острови південної частини Курильської гряди — Шикотан та Хабомаї, але згодом переговори було зірвано.

У грудні 1956 р. Японія вступила до ООН. У 1960 р. дію “договору безпеки” із США було доповнено підписанням нового договору про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Сполученими Штатами та Японією. Японській поліції довелося виводити силою із залу парламенту депутатів-опозиціонерів, що влаштували обструкцію. Великі демонстрації протесту проти продовження перебування в Японії військ США змусили президента Дуайта Ейзенхауера відмовитися від візиту до Токіо. У 1961 р. в Японії було розкрито антиурядову змову, організовану прихильниками мілітаристської ідеології.